Многие критики в 1920-х годах называли Машину Солнца первым утопическим романом в украинской литературе. Однако большинство авторов придерживались догм вульгарной идеологической критики и осуждали роман как буржуазное, бесполезное и даже вредное чтение. В меньшинстве были те критики, которые наблюдали более профессиональный литературный подход и высказывали менее экстремальные оценки романа. Однако они склонны сомневаться в утопической природе Машины Солнца.

Таким образом, цель этого тезиса состоит в том, чтобы рассмотреть общий тип этого романа, а также его идеологию, поэтику и повествовательные методы. Такой подход может помочь нам предварительно оценить место Солнечной машины в контексте творчества Винниченко, а также его место в истории украинской литературы.

С этой целью в первой главе я изложил терминологические рамки диссертации. Вначале я рассматриваю термин «утопия» в исторической перспективе и определяю особенности «литературной утопии» и сопутствующих ей поджанров: «утопия», «антиутопия» и «дистопия». В этой главе я также указываю, что мой аналитический метод сочетает в себе три подхода: исторический, литературный и социологический. Наконец, в этой главе я

указывают, что «утопия» в моем тезисе будет рассматриваться — с социологической точки зрения — как проявление социально детерминированного утопического мышления.

Во второй главе кратко рассматривается история Sun Machine как публикации.

В третьей главе я анализирую роман в соответствии с трехсторонним подходом, разработанным в первой главе. Сочетание исторической, литературной и социологической точек зрения приводит меня к выводу, что Машина Солнца построена как последовательность антиутопии, дистопии и утопии. На самом деле, эта последовательность явно отражена в трехсторонней структуре романа.

В третьей главе я также рассматриваю этическую доктрину романа с точки зрения утопизма. Конфигурация и взаимосвязь между типами дискурса, использованными в романе, позволяют предположить, что Машина Солнца может быть охарактеризована как взаимодействие контрутопий. Однако анализ жанра, идеологии и дискурса не в полной мере объясняет, что мотивирует динамику вымышленного мира в этом романе.

В попытке * выяснить, что движет этой динамикой, я посвящаю четвертую главу изучению гротеска и поэтики карнавала Солнечной машины. Я анализирую особенности визуального представления в вымышленном мире Винниченко, а также его повествовательные приемы. Это приводит меня к выводу, что карнавал и гротеск составляют главную черту поэтики Солнечной машины.

В пятой главе я обобщаю выводы моего анализа и рассматриваю идею «утопизма» в произведениях Владимира Винниченко и в украинском культурном континууме. Sun Machine играет ключевую роль в обоих.

Резюме

Цы робота прислала романові Владимира Винниченка «Сонячна машина» -одному и найму украинских проков 1920-х годов. У нас 1920-х годов на почетную дату 1930-х годов, до тех пор, пока творчество Винниченки в ЦСР, роман в бестселлером середины украинского читача и предметом количественных исследований. С середины 1930-х с. Творчество письменности, представление из «Сонической машиниста», була сборной и истории Украины, украинского языка. Лише в 1989 году роман роман, который был переиздан, и широкополосный украинский читач с великим прощальным откликом для себя.

Особенность «Сонячных машинистов» в том, что он хочет увидеть свой романс в Украине. Один из лучших критиков в США получил частную проверку в Вильгарно-Идейской области критики, в которой он находится в Пакистане, Швеции и Швеции, а также в таких странах, в которых он находится в семье. В тихой обстановке, когда речь идет о характеристиках и характеристиках, високосных шпионских дисциплин «Стоматологическая техника» до жанра утопии. Тому, что робототехники — все в порядке, идее и по-особенному, романтическом, романтическом, новом, новомодном, культурном и культурном наследии, творчестве и творчестве евреев. Винниченка.

У нас все еще есть методологические и термологические апараты досрочной утопии. Термальная «утопия» была просмотрена в историко-художественной литературе, в которой даны короткие оглядки и истории утопии. Зьясовано специфическая літратурная утопия и визачено піджанри «утопия».

«Антиутопії» и «дистонії». В соціологічном ракурсе утопия роза показана только в «утопии миссионня».

В другом розовом коротком розовом написана история написанной и романтической истории.

На третьем месте, на основе самых разных методологий заселения, появилось новое слово «Сонячна машина» в хорошем настроении, в котором могут появиться различные проблемы, возникшие после войны. По-друге, досрочно морально-этические доктрины романа з точки утопии. По-второму, показано, что конфузация и военная дискурсия при творческом визите не разрешены. Один из лучших вариантов, идеологический и дискурсивный анализ не дает никаких результатов для развития и развития флотской медицины «Профессиональное обучение».

В четвертом сезоне прошла специальная программа для карнавально-гротесковой презентации флотского искусства «Сонячная машинистка». Розглядела «кинематографическая рафинированность» романа Яна Спосиба в виде презентации героев в Подии. Вводится в действие, а также осуществляется сбор информации о том, что нужно сделать, чтобы показать, что такое (базовая методология, методология, государственная культура).

У нас есть все, что нужно для робототехники, коротко оксосленский контекст «утопии» в украинской лекции, роль и миссия в нём «Соняны машинисты», а также романтические отношения в творчестве евразии В. Винниченка.

БЛАГОДАРНОСТЬ

Я хотел бы поблагодарить профессора Олега Ильницкого (моего руководителя) и доктора Наталью Пилипюк за их постоянную научную помощь, комментарии, советы, терпение и поддержку в течение всего этого проекта. На последнем этапе профессор Джон-Пол Химка предложил стимулирующие комментарии, которые помогли прояснить некоторые аспекты моей диссертации. Кроме того, я в долгу перед моим коллегой Богданом Небесио за его помощь и информацию об истории кинематографа и о взаимосвязи кинематографических и литературных повествовательных техник.

Зміст

I. Проблемные методологические и термологические методы ранней утечки .......................................... ............ 5

1. Литературно-исторический аспект утечек .......................................... .............................. 5

А. Термін «утопия» ............................................ .................................................. .................................................. .................................................. ............ 6

Б. Проблематика утопії ................................................ .................................................. .................................................. ................................ 7

Б. Аспекты исторической утопии ............................................ .... 16

Г. Литературно-жанровый аспект утопии ............................................. ...... 17

2. Социологічні віміри утопії ............................................. .................................................. .................................................. ............................................... 37

II. Коротка історія роману ............................................... .................................................. ...................... 46

III. Утопия й «утопия» в «Сонячній машині» ........................................ ................................... 54

1. Дефініції, характеристики, оцінки ........................................... .................................................. .................................................. ......... 54

2. Проблема утечек простора та чу в «Сонячній машині» ... 66

3. Ультраимпульс-омнеизм и антиутопия ........................................... .................................................. ............... 7Х

4. Сонцеїстичный переворот и дистонія «жуйного» сонцеїзму ............................ 91

5. Перспектива позитивної утопії ............................................. .................................................. .................................................. ........................... 100

6. Проблема утопичности морально-этической науки

«Сонячної машини» .............................................. .................................................. ................... 106

7. Становлення фікційного майбутнього як боротьба

конгр-утопій ............................................... .................................................. ....................................... 125

Внутривенно Проблеми карнавально-гротескової поетики роману ............................................ ........................................ 131

1. «Сонячна машина» як роман-видовище ........................................ .................................................. ........................................ 131

А. Граматичний теперішь.й час та його «наслідки»

в романі ................................................ .................................................. .................................................. .................................................. .................................................. .... 136

Б. Вічалічація, «Кінематог рафічність» и нарративна

Б. Банальність и «кинематографичность» .......................................... .................................................. ...... 146

2. Гротесковість. святковість, карнавальність

«Сонячної машини» .............................................. .................................................. .................................................. .................................................. .................................. 149

А. Гротескові образи роману ............................................. .................................................. .................................................. ............. 152

Б. Сміх и сміхова атмосфера в романти ............................................ .................................................. .............. 166

Б. Свято і карнавал в романі ........................................... .................................................. .................................................. ............. 169

Г. Дискурс свята й анти-свята ............................................ .................................................. .................................................. ........ 181

В. Висновки, перспективы и перспективы ........................................... .................................................. .................................................. ..................................... 188

Бібліографія ................................................. .................................................. .................................................. .................................................. .................................................. .................................................. ................. 208

Вступ

Винниченкова «Сонячна машина» була из первых рук и друзей «Белые пляжи», якобы раптом на масовочачьей поверхности до радикальных заявлений, метаморфоза и перевоплощения в страну и в страну! України. Вона по заявся в 1988 р. в журнале Варшавы, а "1989 г. — в книжной серии" романтика в истории "Днепра". 1 не. " роман) широкої української аудиторії.1 Фактор иншості. «Показовои» (на поверхностях) неукраинские, экологические, блицкосои, захваченные чита напруженистым сюжетом и всевозможными людьми, то есть «синячья машина», военно-транспортная система. Дюма, Пікулі », зарубіжний детектив) вона не моїла. тим не мене по поліцці з «історичними» романами II. «Загребного чи ямогось Теодора Микитина Ії цілком можна було побачити. То есть, я хочу сказать, что у меня нет статуса, у меня нет статуса, у меня нет статуса, у меня есть статус «привлечение».

1 Долам, приблизительное и 19К9-І991 с., Кр. «Сонячные машинисты», вісник зірки опош / япі. Вшншченка Краса і сила. Намисто (для детей, у «Веселці»), ученый, всегда так, Пол; чдав України, з дего некомуністичніжа »мста«задль заробка», заходийся видана ти трії ■ Nie Відродження нації. Планувалося видати нукііі »Багатотомне видання (Н). получа, том у «Днепра», и была проведена презентация), похвастаться теплом в умных скромах.

«В каждом полугодии 19Х0-Х — в период с 1990-х годов в мировом масштабе книжная книга о Леоне (Новая Зеландия, Нидерланды), в стране, в которой все еще находятся в народе, находятся в народном обществе. ми обмінітиї на якусь иньшу. За рубежом, в стране «книжная» система, которая стала неактуальной — книга не обязательна, и не может приехать в страну, где я живу, а не в «стране», а в стране ».

2

Середина львовских студенческих и филологических работ, до и до автора, и роботов, и детей, и женщин, и женщин, и женщин. Ї іоловними факторами були баїатство. драматизм в Европе, возникновение героев во Франции, воинское воеводство, воеводство во Франции літературний »і сентиментальный, я кілька в томатном соусе. сліМіг. это все, что известно, так как это не так, как в Каго, так и в «идеях», в том числе в «юности», «родине», в Италии. в том же духе. Про це може быть признанным методологией экологии цікавої за алом післямови П. Федченка до роману.

За свою историю, статус читателя, художественную литературу, конфедерацию читача в Украине, сербское общество (очевидно, что я и его страна, и культура, и страна), и город Кого, Украина Пикантная и розовая продукция для детей в арсенале частной жизни в США. Що ж стосується читача елітарнішої о. что за оставшиеся уроки были вызваны перераспределением и «литовским» (Ю. Андрухович, В. Цибулько. Є. Гишковский и др.). я все еще в отъезде «Сонячна машина» в рознице «класики», у которой есть история. І поста возрождается в отношении жанрово-стилистической и идеологической обстановки в стиле якобы в Украине в 1920-х годах, когда-то в течение последних двух лет, в течение последних десятилетий, украинская культура росла.

3 П. Фелченко. «Соціальна фантастика Володимира Винннченка». В. Вииниченко. Сонячна машини (Киш: «Днепропроц. 1Ч8Ч). с. 61 1-61S.

4 Я думаю, что здесь есть свидание с детским загадочным фильмом «Появление» в романтическом и культурном жанре 1980-х годов. не претендует на легальное и скандальное отношение> непонятные проблемы Винниченково о читача и рецепции, якобы за окном иим.п.

з

При вивченни «Сонячні машиній» стікосміз кількома проблем, якій вимгать серіозного розгляду. Попри значну кількість сіатой. що появилось в кино 1920-х гг. в момент найма в Читацкого закавленья романа, в том числе в Вузько-Класовых, часто в Вульгарно-Идейских позициях: масо небагато профессий, в которых есть такие люди, как люди: «Сонячна машина» — это история человечества. М. Зерова) .5 , що «Сонячна машина» — перший в укра їнській літературі утопійний романа, аля, по суті, назвати йый у юпійнего не можно. 1 другие. Зеровський закид полягає в тому, що нарратинно-с і ильокі параметри твору не узгоджуються с его жанровыми особенностями. Все характеристики даются без точного методологического округа, что позволяет точно понять, каковы особенности утечки, а также жанровый характер Винниченкового романа. На этот момент жанровое визанення Зерова: «розовая, на 800 человек, ремарка кинодраматурга» .6 кидається щонайменше недостатнім. Мета робототехники, работники с различными характеристиками, переосмысливают и осуждают аспекты «Профессиональная техника», визажистские взгляды и романтики. На этот момент жанровое визанення Зерова: «розовая, на 800 человек, ремарка кинодраматурга» .6 кидається щонайменше недостатнім. Мета робототехники, работники с различными характеристиками, переосмысливают и осуждают аспекты «Профессиональная техника», визажистские взгляды и романтики. На этот момент жанровое визанення Зерова: «розовая, на 800 человек, ремарка кинодраматурга» .6 кидається щонайменше недостатнім. Мета робототехники, работники с различными характеристиками, переосмысливают и осуждают аспекты «Профессиональная техника», визажистские взгляды и романтики.

Что касается погоды, то она выросла из среды и технологии, обеспечивающей утечку из жизни общества и феноменов, связанных с феноменом творчества. Будут роздвинуты термины «утопия», головные уборы, проблематика и напряженны истоки. Також буде зроблена

5 О. Біленький. «'..Сонячна машина" В. Винниченка ». У кн. О.Биленький, Литературно-критический статус (Киев:« Днепр / -. 1990 ;. с. 121-131. М. Зерои. «„ Сонячна машини "як літературный тіір «, у кн. М. Зеров. Твори в двух томах (Киев:« Днепр ») -. 1990;. т. 2. с. 435-437. Деталій ро ро иля / их прань лив. у III іі IV роі.тілах даної роботи.

6 М. Зеры. «..Сонячна машина» як літературний твір », с. 444.

4

методология методологии ранней утопии в социально-психологическом и культурно-историческом контексте, в которой есть все аспекты: жанровый, идеологический и дискурсивный. В другом розовом коротком взгляде истории Романа. В третьем и четвертом сезонах, на основе проверенной методологии, будет проведена переоценка вероятности получения достоверных оценок и характеристик.! та запопутала новость прочитана романтика як утопия твора, а так же прошу прощения риши поетики «Сонячная машиниста». В этой стране не должно быть ничего общего с жанрово-стилестричностью и идеей романтики, а также с точки зрения его развития в Украине, в которой проживает 1920-х гг.

І. Проблемные методологические и термологические методы ранней утопии

Проблемные вопросы и визы для культурно-исторического контекста утопии в розовом цвете. Термология «утопия» в поисках тихого надзирателя понять (як. Скажем, «гра», «прогрес» и т. Д.), Я легко могу сказать, что он думает и поглядывает досрочно. Утренняя прогулка по программе оздоровления американцев в виконанни Б. Клинтона (якобы буддистская поликлиника); утренняя история названа историей, идеологией, освящением, поездкой и отдыхом, — посещение Великой Роботы (упование в Бозе, до таких крайних времен); все утренние и новые времена до Вузькооксленского жанра. Тому может быть дан ответ на все вопросы, касающиеся методологии и методологии апарта-визажа, а также основополагающих аспектов систематического досрочного развития.

1. Литературно-исторический аспект утечек

Середина Массачусетского государственного университета за утопию1 можно посмотреть, что происходит в Прибалтике-на-Майне, и приехать к утопии: исторический, социологический и социологический факультет. Перші два підходи я розглядатиму разом. Обидва, проведенная в ближайшем будущем, покажет проблемы и проблемы, а также типологию утопии в моде. У меня есть место для встречи а) розница термона «утопия»; б) схарактеризувати

1 Середа найма отличных праць, викторианцев в цехе роботов, хот би в названии можи рафии: К. Кумар, Утопия и Антиутопия в Современное время (Кембридж: Бэзил Блэквелл, 1991); П. Рикёр, лекции по идеологии и утопии (Нью-Йорк: издательство Колумбийского университета, 19X6); В. Бистерфдд, Die literarische Utopie (Штутгарт: JB Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1974); WHG Armytage, вчерашние завтра. Исторический обзор будущих обществ (Лондон: Routledge & Kegan Paul, 1968); Г. Катеб, «Утопия и ее враги» (Лондон: «Свободная пресса» Гленко, Collier-Macmillan Ltd., 1963); збірники Ф.Э. Мануэль (кд.) Утопия и утопическая мысль (Кембридж: компания Houghton MifMin, The Riverside Press. 1966) та В. А. Чаликова (сост.), Утопим и утопическое мшиление (Москва: «Прогресе», 1991).

6

«Класичну» проблематику утопії; в) короткая оглядка и розовая утопия; и) разработка термологии и технологии термотехнологии и робототехники.

А. Термін «утопія»

Проблемы, связанные с «утопией», вызваны тем, что он получил «Золотую книгу». Мора в 1516 р. По-гречески, «у-топия» может быть сложным и модным, но «модным» и «не-тут». По-другому, английская фонетика дозволила маневрирование от префектуры, у которой есть «у», и я говорю про «оф-топию», что очень важно, — хочешь, чтобы в самой Мора утратила готовность бросить вызов! Термін «утопія» досить популярный в XVI-XVIII ст. і визначається як «idealis Respublica», «respublica ficta», «respublica imaaria», не справиться с этой задачей, и не быть полностью вменяемым в этом вопросе в середине XIX в. німецьким дослідником Р. фон Молем терміну «Staatsroman», «роман про державу, який„ непідходяще ”, не по-правовому, описанному »(без преувеличения,« роман », все по-своему), неэстетизированны в истории, в розницу) .3 Я, очевидно, в процессе соцально-исторического розыгрыша и досрочной победы в современной утопии. Утренняя тренировка в контексте теории и союзов (напр. В «Маніфесті», «Немецкая идеология» Класиков, в роботе Энгельса «Розовиток соцпроцесса до науки»); совместно с К. Мангаймой, П. Рикьора, А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і 3 Не исключено, что в истории страны, в том числе и в других областях, в том числе и в науке, очевидно, что в процессе социалистического воспитания и воспитания молодежи возникли проблемы. Утренняя тренировка в контексте теории и союзов (напр. В «Маніфесті», «Немецкая идеология» Класиков, в роботе Энгельса «Розовиток соцпроцесса до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і 3 Не исключено, что в истории страны, в том числе и в других областях, в том числе и в науке, очевидно, что в процессе социалистического воспитания и воспитания молодежи возникли проблемы. Утренняя тренировка в контексте теории и союзов (напр. В «Маніфесті», «Немецкая идеология» Класиков, в роботе Энгельса «Розовиток соцпроцесса до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і «Німецькій идеології» класиков, в роботе Энгельса «Розовиток утопии до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і «Німецькій идеології» класиков, в роботе Энгельса «Розовиток утопии до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і

— W. BicsIcrteKi. Die Hterarisehe Utopie, c. 2.

3 Гам же. с. 2-3.

7

моделів державної о устрою (у К. Поппера ІК. Роррсг. Л. Л. Мамфорда [Л. Мамфорд], Р. Нозіка [Р. Нозик]); морально-етичному (публіцистика Дж. Оруелла [Дж. Оруэлл). А. Кьостлера [А. Кестлер], роботи Дж. Катеба [Г. Катеб |, Ч. Волиіа [Ч. Уолш]) і, звичайно, в контексте літератури — культурный и культурно-культурный феномен {Lіteratura як утопия П. Хотонія [П. Хотевиц], праці Д. Штайнбаха [D. Стейнбах]. Г. Крисманського [H.-J. Krysmanski]). в контексте развития жанровых жанров (в А. Мортона | А. Мортон], Н. Фрая [Н. Фрай], К. Кумара [К. Кумар], Э. Морсона [Г. Морсонж. Г. Гюнтера та ін.) , Головная визаальная ситуация (практическое применение в различных аспектах) видимость трансцендентного характера, трансцендентность просторов — центральное утреннее «никуда», я думаю, на мысли Р. Рюйє [Р. Руйер], по суті означає, Это может быть сделано из-за того, что он (а) имеет статус визы («нет визы»); Трансцендентность дозволенных дистанций и жизнеобеспечения из-за реальности (с точки зрения трансцендентальности и реальности, про жанровую параметрическую утопию в Италии).

Б. Проблематика утопии 1) Простір утопииї. Простор, «просторість» и середина утечки на пути к найму благодатных сторон. Почтовое отделение «географическое» и природные умов. В классической утопии (а не в течениях, — проведен анализ в Монтеске) географическое положение без гражданства и благосостояния. «Географическая» утопия, по-перше, в графе «Ниде», воеводство, Эстония, воины часто бывают в шиитах, в разных странах — в Белых горах. , вода на воде,

, чр в Тарде: в космосе — на Місяць, на Марс і т. п.). По-друїе, і сої рафія

8

та природе середина благоденствия державы шкливых вперёд, они часто появляются в поликлинике. Че так не было державы — в лесе нід підтримувати идеальне життя. Звезды, находящиеся на планете, люди не могли стать свидетелями появления островов, которые должны были увидеть себя в космосе, как, например, в течение часа, в течение которых произошли события. Сучасна утопия (в контексте модно-экономически-экономического и политического роз) часто бывает идеальной и модной в широком масштабе (скажем, у Беллам, Морриса, Заместина, Оруелла). Природные службы (климат, родная земля, природное копирование, сельское хозяйство), якобы нуждающиеся в важном компоненте давней утраты (которые часто бывают больничными и по сей день) в сучасней утренней жизни (я в сучасной эконіці). На основополагающих параметрах можно говорить об утечке за границей, о «замкнутом цикле» («Законодательство» Платона) и об утечке, прохождении, выявлении и глобальных утопиях.

Простая утопия может символизировать значимость. Пространственная и архитектурная структура державы (и мира) гармонизирована с буддистским пространством, а я — сказочной, структурированной духовной жизнью: тут панють симметрична и совершенствуется в стране. Класична утопия державы в форме глаза имеют правильную геометрию (квадратный круг, концентрированный кола); у сакрального центра знаменательный храм, місце правителів. Мури, провинция, план проживания для всех, кто был в центре внимания, в том числе и в Платоне, и в просторной платформе в Кампанелли). Тут все, что нужно, античный и гуманитарный (проект пижинский), проект простора и независимой власти, колония, поселение, колония, захваченный новым миром. Згадаймо.

9

наприклад, античны колонии, прохання Плотика до имперского суда «Платонополису». проект идеального города для Гиппамуса Милицкого, археологический факультет французской революции, архитектурно-утопический проект Ле Корбюзьё, Ф. Галлерса4. русских (радостных) архитекторов 20-х годов. 30-х лет. В то же время, в настоящее время, я узнал, что продукт «Джерело Чичко» имеет уникальную организационную структуру: особенно, в Л. Мамфорда (это, по словам, державы-дэвньоєпецка, все остальные), миссионерство «Мегамашина» — невидима трудовая, 5 человек в важной семье — вдова , напр., антична Аркадия «природный» золотой вік; в Руссо, Торо, децентралізовані громади у Морриса). Выездная площадь в утопии-мести и аркадии-утопии-сада, Г. Ґюнтер зазначає:

Пространство в саду — только что появившееся на территории района Старого заповития, где есть античная «золотая» страна — не радостная и не функционально-геометрическая конструкция, которая не является единственной в своем роде воеводством в Украине. близькості людини до природи. В конце концов, это может быть простой опыт работы с людьми, которые находятся в разных сферах жизни, и все в том же духе.

Параллельное выступление в области естественных и научных исследований в области утечек (представление о Ф. Бекона, утренние осмотры природы, научные исследования и науки). В нашем часе реальность имеет огромное значение — экологическая миссионерская и глобальная плантация человечества.

4 W. Biesterfeld, Die litcrarische Utopie, c. 12.

5 Л. Мзмфорд, «Мис}) машини», у зб. Утопия и утопичсское мишлепие, гр. К4.

6 Г. Гюнтер. «Жанровые проблемы утопим и« Чевенгур »А. Платшіона», у> 6. Утопим, утопическое мнижпие. С. 253-254.

10

2) Стосунки утопии из зовнішнім світом. Это объясняется тем, что аспект утечек утраченных держав из зовнишним «поза-утопий» свитом. Кто-то из нас мог похвастаться тем, что у него было много друзей, и я могу принять участие в этом мероприятии. В гостевом доме, в котором есть все желающие, гости находятся под кордон и контактные лица, в то время как они находились в очень плохом состоянии; Зовнишия торгілва (все краінні країни нісвіші замість торгівлі існує державы безгрошевого розового материального благосостояния), золото, золото и «валюта» є виконною прерогативою держави. За кордон вивозиться над продуктом вироблених продуктов и товаров. Гроши, вирусы из города, в деревню, в тихую деревню, я не могу по-територски державы, а так же по-русски-политически потреблять (особенно у Мора, Платона). Утренние встречи в разных странах, в том числе и в самосахистском обществе, и в его родной стране, и в стране, в которой они живут, в то время как «порушеннив». Війна и Військова, подготовка, к тому же, выступление одним из важных факторов, повлекших за собой возникновение боевого и активного духа в державах, отмеченных добрыми цунами.

3) Політична структура утопії. Политическая и политическая власть, государственная власть в стране, гражданские права страны, юридические лица в Украине Организованные владелец и посадочные талоны обираються громадянами. Ридше зустрічаєтся децентрализована (Морріс) за анархінна модель (напр. В хіліастичних руахах, анархістських теориях Прудона, Кропоткіна). Залежно от имени державного примуса над громадянами Р. Нозік

11

видя ємперіалістичну (примусову), місіонерську (базовый на переконуванні) и екзистенційну (добровольный) утопный модерн держави.7

У нас есть все необходимые структурные условия, которые должны быть разрешены, (законные, законные, судебные, правовые и социальные), а также добровольные, подменные и юридические формы (эко — «середина», с. чорна »маса [раби в деяких утопиях], подкидки суспензий або джерело фізичнойї праці).

Викэннен чи заповенження утопии в житейскую столицу в результате «революции», крупных соц. в результате технологического прогресу. І і пол--ц один і аспект аспект аспект ут ут ут ут ут ут ут ут,,,,,,,,, стат стат стат стат стат стат стат стат стат стат стат стат. «ИДЕАЛЬНОСТЬ» державы в консалтинговом, непростом, аджио буддийском и родном крае в соответствии с принципами независимости — негативные последствия, равные условия, роза, гибель. Утренняя практическая поездка в Бекону («Новая Атлантика», наука о прогрессе и науке) характеризуется ультраконсерватизмом, статикой, вечным бессмертием, неподвижным, за висловом Р. Дарендорфа *, который не может использовать прикладную статику, получает доход от самооценки в Буду, Индия, в Нью-Йорке, где есть все необходимое, — до 5040, до сегодняшнего дня в Новой Зеландии. и злочинів). Додамские отношения, противодействие и противодействие утечке акцентированного акцента предоставлено таким образом, что держатели, поликлинические структуры и независимые отряды (блага чи справедливости), немыслимые лица наперед

7 R. Nozick, Anarchy, State and Utopia (New York: Basic Books, Inc., Publishers, 1974), c. 319-320.

В Р. Дарендорф. «Из утопии: на пути переориентации социологического анализа», у если), Г. Катцб (ред.), Утопия (Нью-Йорк: Atherton Press. 1971), c. 103-106.

12

благочестие, толк я суча утопия цікавить передусім державна модель як передумова здійснення и розвитку людини.

4) Організація праці в утопии. Робота, виробництво в утопии державы здeбільшого тотально організані. Щоб забегает во все стороны, когда нужно, чтобы запечатлеть все возможные займы. Крайм того, все страны и страны, в которых проводятся скоростные съезды, могут быть организованы в целях обеспечения важности и безопасности робототехники (для обеспечения безопасности, наказания, воеводства в Новой Зеландии). Поділ праці трактується по-різному: у Платона спостерігаєма чітка і непорушну професійн спеціалізацію (кожно людин немов закріплюється за певной суспільно необхідная виробничу функціего), у Мора бачима почергове виконання сільськогосподарський робет, вивчення кількох професій та зміна професій (Мор Кампанелла.). Подрывные работы по физическим и розовым вопросам (духовность, идеология) зустрічається майже скрізь. Все страны, в том числе и в стране, в США, в воскресенье и в воскресенье самодовольным, перфекцией чеснока, проверкой подотчетности держателей в стане идалостости; сегодня я хочу найти что-то новое для нас (Платон, Оруелл). Что может быть лучше, когда речь идет о суде, о котором идет речь, о том, что в стране нет правонарушений, какова страна? Владелец в утопии державна, в которой он принимает участие в восстании (в связи с заселением виробництва до помешкання в т. Д.). сегодня я хочу найти что-то новое для нас (Платон, Оруелл). Что может быть лучше, когда речь идет о суде, о котором идет речь, о том, что в стране нет правонарушений, какова страна? Владелец в утопии державна, в которой он принимает участие в восстании (в связи с заселением виробництва до помешкання в т. Д.). сегодня я хочу найти что-то новое для нас (Платон, Оруелл). Что может быть лучше, когда речь идет о суде, о котором идет речь, о том, что в стране нет правонарушений, какова страна? Владелец в утопии державна, в которой он принимает участие в восстании (в связи с заселением виробництва до помешкання в т. Д.).

5) Сім'я, етика, мораль. В поднебесной божественной гармонии космоса и людей, утраченных и подвластных статической идее, играют роль по-разному: звёзды-сыновья в России

13

природою «Мегасімъї» -держави за ракурс спичносты фильма и династии (у «Республіці» Платона, в Кампанеллн) або. на модернизированном цивилизованном транспорте, за исключением необходимости повышения квалификации, совершенствования и взаимодействия с партнером (Гакслы, Маркузе). Успешная «молекула» может быть организована в Южной Корее (у Мора — сибирской космодромской с 30 до 40 лет), а также «традиция» (Платон. «Законодательство»). Утренние держатели в большей степени подверглись проверке во Франции, Будде-Яка в Индеивидалине, Швеция, Вьетнам, Турция, США, Турция, Турция, Турция, Соединенные Штаты Америки, Соединенные Штаты Америки. Тому в большей степени предстоит сыграть свою роль в этой стране (особая вибрация и ситуация в Хиттайе) — за пределами страны, в которой они находятся, но не во власти. финансово-морально-кастового партнерства (Платон, Кампанелла). Навигация там, де Исмае, частная жизнь максимально «уссу́рлине», идеология, публичные. Для того, чтобы провозгласить институциональный спор между Арменией и Сингапуром (Сингапур) — Выезд в Боснию и Герцеговину, Швейцария, независимость в Литве, Украина. От практической деятельности до «госпитализма» часто бывают проблемы, связанные с морально-производственной самообеспеченностью, самообслуживанием континуума «идеальная деятельность людей-держателей». Очевидно, что морально-демократическим институтом, который допускает «релятивность»: благодатная сторона, может быть изменена информация о гражданах США (дивизия Гилаунская, Македонская, США).

14

До тех пор, пока они не будут затронуты во внутренних делах и моральных устоях, то есть в педагогических кругах и незнакомых семьях. К. Зауер в «Утренний рисі педагогики» [К. Зауэр, доктор утопии Цуг в дер Падагогик] зазнав, учитель в том же районе, осетины в минувшие месяцы в Майбусе, Франция, 9 сентября, воеводство в Берлине, Испания , Зарадаймо «республіки юных», детективы, кому, піонерію, рівенат — «грудь», макаренкову комуну, детство твоею утренней забарвленням (Корчак, Родари). 1 навпаки, дидактическая роль и функция власти «дороже», утопия и утопия фантазии. К тому же, часто можно говорить о певческой и утренней утечке (податливость, марионетковость, безурботность, жития-гра). Особенно у Платона, в «Законах»:

Кожа в коже, в которой он не жил, когда она в чудовищной игре ... Требуется в стране. Що ж це за гра? -Жертоприношення, песни, танцоры ... Люди кожи, большая часть Дина, Вила-Чи-Раб, Чолик-Чи-Хинка — Челком, США, Судан, Судья, Швейцария, США.

Во что бы то ни стало, в конце концов, видоизменение и возвращение в страну, аби, спиавичи, возвращение в отставку и в воскресенье до конца октября.10

7) Мова, мистецтво, релігія в утопии. Одним з надзвичайно важливих

функціональных елементів утопійного суспільства є мова. По-перше, мова

Идеально подходит для сенсорной системы, чтобы стать понятной системой,

кругозір и спосіб мислення людини. Мова має найвищий онтологічний статус -

мола творить «реальность», «утопия», «суспензия» (вс

фікції). я вхожу в отставку и рефлексію идії блага. Тому мова, информация,

комунікація наскрізь пронизана законом, морально та идеологію держави,

ніяких відхилень не допускається, великую регулятивную роль в ценностном выражении.

l> \ V. Bicstcrfcld. Die litcrarischc Utopie, c. 77,

, П.'чатчат. «Законм», — Платон. Сочипашя о 3-х пит., Т. З, ч. 2, (Москва. 1972). с. 282. 132.

15

Особенно важно, чтобы он выступал в Платоне (перед «Захамой»): в то же время в доброй воле, за две последние два года: мова (дискурс), судьба, право на судебное разбирательство, право на судебное иск за віком і державною посадою; рио-друге, дискурс в утопии и монополии, репетитвизм, однозначность (я не могу понять, что это так) и авторитетность. Комуникация зінзу — кто-то из вас слышит и добросовестно спримання, и процитирует мудрые слова и погодные условия (или однозначное засорение). Все непогодення, неофициальная, просто информационная, якобы за рамками утраченной публичной коммунитарии, направленной на внутриполитическую, публичную, прерогативную и правозащитную деятельность. Не дивно, що будь-який критицизм, є страшним злом и злочином. Сама нарративная структура «Законодательство» сообщает о том, что она является творческой державой «от мови», и что она должна быть единой в своем роде.

А по-другому, в мусорку бути одну одну, в сенсорных спиционально семіотичної системах; одна страна и страна (ожидается в «1984 году»): страна имеет большую экономическую базу, в которой нет экономической власти, но и не только в стране, но и во всем мире. миссионерства и взыскания (тут можно увидеть, что в ультра-прагматичном фильме в «Чудовом новом свете» О. Гакслі, — герменевтичны проблемы Дикины). В утренних творах часто фигурирует «благородна» мова: москва мешканцев, утопия мора близка к перське, в Тарде («Фрагмент майбутньской истории») -це грецька мова. Очевидно, что культура, мистическое, национальное общество, я в мове, подопечные целевых систем (готовность к построению структуры, установление новых границ).

16

Национальная школа музыки и искусства в «Державах» и «Законах» Платона (специально для театральных представлений), которые часто бывают нуждающимися в повторении. Утренняя историческая справка, посвященная закону и идееологии (у Платона, Мора и Гаксли — публичная «актуальная форма»). Я не погодився б я твердженням В. Бістерфельда про релевантность толерантности в класичній утопійній державі11; навсегда у вас будет большая свобода действий: напр .. аморализм майора в будущем запомнится душе. Середина утренних релевантных доктрин зустріч деєо деїзм, релігію природи, пантеизм. Цікавою видається релігійно-астрологічна (наукова) доктрина Миста Сонца Кампанелли, з обожествленням правителя Sol.

В. Аспекты исторической утопии переднего края, понятная «утопия» и стремление к гибкости концептуальных рамок, допускающих сложную утопию, в то время как в розетку воцарились. типам мислення. Коли, наприклад. К. Кумар постулю, чья утопия была подтверждена в различных условиях, в частности, в Новой Зеландии, в с. детерминированность, анонимность центрально-имманентных в понятной утопии (к тому же, шоше к кожному зову К. Кумара может быть остановлена, до свидания, до утра, до утра). Очевидно, ща гуманистическая чи модерна утопия не то же самое с античностью, что и все радости поляризовать тебя, що, за словами X. Маравалля. поняття «утопия» (як ії

1 ■ \\. Biesierfeid. Die liicnirische Utopie, c. 7.

12 К. Куниар. Утопия и антиутопия в современное время, c. Î9-28.

17

параметри) співвідносні і, <. ■> з ористоричним характером епохи, нью-йо вон зоявляется (как явление) Я хотел бы взглянуть на точку зрения, чтобы увидеть, что я могу сделать это в археологии. розовые и женские властные моменты, перегруженные и перголезные компоненты в рамках целостной структуры (перефразируемые Петтруччані14). Намагашские усыпальницы «Украина» и Южная Корея, а также региональная схема лесных угодий в Украине «Утро в Белгороде», Герцлера, США — Франция, Украина. , легенды, казны, а также пророчество — як в маєе політичне забарвлення), историчность, философию, частно-догматическая и белетристическая утопия. 15. К тому же, я пережил утопию в утечке явишем, от ближнего до юношеского, а также от всех возможных феноменов, связанных с цивилизацией, которые происходят в Кыргызстане. Кумар16 (представление о характере и различий между двумя странами), профессиональная подготовка и образование;

X. Маравалль. «Утопия и реформизм». у зб. Утопим и утопическое мниі.іешіе, с. 216.

^ А. Петруччани. «Вимисел и поучеиие», у зб. Утопим її утопичсское мшилспис. с. 98.

15 Леся Українка. «Утроія в белетристиці», Леся Українська, Зібраним творчество у дішадцмти (Киев: «Наукова думка», 1977), т. 8, с. 155-198.

16 К. Кумар, утопия и антиутопия в современные времена, c. 19.

17 А. Игнатеико, В поисках частья (Москва: «Мисль», 1989), роза про доброчесне міст Аль-Фарабі, с. 78-99; про громаду чистих братів, с. 111-127; про ідеальну общину, керовану філософами. Ібн Рушда, 217-238. Хочу принять Платону и Армению на формулу Исламской империи, о которой идет речь: Сноуантричо таков Из-за Идейно-культурного происхождения Заходу и Сходу, в частности, в Середине Судьбы — Адже Ислама Исламских миссионеров (особняк Ижевска, Турция) а формування європейської думки. Не випадков в «Новом Атлантилі» Ф. Бекона острых людей (Бенсалем) и правительств (Альбатин) назван на арабском Кшталте. Див. А. її натенко, с. 244-245.

18

Найденіші утопійні уявлення знамено в мифи. Зокрема, в античном, — образ жизни золотой (в Гезодии, Овидия), переосмыслившийся по-римски в Аркадии, утрата неповторимого достояния и гармонии с природой; островів блаженних (Платон); легенда про Атлантиду, гомерівські лотофаги. В ветхозаповігній релігійній доктрині зустрічаємо візії нового Єрусалиму, в Апокалипсисі — небесного граду. В Платоне могут появиться новые идеи и образы, которые пока не найдены в «Республиках»: І) философско-дидактический миф (образ жизни), золотые вина » ) идеальная держава-модель, созданная в философии и вузе («Республіка»); 3) реставрационная утопия-легенда (Атлантида в «Крітії», описана післяиотопная о «природно-доброго устроения в« Законах »); 4) утопия яка космолога и его модель, яка символизирует всезагальную гармонию, фатализм и катастрофизм («Политик», «Закони»); 5) Утверждение законодательства, от практики до поликоло-фических наук («Законодательство»).

Розыгрыши утопии в истории и культурно-художественных традициях, мусородобытельном и положительном статусе «аристократизм». Утро может быть простое во всех странах, в том числе в важных и постоянных кругах и в высших кругах (див., Напр., Ф. Манюель про Мюнхера и анабаптистив18). В Европейском фольклорном клубе под названием: Schlaraffenland, Cockaigne chi Cocagne (кухня), жирное царство, царство молочных напитков и кислин берегами. Бoлoв б прирівно приписать сoсим цімиям «таинственность», и образ жизни, и жизнь в будущем важны для харчового достояния, и для того, чтобы отправиться в миссию, с радостью встретиться с кем-то из детей. Є. Трубєцкой,

1 ^ Ф. Мзііккль и Фр. Мзнюзль. «Утопическое міішленне в западном мире», у зб. Утопия и упичіичїскі * 'MuiK.wniu'. с. 21-48.

19

образ жизни жирного царства, утопия безусловной, дармово-шахматной принадлежности в россиянские народные страны, приход в страну, сельское хозяйство, сельское хозяйство , здатної перетворити світ.19

Дж. Катера в книге «Утро и война в стране», в которой отмечается, что антивирус не может пройти через весь мир в XX веке, в контексте позитивных экономических и экономических проблем, возникших в стране до 20 лет.

— антиутопізму. Хочу, чтобы важнее проект давал спримання утопических проектов, часом підозра в пародійності. Скажем, «Держава Сонця» Ямбула (II ст. Н. Э.) В пересылке Десодора, где рассказывается о семи народных островах, я думаю, что это не так. В целом, принцип домопринципиальной власти (обязанности и всесагнальной працеи, нормативные акты в стране) и принципы естественной чистоты, высшей степени справедливости, полярности и взаимопонимания между народами и землями. є водночас резервуарами бальзамов, зданий и сооружений будь-яку хворобу. Та, что в самом лучшем случае, без единого вигляда, без волосяного покрова, в розовом цвете, в чём-то может вести свои дела один раз (противостоять моральному найму), живые и здоровые до пяти лет, и молодые, и взрослые, и дети в возрасте от 21 года до сих пор не знают, что такое пародийно-сатирического характера. Або в

19 Е. Трубецкой, Исконное царство и его искатели в русской пародии скалы (Москва: Из / Г. Г. А. Лемана, без зазначеною року), с. 37-40.

20 Г. Катеб, Утопия и ее враги, ок. 4-5.

21 Цят. за А. Петруччани. «Вимисел и по изучению», у зб. Утопим и \ топичсскос мишкчшс, с. 101.

20

комедия Арсюфана — неважно сообщать партию натяки на Платонову благочесну державу (напр., в «Лесистраті»).

Однак я засиделся в античності. Середновічні утопійні візіі повізані з іменами Акгустина, Пелагія, Миллинейстів, Религиозно-революционные рухівы. Ропвропейський монастир, на думку Ф. та Фр. Мануэль, бухта первопроходца, де-факто, христианская утрата, проблема стволовых проблем, все, что нужно для божественного благосостояния людей и людей до чудовищного мира.

Утренняя революционная идея и сам жанр утонченной кристаллизации, синтезированной попредню традиции, в добрый гуманизму. В XVI — на поч. XVII века «Утроія» Мора, «Християнополис» Андреаса, «Місто сонця» Кампанелли, «Новая Атлантика» Бекона, знаменательные новости и жанры и жанры до них. Початки культуры, секуляризма, культуры и туризма без особого интереса к культурно-культурному кругу. Порівнючи гуманістичну (модерну) утопия з середнівічю та античною, К. Кумар заслужил, чтобы они не стеснялись, но я должен был принять участие в этом вопросе, но все-таки это не так. ), віра в матеріальне зростання суспільства. Отъезд центральной части в эпоху середины эпохи концептуальной концепции «Персидской Греции» и «Падшей» от Адамы народной натуры, до сих пор не состоявшейся модели народного воспитания, доброй воли народа. Людина (у Мора, Зокрема) — tabula rasa -nobra, не зла природные, все законы, законы, правила життя

— К. Кумар, Утопия от Антиутопии в Современное время, c. 25.

21

реалізують потенціал людини до добра. Зг адаймо так поступил в отставку и нас в житейских утробах.

Від «Нової Аглантидн» Ф. Бекона (1627) берега початок експансивна та динамічна утопия соціально-економічного прогресу. Тут домінус віра в тс. що знання и наука переможуть «адамове» падіння людини. Едем можна выступить на Земельном собрании, посвященном науке, воеводству, эксперименту, овладению тайским природным наследием. Направления утренней науки: основные, лабораторные, досрочные и новые исследования в Атлантике перед практической, утилитарной деятельностью; люди должны быть счастливы, здоровы, щасливы. Техникум виноделия трактуется, чтобы стать жертвой божественного творчества (национальная, напольная, социальная и научная деятельность в Мисти Сонця Кампанслли).

Добровольное просвещение не было таково, чтобы экономические и социальные отношения были организованы «аркадными», в то время как в стране сложились благоприятные экономические условия. В «Додатке до„ Подорожі ”в Буганвиле» д'Идро старик таитінін підп уніт п о в ен а т р о в а т ь с т ь с т ь с т ь с т ой — заміси, надмірний зусиль, соревнования, соревнования по благосостоянию, продвижение дорогою ціною.

В 1771 р. з'являється «Рік 2440» Мерсьс (L.-S. Mercier, L'An 2440), первый вперёд футуристический твір у світовій літературі. Великая французская революция, високосочетание метафорически, «Новый свет» в соц. Масштабе, откровение об общественных успехах, эксперименты и эксперименты в области образования. «Кодекс природой» Морелли, Бабеф и Заговор Ривни, с идеями о земельном статусе, заселенности и продуктивности Виробництва, революционный революционный век утопии. В XVIII ст. Турецкие прикрытия для детей и мужчин, Кондорсе в «Находящиеся в живописном месте»

22

людского розума »бачить на светской всенародной жизни, прославленной в мире. В утопійні поглядите приходять елементи~d секулярного і переконаного футуризму, світовый прогрес, ідеї незвичайного достатку і матеріального розвитку, пов'язані з індустріальною революціий те використанни машин, ідеї безконечного вдосконалення, не лише економічный, аля й індивідуального тот соціальный (немислимі в непорушном класичній утопії) ,

Щоб коротко окреслити утопия ХІХ-ХХ ст .. написано в книге, посвященной К. Кумар. Спросите, кто хочет, чтобы у вас было много денег, чтобы показать, что это еще не все, что нужно сделать, чтобы сделать это, то есть, что это не так? XIX и XX ст. Розовайся знакомый соціалізму. В перших декадах XIX ст. висуваєтся плеяда утопістів, мисленників іэкспериментаторов, — Р. Оуен, Сен-Сімон, Ш. Фур'г, Е. Кабе. Идейный отряд державы и самовосхищения, тяжелый труд, экономическое и колониальное и фаланстерское движение против марксизма. Хочу, чтобы Маркс выступил с критикой утечек соцалитизма и наглухо-практической поликлиники и революционной обстановки, Отмечается, что футуристические картины и прогнозы, в свою очередь, в связи с безвыходным отсутствием элементов. І навещу в саму революционную жизнь. Як зазначав Л. Колаковскі:

Чему утопия є передумовою всіх революційних рухів? То, что в прошлом году, закладка в соц. воно було неможливим.24

Оіляд утопії ХІХ-ХХ ст. я базую на книзі К. Кумар. е. 33-131. 380-424.

24 Взято з книги: К. Кумар, утопия и антиутопия в современные времена, c. 65.

23

В ком- нистатическом суспензии Маркса люди є виробником, пра- вом продвижении головного мозга людей, аллеей працеи, позванной империи, пракцией, пером, житамией, де-юре и женщине. В неопубличных замках до «Капиталу». Grundrisse, в рамках которого должны были быть обнаружены автоматизированные суспензии, де-юре «безпосередня», и все виробницвские машины. Все люди не должны быть свидетелями викторины, в которой радуются и регулируют виробничного процесса. Людская роль полярности в государственном продуктивном статусе, в природе и в природе. Справочник по вопросам, связанным с природными аспектами, будь то контроль над природными силами и виробничному процессу. Особое внимание уделяется плану утопии раннего Марксова «Экономика и философия рукописи», миссионерская деятельность в области народонаселения. «Возвращение к себе», «возвращение в себя». Ликвидация приватной власти, отправление знаменательского права природно-людского, тобтосоциального життя. Чего так хочется документировать людям, живущим в природе. Природа творческого творчества людей и населения. Те, кто не имеет отношения к народу, готовится к созданию природной и природной жизни, природы и природы .25 Утренняя первая половина XIX в. (за последние годы творчества, напр., «Подорожье в Икарии» Е. Кабе), коли-коциаллизм в Вававском союзе по вопросам общественного здравоохранения — виражена н поликосо-философских творах. Лише в столовой, колыбели старейшие, до сих пор не пропустили, сопутствующие идее и переходе к практической поликлинической коммюнике в рамках государственной политики. Після 1870 р. белетристичні утопії ростуть, як гриби. Тильки в 1871 р. виходять «Прийдешня раса» Е. Бавлера-Литтона [Е. Буллер-Литтон, The

25 Взято з кі'.иг и: К. Кумар, утопия и антиутопия в современных тинтесах, c. 49-65.

24

Грядущая гонка], «Битва Доркінга» Дж. Чесні [Г. Чесни, Доркингская битва] та «Ерсвон» С. Батлера [С. Батлер, Эревон]. Розмация верстки соцалестиче Белламі [Е. Беллами, оглядываясь назад], «Фріленд [вільна земля]» Т. Герцки [Т. Герцка, Фриланд], «Новини нізвідки» В. Морриса Моррис. Новости из ниоткуда], «Душа людини за соціалізму» О. Уайльда [О. Уайльд, Душа человека при социализме], «Передбачення» и «Сучасна утопія» Г. Уеллса [Предсказания; Современная утопия. На думку К. Кумара, он принял решение о том, что он был вынужден верить в то, что воцарился в войне во Франции. людський прогрес не схолола, Яскрава картина не побликает, все реалии и строки «пришествие» отправляются в отъезд час. Я имею в виду, что возникновение протокольной и безнадежной ситуации в этой стране, а также модернизированная антиутопия будд, по суждениям, судьям страны

Історія американського утопізму XIX ст. наметить до сих пор процессы, в которых идет речь, эксперименты, идеологические потоки, проникновение утопии в национальную Швейцарию. Самая почтовая служба Америки отправляется в страну, в которой находится демократия, новая возможность устроиться — новый орден сакральный — топографический призыв к изучению археологии, который должен быть проведен до конца. (В XVI ст. Мина знаменуют випады, Коли «Утро», Мора выступала в Ролле «Подручника»), чтобы увидеть колониальные поселки, базирующиеся на системной громадности

26 Гам же. с. ЬЬ-6S.

25

власності27). Звездное, суферийное надземное переселение в Швецию с важными природными умов, необъединения величайших народов, конфликты с корнями населенням. То, что миссионерство не должно быть готово, благословенна країна, а также потенциальный, востребованный эдему, я требую вибраций, умение владеть руками. В Американской идее посольства в стране появилось множество возможностей, особенно, в том, что касается Божьей милосердия, то, что он совершил в своей жизни. Хочу, чтобы я не знала, что такое багато-американские культурно-исторические традиции, а так же практическая, экспериментальная и культурно-методическая традиция. Америка XIX ст.- це. за словами Р. Нозіка. грандиозна мета-утопия. В связи с этим, утопия — это не единственное благополучие, когда я живу в одиночестве,

— «Волден» Г. Топо [HD Торо, Уолден], В первые половины XIX ст. самая большая страна утопийских поселений в громаде (середина), середина войны — Нова Гармония Р. Оуена, Онеїда П. Нойєса [П. Noyes], ікарійські громади Е. Кабе. Не дивно, но и в Америке, и в крае, и в стране, и в стране. Беллами «Дивлячись назад», найпопулярнішої о ийвпливовішого утопійного твору XIX ст.

З кінця XIX ст. прогрес трактується уже не так оптимістично. Из-за того, что у него есть антиутопия, у него есть шизизм и скептическое отношение к людям, готовящимся к большому, низкому сожительству, воспитанию, а также к другим, с

27 Там же. с. 71.

28 Р. Нозик. Анархия. Государство и утопия, c. ЗІ 1-312.

26

Что бы ни случилось, это означало, что утопия была вызвана потерей веры в жизнь. А по-твоему, я буду знать, что ты будешь в Майбутньом Шасгя?

Я хочу простить свою любовь к античности. Однак, як вважає К. Кумар, «стосунки утопии и антиутопии не симетричні. Антиутопия сообщает о том, что «паразитуция» на него ... Утро не имеет положительных последствий, но я имею в виду антиутопию и негативную реакцию ». традиції. Сама она часто утратила популярность среди тех, кто был в автосалоне, сумнив та песимізму. Наприклад, представление о работниках и специалистах до приезда в «Ереван» С. Батлера. Той самой, автором, не обращайтесь к протокольным жанрам, шонайменше, идее в эпоху смерти (Уеллс, Гакслы). Крім тої о. як зазначив Н. Фрай,

Деи уманізація й механізація людини стають центральны проблемы антиутопии кінця XIX століття. «Франкенштейн» М. Шелли, «Легенда о Великом Пнквизиторе» и «Записки из подполья» Ф. Достоевского приветствуют тими творами, которые отправляются в гости, чтобы обеспечить себя питанием, служащими для противодействия антиутопистам. На формування

29 К. Кумар. Utopia ami Anti-Utopia in Modern Times, e.100.

30 Н. Фрай. «Разновидности литературных утопий». у зб. ИП Мануэль (ред.). Утопия и Утопическая Мысль, c. 29.

27

антиутопийного пескізму вплинув тако фрейдизм, зокрема «Цивілізація таїї прикрощі [незадоволення]». За Фрейдом. схватка до агресии є природные и социальные проблемы людей, которые я становлюсь загадочной цивілізації. Все люди заняты розой, без всяких сомнений, в Эросом, конструктивном стиле, в Танатосом. деструктивним инстинктом смерті. Тому, в частности, и основам утопия надземного мира — и далее «Райские колиски».

В цистернах утопического слежения за контрольными утечками и анти-утоицией. Утроійність — антиутопійність передусім передбачають тематиче наставлений до зображуваного майбутнього и пафос твору. Коїггр-утопійністі. означает, что на конкретном проекте должны быть представлены альтернативные модели (так, утопия В. Морриса, «происшествия в Новой Зеландии» с контрольной утопией), «антивирусная теория» Г. Уеллса тощо).

Двадцатилетняя столовая часто бывает настроена на смертную казнь, смертельную утопию, паралич утраченной фантазии. Світіва війна, віцизм, геноцид и віднизм, підірвали віру в звёздный прогрес и та майбутності. Середина ключевых антиутопийных текстов першої половини XX ст.- «Залізна п'ята» Дж. Лондона, «Мьі» Замятіна. «Чудовний новий світ» О. Гакслі, «1984» Дж.Оруелла. Один человек не может сказать про утопию творчества: в истории человечества утопия «Волден 2» Б. Скиннера [В. Ф. Скиннер, Уолден 2], Аркадская утопия Р. Ґрейвса «С днем ​​рождения в новый Криті».

Постиндустриализм повествований о том, что происходит в 1960-х гг. . Галтунг]), от другого — от «Відродженням», в котором проживают люди, живущие в Зокреме, в Сирийской евразийской биологии и христианстве. де Шардена, з йоі о поняттям

28

еволюційног о руху до повального розыгрыша и вияву ноосфери. По-трети — от имени Фрейдо-Маркснзму и переосмыслим стосункив Эросу и цивілізації — Зокрема, у Г. Маркузе. Голова буржуазна форма принципа реальности — принцип виконання (принцип действия) де-актуализируется, за Маркузе, в процессе розвитки цивілізації. Матеріальне та интелектуальне востання суспензия забезепечать без мяча задним числом потребителя без необходимости домохозяйства. В таких умных антагонистических аспектах принципа принципа реальности и принципа реальности в отношении першого. За всю историю нереалистического принципа реальности и развития в стране:

Тало, не викторина, я хочу, чтобы это произошло, когда все будет готово к самосовершенствованию. Тело у вас есть машинное оборудование ... насолоди — инструмент задоволення.31

Буде відкировано моногамну патріархальну сім'ю, сексуальність буде

трансфоромовано в ширшу «культурнобудівну силу» Еросу; Ерос стане

одухотвореним, биология — «окультуреною». Технічний прогрес і автоматизація

Вивільня людіна від потреби відчуженої праці. Праця перетвориться на гру

в сферу эротизованои культурно-культурной суспензии.

Початки экологии утопии можна простежить ще в анархистских

идее децентралізації виробництва и суспензии, дея роанізації,

конфедеративных громад, в критике механістичності и абсурдності

крупномасштабного масового виробництва (Кропоткін), в утопійній картині

майбутньої Британії у В. Морриса («Вісті нізвідки»). Тема утопійно

Экологическое суспендирование старейших особей актуально в 1950-1960-х гг.

31 H. Marvusc. Хрос и Цивилизация: философское расследование во Фрейде (Нью-Йорк: Vintage Books,

1062). с. ! S4.

2У

економічннх та соціальних концепций (Ґудман. Шумахер. Ерліх. Вильямс). в лондонском воеводстве, в варварском дворце, в одиночестве, в апокалиптических картинах экологической катастрофы («Потоплений св. ! Освободи комнату!]. «Вівці дивляться вгору» Дж. Бруннера [Дж. Бруннер. Взгляд овец U /> \). по-разному, в критике бездуховности и неосторожности после войны (Бьорджес, Бредберри. Юнг [М. Янг], Воннегут). В-третьих, в стране есть все, что нужно знать, — это экономические и экономические проблемы. докорінним переосмисленням співвідношення людини, технологі та та природи) — в «Острові» О. Гакслі, «Екотопії» Е. Калленбаха | Е. Callenbach. Hcotopia | романах У. Ле ґуін [U. Ле Гуин.

Характеризуючи занепад чи «присмерк» утопии И. зрештою, антиутопії, К. Кумар повествует о том, что он занимает особое место в истории, в связи с этим возникло романтическое формирование в прозе.

Утро на протяжение всей столовой фрагмент, я в формальном, так что в своей аудитории. Ключевые слова: утопия, вино Мидена, занятость: в городе, в пригороде, в городе, в городе, в пригороде. Утренняя утренняя волна всеобщего признания в социально-экономической теории, в социально-культурной, комунальной, терапевтической и ... Утроя, де вона все щеки, адреса теперешних групп и аудиторов ...- 42

Однажды ты еще не придешь? По-перше, фрагментація я

специальная организация не для самоутверждения (на моей стороне), а, на моей

думку, для суспільства в цілому. В добу н рархізації. спеціалізації іа

32 К. Кумар. Утопия и антиутопия в современности, c. 420.

зо

перенесенна информация о приостановлении в стране (в целом), чтобы оценить уважение к людям, находящимся на свободе и в джазе: научиться играть в сериал «Мыльная опера», де. до конца, не так важно помнить о том, какая форма утопии или утопии терапии. Отче, по-другому, в самом начале истории «Великой Отечественной войны» и в романтическом романе: акцентируется культурно-культурный и культурно-образовательный процесс, в котором есть все, что есть в стране. реальность (сюрреалистичность от одного до другого, от простого до ультра-реальности). Звёздное, в масовском літратурі всеможликих гатунків у «найчистішому» вигляді. Здається, що утопизм, утопійний архетип «Иншого-Кращого» далеко не вичерпаний.

Г. Государственно-жанровый аспект утопии Пересуды до нового пункта, коллежи, требующие обсуждения в отношении утреннего аспекта, мира, семьи, семьи, семьи, воспитанников и юристов США. Утроия, може, я знаю, что такое «жанр», демонстрант особого социального контекста, визы в страну, доктрина и литераторское «формирование». Ясно, что видимость жанра и период утопии, и воли, и нолс, и др. Обязательны для опровержения основных условий жизни. Сказати, що утопия — роман, диалект, трактат, — маґг -.

Прошу, и встает вопрос о том, что метод термального аппарта для ранней утопии, для розыгрыша и систематической уклонения от утренней утопии в мире ведется в двух сферах. Перша — Відокремлення того, что может быть утопия (вітратурною), відшое іншого, тобто не-утопия. 1 тут можно узнать больше о проблемах.

31

По-видимому, проблема понятна и понятна. Украинское и культурно-детское культурное наследие. Все включено в методологические рамки «чисто-лютературного» в «чистое», в Августином и так-сяк. То же самое можно сказать о XIX веке столицы. Все звуки рамок, зокрема, у Кумара и визанення, прощание с ребенком, поцелуйся от Т. Мора (проистекает о том, что я в восторге), что делает его незабываемым, что объясняется сложившейся утечкой утренней утечки в семье. Оптимальный подход к решению проблем людей. Идея про диференцяю и специальную дискурсивную ситуацию — в том числе и внутреннюю (особенно радикально на почве XIX ст., Очевидно, не без социально-экономических причин). А крім того, Отступления «Либератрино» Мора в эпоху народной популяции и заповеди Ригористического патриотического режима в Мицетмосии будут направлены в «чисто лютеранскую» планету, в которую войдут и войска. Рижницкая мечта, скажем, Тарде менструации не меншою, ни одна мечта Мором и Платоном. В этой связи концептуально-исторические утопии математикой тенденций и взглядов на море (от утопии XVI ст.). Сам Кумар не посещает визовую политику «утопия», в которой проводится анализ утечки, включающей в себя государственную литературу, публичные исследования, социологию и т. Д. д. Отмена «утопия», «утопия» и представление о робототехнике в области сенсорных технологий — это культурно-культурная и культурная традиция, в которой я выражаю себя (чи «чергується») в различных дискурсах, якобы властью широка интер-ідсйність та інтер-текстуальність. Тим больше, у випадку В. Винниченка, утопления в проявлении и синтезе в дискурсивных планах: культурное, общественное, аналитическое, религиозное, религиозное кредо. Зрозуміло, що коли ми говоримемо про роман «Сонячна машина», ми оперуватимемо не

32

тільки ідейно-тематические категории, але й літратурними чи «романними». Однажды наступил день, когда он останется в живых.

По-разному, вузько-леатратурне тракторный, утопический текст, я хочу текст, утраченный? Что это за национальная текст до утопии? У статті «Різноманітність (види) літературних утопій» Н. Фраза визажа «Я люблю тебя», картина, посвященная истории, картинам, написанным государственными властями ,.33. Важнейший социальный акт, автор утренней речи, имеет важное значение для награжденных его социальных партий. По-другому, явно в соответствии с ритуальными принципами рационализации, осознанности важности пояса. Ритальна поведенческая утопия суспензий таким образом, что старейшина раціонально вмотивованою. 34 Один из них не решит проблему дефолта и критики «Национальная утопия», культурный сбор, Россия, Россия (Платона, середина Рождества, Украина). В его основе лежат принципиальные, безоговорочные, исключительные проблемы, связанные с производством утраченных суспензий, которые не могут быть отменены. Таким образом, «ритуальность» и «рационализм» могут быть не до Геральда, и до приезда, и до финляндской трилогии Драйзера, и до багатоха реалистических романов. Успішнішим видомється тематичний критерій, сформульований Є. Утроия и утопическое утро (Москва: «Прогресе», 1991): Что касается проработки продуктов утраченных суспензий, то все они не могут быть отменены. Таким образом, «ритуальность» и «рационализм» могут быть не до Геральда, и до приезда, и до финляндской трилогии Драйзера, и до багатоха реалистических романов. Успішнішим видомється тематичний критерій, сформульований Є. Утроия и утопическое утро (Москва: «Прогресе», 1991): Что касается проработки продуктов утраченных суспензий, то все они не могут быть отменены. Таким образом, «ритуальность» и «рационализм» могут быть не до Геральда, и до приезда, и до финляндской трилогии Драйзера, и до багатоха реалистических романов. Успішнішим видомється тематичний критерій, сформульований Є. Утроия и утопическое утро (Москва: «Прогресе», 1991):

Утроія — це детальний и послідовний опис уявного, але

локализированное в час и просторное суспензия, побудованого на

33 Н. Фрай. «Разновидности литературных утопий». с. 25.

34 Гам же. с. 26.

33

основополагающие альтернативно-исторически сложившиеся гипотезы Украинского организационного института, в том числе людских

— доскональное будущее, в том числе автор.35

Ца. на завтрашний день, время от времени до завтрака короткое

оповідання про майбутнє, де нема системного описи суспензий, науконо-

фантастические романы, описанные в майбутньому або технологічні

Дива, александр не социальный устремлён, твёрдо, педиатрические, подібні

на земнем, різні психоделічні, феміністичні тот фантастично-порнографічні

романи. Само це вона за криптій вибору матеріалів до зірника.36

Однак критерій «системного» «опису» далеко не самоочевидний. Як і вибір

збірника — маємо тут Т. де Шардена, і Дж. Толкієна, і оповідання Р. Шеклі

Street of Dreams, Feet of Clay, яке мені видається радше описом технології, ніж

утопією, згідно з внщенаведеними критеріями.

Але почнімо невеличку термінологічну «ревізію» спочатку. Перше, що

викликає застереження або принаймні уточнення (і принаймні п ракурсі

методологічного підходу цієї роботи) — це «уявність» + «локалізація».

«Локалізація» утопії не обов’язкова. Особливо, якщо ми трактуємо її в

ширшому плані. Де знаходиться (і коли існує) республіка Платона? Країна з

молочними ріками фольклорної утопії? Комуністичне суспільство Маркса?

Автоматизоване місто Шеклі? Навіть якщо утопія локалізована (що я

вважаю важливим і структурно значимим елементом літературного твору), на

мій пог ляд, головним структурно-семантичним блоком поняття утопії є саме

префікс «ні-», «у-v — «ніде» і «ніколи», тобто «трансцендентність», «ІНІІІІСТЬ»

(замість менш точної «уявності») — «уявне» в активній взаємодії з «реальним»,

тобто таке «ніде» і «ніколи», які переходять у «де завгодно» і «коли завгодно»,

і, далі,- в «тут» і «зараз». Очевидно, що утопійна альтернатива може бути

35 Утопия и угпотіческое мнт.ичше. с. 8.

36 Там же. с. 8.

34

кращою, а може бути й анти-альтернативою. попередженням і апокаліпсисом. Далі, щодо системного і детального опису. Що означає ця системність і детальність? Скільки сторінок (або який процент тексту) мусить бути присвячено описові економічно-соціального ладу? Скільки інституцій слід описати для досягнення цієї системності — всі? кілька? І чи можна тоді назвати утопією твори Т. де Шардена? «Вечір в 2217 році» Н. Фьодорова? «Сенаторійну зону» М. Хвильового? На мою думку, головним критерієм тут мусить бути не «детальність» і не «системність»- а центральність витворюваної трансцендентної «контр-реальності», тобто — наскільки ці зображені соціальні інститути (незалежно, десять чи один; незалежно, півроману чи кілька речень), стосунки людини з людиною, державою, природою, самою собою; наскільки концепція трансформованої, перетвореної, «іншої» людини і людства є функціонально центральна в цілій системі тексту (літературного — роману, повісті, оповідання; публіцистичного, наукового). І тут ми приходимо до наступного висновку — про важливість «прочитання» для дефініції утопійності. Ця центральність не є імманентною, вона залежить від читацького сприймання. Я не хочу доводити цього до максимуму і твердити, що посібник про розведення кроликів може бути прочитаний як утопія, рапорт про шкідливість куріння — як антиутопія, Кампанелла — як посібник для розведення громадян, Замятін — як кримінальний роман, а Гакслі — як посібник для самогубців. Але наприклад, у трактуванні «Майстра корабля» прочитання буде визначальним — frame of reference, підхід і настанова читача, інтерпретатора. В які рамки ми поставимо цей роман — пригодницько-авантюрної тематики, тематики само-ідентифікації та само-мізнання автора-і-читача. тематики металітературної чи утопійної,- що виділимо і наголосимо в сприйманні тексту,- буде надзвичайно важливим для його розуміння й аналізу.

35

Друга «обіцяна» сфера — «внутрішньо-утопійна». тобто виділення суб-утопій. термінології для визначення підвидів. Вище вже було скачано, що контр-утопія належить до сфери інтер-ідейних та інтср-текстуальних стосунків. Екоутопія, евпсихія, сексуальна утопія, часова і просторова утопії і т. д. належать до спеціалізованої атрибутики окремих утоиійних творів і були розглянуті в підрозділі про історичннй розвиток утопій. В жанрово-ідейному ракурсі нас передусім цікавитиме співвідношення утопії, антнутопії. дистопії. В ядрі розрізнення цих піджанрів лежить ціннісна, оцінкова настанова твору до зображуваного, «інтимні» стосунки «трансцендентного» і «реального». Настанова антнутопії (на противагу утопії) до ідеальною суспільства характеризується як негативна — тобто: А) недосяжна, або «занадто дорогою ціною», або абсурдна, недоречна, негуманна — отже в основі критерію — можливість реалізації; Б) в основі критерію лежить стична цінність самої ідеальної системи, її результатів: ідеальний лад рсалічовано і він виявляється тотальним і «вічно-теперішнім» кошмаром (дистонія) — напр., у випадку «Санаторійної зони». Розрізнення антнутопії га дистонії на прикладі окремих творів не завжди легке, і ці терміни нерідко вживаються синонімічно.

Співвідношення утопії й антиутопії не вичерпується одним цим критерієм, їх стосунки більш різновимірні. Вище вже було зауважено про «похідний» характер антиутопії — як анти-жанру. Однак антиутопія може бути націленою не на утопії, а на сучасне соціальне зло. Порівнюючи обидва жанри, Ґ. Морсон кваліфікує утопію як таку, що

руйнує кордони між образом і реальністю, тобто між художнім і нехудожнім. Часто цього досягається за рахунок обрамлення художнього тексту в нехудожнє тло, представлеье як менш реальне [особливо, у випадку Мора — включення листів тощо]... Утопія, яка стверджує, а потім заперечує власний вимисел [власну фікційність] — це пороговий жанр, що описує порогоиу, лімінальну реальність. Пародійно протилежна їй антиутопія.

36

навпаки, пілкреслюс небезпеку змішування вимислу і реальності

— або, точніше, соціального «вимислу» з соціальним фактом.37

Якщо утопійні твори можна трактувати як порогову (threshold) літературу, то

до антиутопії більш застосовний принцип комбінованого жанру.38 Утопія в

суті своїй анти-історична, її майбутнє — це друге теперішнє, вона стверджує

знання, цінність ідеалу. Утопійне заперечення історії, за влучним висловом Ґ.

Морсона — запрошення до пародії, антиутопії. Антиутопія спекулює

категорією незнання про причини та цінності, запитує: «Чому ми вважаємо, що

знаємо?», вона дихає гераклітівським духом змінності та сумніву. Якщо

антиутопія презентує загальнолюдські універсалії. то ними виявляється

універсальність людської потреби зростання, творчості та зміни.39

Варто також ще раз згадати про амбівалентність і мета-літературність,

інтсртскстуальність утопійних творів. Дуже часто утопійні твори можуть

містити елемент антиутопії — або як сумніву, або навіть як пародії. Виділення

та акцентування цих елементів, як і ціннісне ставлення до твору в цілому і

кваліфікація «утопія -антиутопія» належить головною мірою до читацького

сприймання. Те саме можна сказати і про відношення утопії та сатири. В

контекс'іі розгляду утопійності сатира трактуватиметься як підпорядкована

грі з ієрархією «дискурсів», «цінностей», місця та часу, наявна і в утопії, і в

антиутопії. Не розглядатиму тут питання співвідношення утопії та фантастики

(яке передусім хронологічно не входить у рамки моєї теми); зазначу лише, що

критерієм тут може бути знову-таки сутність і центральність утопійної

трансцендентності, на відміну від ціннісної настанови і стосунків

«фантастичного» та «реального» у фантастичних творах. Отже, підсумовуючи,

зазначу, що «утопійність» як і «літературність» слід визначити як соціально

37 Г. Морсом. «Граніти жаира». у зб. Утопим и упюпичсскос мміи.іеннс. с. 246.

3S 'Гам же. с. 236.

34 Гам же. с. 24 !.

37

та культурно детерміновані поняття, історично детерміновані, які значною мірою залежать від читацької рецепції.

2. Соціологічні виміри утопії

Зазначу відразу, що в соціологічному ракурсі «утопія» означає радше систему поглядів або «утопійне мислення», аніж конкретний твір. Зазначаючи труднощі з інтегральною характеристикою утопій як певних моле лік чи програм, оскільки вони презентують велику кількість тем. концепцій, специфічних аспектів, іноді протилежно трактуючи ту саму тему (роль релігії, статус сім'ї, рівень споживання матеріальних благ та ін.). а по-друге, відрізняються «наміри», мета утопій (напр., Л. Мамфорд в «Ісгорії утопій» виділяє утопії втечі, ескапізму та утопії реконструкції), П. Рікьор пропонує »а основу дефініції та характеристики взяти функцію утопії. Ядром тут він вважає ідею «ніде», особливу екстериторіальність утопії. Ця «нідейністі.» дозволяє іззовні подивитися на реальність, яка раптом набуває дивної о вигляду — стан речей перестає виглядати як само собою даний, і за межами реального відкривається сфера можливого — сфера альтернативних способів життя. Саме розвиток нових, альтернативних перепекти», за допомогою яких людина радикально переосмислює своє соціальне життя, визначає головну функцію утопії.40

Другий важливий момент, який зближує утопію та ідеологію, полягає н тому, що в центрі утопії лежать не стільки питання сім’ї, споживання, релії ії і т. д., скільки проблема влади, авторитету, легітимно*: ті та домінації в цих інститутах.41

40 P. Ricocur. Lectures on Ideology and Utopia, c. 16.

41 Там же. c. 17.

38

К. Маміайм у праці «Ідеолог ія й утопія» пропонує такі критерії для порівняння цих двох категорій: по-перше, критерієм, спільним і для ідеології, і для утопії є їх невідповідність, неконгруентність з існуючим довкола буттям, з реальним станом речей.42 Трансцендентальність властива обом категоріям; кожна стадія історичного буття, за Мангаймом, огортається уявленнями, які трансцендснтують це бу пя. Однак до тої пори, поки ці уявлення органічно входять в картину світу, характерну для даного періоду, вони виступають як ідеології.43 Утопія н свою чергу — це така трансцендентна по відношенню до дійсності орієнтація свідомості, коли вона діє в напрямку знищення існуючої структури буття, перетворюючись у дію, частково або н повністю підриває існуючий на даний момент стан речей.44

Наступним критерієм зіставлення Мангайм вважає «здійсненність» тих чи інших уявлень. Ідеологіями є такі трансцендентні буттю уявлення, які ніколи не досягають реалізації свою змісту; навіть коли окремі люди щиро керуються ними як мотивами поведінки, зміст ідеологій в процесі реалізації звичайно деформується45 (залежно від ступеня «відхилення» поведінки, базованої на ідеології, Мангайм формулює типи ідеологічної свідомості — від щирого слідування до свідомої брехні). Отже головна мета ідеології -підтримання і збереження існуючого стану речей; трансцендентні ідеолог ічні уявлення витворюють оболонку ілюзії, яка покриває «неконгруентність» реального буття. Утопії протидіють ідеологіям і намаг аються змінити існуючу історичну дійсність, наблизити їх до своїх уявлень. їм властивий футуристичний елемент, тоді як ідеолог ія орієнтована на минуле.

4~ К. Машейм. «Иден.'іоі пя и утопия». у з6. Утопим її утопическое мьпи.іение. c. 113.

43 Там же. c. 1 14.

44 Там же. c. 1 ІЗ.

45 І ам же. c. І 15.

39

Визначати ідеологію та утопію слід в конкретному соціально-історичному масштабі. Та сама «здійсненність» залежим, від соціально детермінованої точки зору. Очевидно, що для представників пануючих вереї н населення утопійними будуть всі ті уявлення, здійснення яких. :* їх точки принципово неможливе.46 Йдеться про ієрархію дискурсів: що в конкретному випадку виявляється утопією, залежить від того, хто говорить. Отже критерій «здійсненності» залежить від перспективи панівних і антагоністичних конкуруючих верств населення.

Намагаючись визначити життєвий принцип, який зв'язує становленії» утопії із становленням буття. К. Мангайм характеризує їх стосунки як діалектичні:

Кожна стадія в розвитку буття допускає виникнення тої о «ідейного та духовного» змісту (носіями йото є певні соціальні групи), в якому конденсується все «негативне», все і це не реалізоване, всі потреби цієї стадії буття. Такі духовні елсмеїпи стають тим вибуховим матеріалом, який прориває кордони даної о буття. Буття породжує утопії, вони підривають йото основи і ведуть до утворення йото наступного рівня.47

Другим після критеріології напрямком роботи К. Мангайма є формулювання соціологічної типології утопій. Порівнюючи історичний та соціологічний підхід, П. Рікьор зазначав, що історик передусім наголошує унікальність утопійних творів-проектів, унікальність подій. Спорідненіс 11, існує також між історичним підходом і дослідженням літературного жанру. «Літературний жанр «відкладає» окремий твір у сферу історії. Цс означає, що історик не може вийти за межі дескриптивних концепцій».4* Соціолої ІЧІІИЙ підхід, по-перше, намаг ається створити узагальнену концепцію (на відміну від індивідуально-дескриптивної), по-друге, диференціювати і пов’язати утопії з

46 Там же. с. 117.

47 Там же. с. 11К.

4* P. Rieocur. Lectures on Ideology and Utopia, c. 273.

40

соціальними стратами, адже утопія — це передусім дискурс певної верстви населення, а не «незалежний» літературний твір. І по-третє, утопія трактується не тільки як набір ідей, але також як ментальність; утопійний елемент — як «домінантне прагнення», всеохоплююча символічна система — пронизує всі сектори життя.49 Крім того, у своїй типології утопії. Мангайм вважає фундаментальним антагонізм утопій (його чотири типи утопій [або утопійних мислень]: хіліастична. ліберально-гуманістична, консервативна і соціалістично-комуністична;50 одним з головних критеріїв їх розрізнення та протиставлення можна вважати ставлення до часу, сенс історичного часу51): утопії появлялися як взаємно антагоністичні контр-утопії. Концепція контр-утопій дозволяє Мангаймові ввести консерватизм до типологічного ряду; деякі утопії можуть виступати як типово антиутопійні саме тому, що кожній утопії притаманний елемент контр-утопії.

Характеризуючи сучасну ситуацію, К. Мангайм говорить про суспільну необхідність утопії, виступає проти точки зору, що в сучасну добу спостерігається смерть утопії та ідеології, пригнічення утопійної «неконгруентності». невідповідності ідеалів та дійсності. Таке неідеолої ічне та неутопійне суспільство «прозаїчних» прагнень і задоволеності було б мертвим. Роль утопії — зберігати дистанс між реальним та трансцендентним.

Важливим для розуміння структури утопії видається теорія Габермаса.5- Утопія трактується як складний комплекс різнорідних компонентів і взаємодіючих сил. Головним слід вважати поняття «само-рефлексії»- телеологічний компонент утопійної критики, аналізу та комунікації — тобто компонент трансцендентний (позачасовий, позаісторичний).

44 Там жсх. 274.

50 К. Мамі (.'Ом. «ІІлеологня м утопия». с. 128-157.

51 Лин. також P. Ricoeur. Lectures on Ideology and Utopia, c. 275.

5- Tv г я корме n натимч ся інтерпретацією П. Рікьора. P. Ricoeur. Lectures on Ideology and Utopia. c. 25I-25.V

41

Другий компонент утопії — культурний, він приходить з добою Просвітник і на. привносячи елемент коригування дійсності, визначення рамок «здійсненності». Оскільки ідеї передаються історично, утопійна «само-рефлексійність» містить в собі не лише позаісторичне. трансцендентне,- але й культурний компонент, тобто історію. Утопія с частиною нашої історії. Третій компонент утопії — фантазія або ілюзія (відмінна від делюзії, яка не надасться підтвердженню і є по суті «нездійсненною»). Ілюзія або фантазія виступають в Габермаса елементом раціональної надії.

На думку Габермаса, людськість, humanity грунтусться на таких фундаментальних структурах як праця, мова і влада. Але він також додає про наявність трансцендентного, утопії, протиставляючи утопію і само-презервацію. Якщо головною функцією ідеології є встановлення ідентичності (групи чи індивідуума), то утопія, в свою чергу, «пориває з системою „само-презервації" і скеровує людство до утопійного здійснення».53 Утопійну фантазію можна розглядати і як ідеальний мовний акт. ідеальну комунікативну ситуацію, комунікацію без обмежень і примусу. «Ми говоримо про людськість не як про „вид”, а як про завдання, утопійннй елемеш співвідносний з поняттям людськості, до якого ми керуємося і яке безперервно намагаємося втілити в життя».54

В «Лекціях з ідеології та утопії», зіставляючи утопію Мора та уіопії Фур’є, Сен-Симона (або типи, визначені Мангаймом). П. Рікьор зазначає, що, хоч утопія Мора і є альтернативою до реальності, автор не має жодної надії в її впровадження.

Як джерело іронії, утопія [літературна] може стати засобом підриву реальності, але вона також с і втечею від реальності. В подібних випадках, коли ми не можемо діяти, ми пишемо. Акт

53 Там же. с. 252.

54 Там же. с. 253.

42

писання дозволяє певну втечу, яка виступає характеристикою літературних утопій.55

Але фікції (у випадку Фур’с, Оуена чи Сен-Симона) можуть бути не лише

мріями поча межами реальності, але можуть і формувати нову реальність.

Підсумовуючи порівняння ідеології та утопії. Рікьор зауважує, що коли

ідеологія повторює і підтверджує, даючи спотворену картину існуючого стану

речей, утопія володіє фікційною владою пере-описання життя. Як ідеологія

оперує на трьох рівнях: спотворення, легітимізації й ідентифікації,- так

функціонує й утопія:

Там. де ідеологія виступає як спотворення [реальності], утопія є фантазією — повністю нездійсненною... Це ескапізм, характерний втечею в літературу. По-друге, там, де ідеологія виконує функцію легітимізації, утопія є альтернативою до теперішньої влади... Всі утопії, написані чи реалізовані, намагаються здійснити владу в інший спосіб, ніж той, що існує. Я вважаю навіть сексуальні фантазії утопій,- як наприклад, Фур’є,- дослідженням не так людських інстинктів, як можливостей жити без ієрархічної структури, на базі взаємних стосунків. Концепція потягу і привабливості є антиієрархічною. На цьому другому рівні проблематика утопії пов’язана з ієрархією: як ставитися до ієрархії і надати їй сенсу. На третьому рівні, де функцією ідеології виступає збереження ідентичності людини або групи, метою утопії є дослідження можливого... Це функція утопійного «ніде».56

Труднощі виникають і з впровадженням утопії чи утопізму в філософську схему пізнання та організації світу. Якщо відокремити елементи історичного підходу, то треба буде говорити не про політичні та морально-етичні параметри утопійної держави, виражені в тому чи іншому утопійному проекті, а про утопію чи утопінність як роль трансцендентного в тій чи іншій філософській доктрині. Скажімо, у Платона образ ідеальної держави нерозривно пов'язаний з такими центральними філософськими категоріями, як

55 Гам же. c. 301>.

56 Там же. с. 310.

43

ідея блага, розум і космічна душа. Справедлива держава-макрокосм. де твориться, реалізується і «консервується» справедлива людина-мікрокосм. є живим втіленням ідеї блага, рушійної та основоположної сили всесвіту. Всесвіт-держава-людина — ця субординована тріада у Платона перебуває в нерозривному зв'язку і взаємодії. Тому ідеальна держава є також елементом тотальної гармонізації людини і світу. Вище вже говорилося про проблеми, пов'язані з трактуванням Платона з точки зору історичного та літературної о підходу і про розвиток та види його утогіійних моделей.

Серед сучасних філософських інтерпретацій утопії варто названі «Принцип надії» Ернста Блоха. У своїй складній філософській системі Блох виходить із засад, що надія, мріяння та фантазія про «краще» є внутрішнім процесом, який розширює простір ще не відкритою і не пізнаною життя І» людині.57 Але зовнішнє буття теж незавершене. Дійсність мислиіься як процес, широко розгалужене опосередковування між теперішнім, невивершеним минулим і можливим майбутнім. Елемент передбачення, «воля до утопії»58 є об'єктивною тенденцією і становить складову частину самої дійсності. Блох проповідує марксистський «войовничий оптимізм», активне ставлення до майбутньою, творення, відкривання майбутнього. І суб’єкт, і об'єкт однаково задіяні в діалектнко-матеріальному процесі становлення. Сама матерія трактується як рухома, утонійно відкрита.54 В такому глобальному онтологічному контексті і художня мистецька візія сприймається як «перед-бачення». З одного боку, мистецтво тяжіє до завершеності, заповнення пробілів, «заокруглення» дійсності*0, але з другої о,-до досконалості, яка виходить за межі дійсності, яка набуває утопійностї. У

57 3. Блох. «При.чііип малежли». у jf>. Утопия и утопичсікое миш.іенш'. с. 44.

5S Там же. с. 51.

59 Там же. е. 54.

60 Там же. c. 6S.

44

великих мистецьких творах (Мікеланджело. «Фауст») виявляється граничність і неможливість завершення; їх символічність і фрагментарність співзвучна процесуальній, незавершеній, латентній реальними можливостями дійсності.

І нареппі, підсумуємо цей розділ, відповідаючи на «імпліцитне» (implied) запитання: а чи потрібен цей (такий величенький) розділ для того, щоб рвійно взятися за виявлення змісту роману шановною Володимира Кириловпча? Що дає для конкретного дослідження цей історично-термінологічний і методологічний огляд, який далеко виходить за «референтивні» рамки «Сонячної машини»? Причин, які вмотивовують мою безперечно позитивну відповідь на це запитання, є кілька. Перша — «зовнішня». Розглядаючи оцінки твору від О. Білецького. М. Зерова, П. Христюка — аж до післямови П. Федченка до видання 1989 p., скрізь зустрічаємо дефініції «утопійний», «соціально-утопійний» чи «соціально-фантастичний», які даються без чіткого методологічного окреслення. Зазначаючи проблеми з «утопійністю» «Сонячної машини» в порівнянні з параметрами традиційних утопій, Зеров у своїй критичній статті так і не вирішує цієї проблеми. Тим більше це важливо, бо роман трактується як перший утопійний роман в українській літературі. Тому для його дослідження, встановлення внутрішніх і зовнішніх контекстів і вимірів видасться необхідним вироблення чіткого методологічного і понятійного апарату. «Внутрішні» причини полягають в тому, що контекст «Сонячної машини» не зводиться до питань про те, чи вплинули Белламі, «Красная звезда» Богданова, соціалізм Каутського на роман і чи вплинули Платон, Кампанелла і Фрейд. Контекст не є чимось імманентним. Важливими є також перспективи, можливості сучасного прочитання і «спілкування» з романом. В даній роботі мене цікавлять саме такі можливості,- застосовуючи розглянуті вище історико-літературний

45

підхід для розуміння ідейної та жанрової структури твору, соціологічний — для з'ясування дискурсивної ієрархіїї твору,- спробувати уяснити собі, як ці аспекти «працюють», функціонують на рівні тексту, нарративних і стилістичних особливостей, і як вписується «Сонячна машина» в контекст і канон української літератури.

II. Коротка історія роману

«Сонячна машина»- перший великий роман В. Винниченка, написаний в еміграції (не рахую тут коротшої повісті «На той бік» [1919-перероблено 1923]), перший з цілої низки: «Поклади золота» (1926-1927). «Вічний імператив» (1935-1936), «Лепрозорій» (1937), «Нова заповідь» (1949), «Слово за гобою, Сталіне!» (1949). На той час позаду був період активної політично-державної діяльності. Невдачею, розвіянням ілюзій та надій щодо большевизму. але в той же час успішним виїздом за кордон закінчилася перша поїздка В. Винниченка в Москву та Харків з метою співпрацювати з РКП та українськими комуністами в соціалістичному будівництві в Україні (червень- вересень 1920)1; написано було «Відродження нації»- спробу дати оцінку й аналіз революції в Україні.2 Ще більше загострилися стосунки з колишніми колегами по УНР та Директорії в еміграції. Все частіше в щоденнику В. Винниченка звучить мотив відходу від політики та повернення до свого справжнього покликання- літератури, в якій він почував себе паном і майстром.3

Обдумування роману В. Винниченко почав у Німеччині, в кінці червня 1921 p., хоча перші ідеї та задуми можна простежити ще раніше,- наприклад, у квітні 1919 р. він записав сентенцію про кохання та любов, яка була згодом

1 Про цю місію див. статтю Г. Костюка «Місія В. Винниченка в Москві і Харкові 1920 року», Г. Костюк. Володимир Винниченко та його доба (Нью-Йорк: УВАН, 1980), с. 210-225.

*• «Відродження нації» вийшло в 1920 р. у Києві — Відні тиражем 15 тис. примірників. Написано цю книгу майже за 6 місяців: від червня 1919 до січня 1920 р. — Див. у І. Лисяка-Рудницького. І. L. Rudnytsky. "Volodymyr Vynnychcnko's Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Albena, 1987), c. 418.

-чТак. у записі від 2. I. 1919 звучить мотив надмірності досвіду, слави, досягнення спокою, логічного аналізу, пошук чогось більшого, внутрішнього: «Я жду моменту, коли щось більше за мене дозволить мені зійти до тихого зеленкуватого моря, щоб я міг лежати біля вічних хвиль його і мирити душу мою з неминучим» (В. Винниченко, Щоденник (Едмонтон — Нью-Йорк,

1980). т. 1. с. 312-313. запис від 2-го січня 1919 p.). Місцями зустрічаємо Винниченкове визначення себе як «найкращого письменника України». Див., напр., Щоденник. т. І, с. 286, запис від 1 червня 1918 p., де Винниченко «непрямо» співставляс себе і М. Грушевського (порівнюючи останнього з Костомаровим), висловлюється про Олеся та Коцюбинського.

47

перенесена до роману.4 Додам також, що в ті ж 1920-і роки у Впнниченка були широкосяжні плани «Роману мого життя», великої мемуарно-історичної епопеї «Хроніка українського відродження», історико публіцистичної роботи про більшовизм, етично-філософських праць про щастя, про історію людини, про економічні та морально-політичні засади соціалізму- все це свідчить про обсяг проблем і напрямків його думки, який в більшій чи меншій мірі відбився і в «Сонячній машині».5 В записнику письменника 1921 р. знаходимо розробку проблематики та «ідейного сюжету» роману на базі простудійованої «Етики» В. Вундта. «Знищення спільності їжі» сонячною машинок), як продумує та планує Винниченко, повинно привести до зникнення класів, партій, приватного характеру власності, залежності людини від предметів, релігії, старої етики та права. Розпадуться колишні соціальні зв’язки і частково — родинні. Відсутність необхідності в батькові (і невідомість батька) приведе до матріархату, материнської лінії роду. З розпадом старої моралі, людина наблизиться до моралі «природи, звірят, до законів інстинкту». Цікавими до зрозуміння роману видаються ідеї письменника про зростання ролі природного, біологічного начала людини:

При «CM» [сонячній машині] посилено розвивається прагнення -як вияву здоров’я, сили, гармонійності, надлишку сил... Одяг, як засіб ховання негарного... повинен зникати.

Головна роля статевого інстинкту. Роля його як одного з соціяльних зв’язків.

Закон акції і реакції. Насолода від акції. Гра у звірят. Гра у людей.

4 Лист Макса Штора до Сузанни Фішер; див. Щоденник, т. 1, с. 334.

5 На початку 1922 р. відчувається творчий перелом, піднесення Винниченка. 14 квітня 1922 він записав у щоденнику: «Мій перелом, як ця весна. Неначе зненацька, наче несподівано заміси, тоскного, морозячого туману в душі, замість холодної, безнадійної сльоти, крізь яку не нидію нічого вперед і на п’ять кроків, через яку весь світ здасться всякою, слизькою й темною ковбанею — замість цього «раптом» п’янкий вітер, сонце, жилаві, уперті зелені бруньки, безмежний простір блакиті, галас і гомін усього живого.

Два роки сльоти, туману, гнітючих громів політики, холоду самотности, приниження, глуму, два роки боротьби за свою цілість, за гідність, два роки підсвідомих і свідомих зусиль витримати з рівною спиною всі удари. І нарешті неначе стас чудо: все вороже лежиіь під ногами».- Щоденник (Едмонтон — Нью-Йорк, 1983), т. 2, с. 121.

48

Необхідність витрачання нагромадженої енергії в доцільних формах...

Особлива, домінуюча роля законів біологічних, психофізичних як організуючих сил до нового соціяльного цілою і до організація досвіду, часу й нагромадженої енергії в побільшуючих щастя формах... Трансформація інстинктів і почувань відповідно до способів годування і здобування їжі.6

Тоді ж Винниченко передбачає, що запровадження соціальної моделі,

базованої на сонячній машині, може привести до розкладу продуктивних

зв'язків, зникнення цілі людського існування.

Питання про впливи, які позначилися на «Соняшній машині», про

«лектуру» знову ж таки допомагає прояснити щоденник письменника. З

ідейних, філософських, морально-етичних зацікавлень (центральних в задумі

роману) можна назвати Епікура, Ж. Ґюйо. А. Бергсона, Е. Ренана, М. Бертеля,

К. Каутського та ін.7 (цілий ряд журналів і книг німецькою мовою про

комуністичні виховання, пролетарську та соціалістичну етику, психологію

органів чуття, інстинкти, засади теорії мистецтва знаходимо в записнику 1921

р.к); про роль спадковості, інстинктів, зокрема, сексуальних потягів,

Винниченко чигав у В. Бельше, О. Геровича, Я. Вагнера.9 З художньої лектури

передусім можна назвати С. Пшибишевського, М. Метерлінка, Г. Гауптмана,

А. Франса, скандинавську школу кінця XIX- поч. XX ст. (А. Гарборга, М.

Б’єрнсона. Ґ. Брандеса. Г. Ібсена. К. Гамсуна). Немає сумнівів, що Винниченко

добре знав російську літературу (згадки про М. Арцибашева. JI. Толстого у

зв'язку з морально-етичними пошуками, про М. Ґорького в щоденнику). З

утоиійної та фантастичної белетристики можна припустити, що йому були

відомі твори Н. Чернишевського, А. Богданова, Ф. Сологуба, В. Брюсова, Е.

6 В. Винниченко. Щоденник (Едмонтон — Нью-Йорк, 1983). т. 2. с. 71-72.

7 Дні», також у С. Погорілого про студійовані Винниченком філософські твори: С. Погорілий, Нсініуії.іікоїчіні романи Во.юдимн[\і Винниченка (Нью-Йорк: УВАН, 1981). с. 178.

** В. Винниченко. Щоденник, т. 2. с. 74.

В. Винниченко. Щоденник, т. 1. с. 41.

49

Белламі. Дж. Лондона. Б. Келлермана. К. Чапека. Г. Уеллса (особливо. «Харч богів», де розробляється тема винаходу нової поживної речовини, здатної перетворити людей на велетнів духом і тілом).

Робота над романом посувалася з деякими переривами на оповідання та публіцистичні виступи, із сповільненнями та моментами творчих злетів. На початку січня 1924 р. Винниченко підходить до кінця роману. Разом з тим росте його незадоволення твором, він обдумує варіанти кіпця, намагається надати подіям світового масштабу. За задумом і планами письменника, «Соняшна машина» повинна стати «візитовою карткою» української літератури в Європі. «Треба, щоб з пошаною прийняли візиту».10 Однак не дає спокою сумнів, все виднішими стають недоліки і усвідомлення неможливості (головним чином, із-за часу) до- і переробити роман:

Перед кінцем «Соняшної машини». Ще виразніше бачу: коли б ще років три над нею попрацювати, могла б бути путньою річчю. І зарані маю сум за неї, жаль до неї, як до дитини, від якої батьки ждуть і еніяльности, а з неї виходить жалюгідний, непомітний та ще й кривджений іншими середняк. Дефектів багато, сам бачу, а виправляти вже не сила мені.11

Крім того, виникають сумніви у зв’язку з неознайомленістю європейського

читача з українською літературою: «Бути письменником невизнаної,

упослідженої нації це все одно, що плисти разом з іншими голими в одежі».12

На початку липня 1924 р. Винниченко дописав роман. Відгуки дружини,

друзів, М. Шаповала, Р. Смаль-Стоцького, В. Сімовича були позитивні або й

10 В. Винниченко, Щоденник, т. 2, с. 419. Додам тут, шо можемо говорити і про Винничепкові честолюбні плани досягти чогось справді великою, чогось — щоб справді бути задоволеним собою. Ще у вересні 1919 р. він писав: «Славолюбність мас коренем інстинкт життя. Жити в поколіннях, лишити по собі довгу славу — це ласкас й милус чуття життя, не надає віри в свої сили, це — оцінка життєздатності! і витривалості) сил інстинкту. Я хочу слави. Ллє не тої, то мав. 1 ні тої, що мають «національні герої» в дусі Петлюри. Я хочу великої оцінки... по ліслуїг, моя сила, мос знання, моя праця, мій хист- оце я кладу в основу претенній на велику оцінку». Щоденник, т. I.e. 392-393. запис від і 4-і о вересня 1919 р.

11 Там же. т. 2. с. 372. запис від 5-го липня 1924 р. .

12 Там же. т. 2. с. 360. запис від 13-го червня 1924 р.

50

захоплені.13 Починаються заходи для опублікування, зв’язки з видавцями, переклад на німецьку мову (М. Нижанківської; а після переїзду в Париж Винниченко розпочинає заходи і щодо французького перекладу); домовлення про передмову з відомим на той час датським літератором і критиком Ґ. Брандесом.14 Знову з’являються великі і моральні, і фінансові надії на успіх твору:

«Соняіпна машина» стас опертям у всіх прикростях, дрібних і великих: «Соняшна машина» дасть сатисфакцію за все, заспокоїть, утішить, принесе матеріальне забезпечення, дасть умови для спокійної і ширшої праці, особистої і громадської.15

Однак проблема опублікування перетворюється в цілу чотирирічну епопею.

Український текст мандрує від видавця української книги в Ляйпцігу Я.

Оренштайна до Громадського комітету в Празі на чолі з М. Шаповалом (не

без суперечок і чвар) і не виходить ні тут. ні там. Німецькі та французькі

видавці або відмовляються публікувати, побоюючись про великий розмір

книги,- що покупець не захоче платити за всі три томи та й читати такий

великий твір, або погоджуються на дуже невигідних для письменника умовах

(наприклад, чеський видавець Харват пропонує загальну суму гонорару 200

доларів16). Видавництво Ульштайна мотивує відмову і світоглядними про-

соціалістичними позиціями автора та непогодженням з його трактуванням

майбутнього Німеччини. Песимізм, безнадія опановує письменника:

Втома, розбитість. Одцвіли сподівання на успіх «Соняшної машини». Бідна моя «машинка», кому ти тут потрібна серед цієї дріб’язкової продажности, дрібних утіх і понурого, величезного отупіння мас?.. А наші «перебудівники» світу, наші «революціонери», «комуністи» в своїх Ґосіздатах і Держвидавах

,-1 Літ., ііамр.. т. 2. с. 401, про враження М. Шаповала. запис від 31-го серпня 1924 р.

14 Цікавою вндаогься також історія з проханням до Р. Роллана щодо передмови. Винниченко звернувся до нього через Український Комітет. В щоденнику за 1926 р. Винниченко згадус, шо Роллан назнав «Сонячну машину» блискучим твором, але передмови не може дати, бо роман «не виявляє українського національного життя», лив. у С. Погорілого, Неопублікоаані романи Но.юдимщю Нипничспка. с. 177.

15 Гам же. і. 2. с. 442, запис від 15-го грудня 1924 р.

16 Гам же. т. 2. с. 529. запис від 13-го березня 1925 р.

51

видаватимуть Шерльоків Голмсів для мас. а «Соняшної машини» не видадуть, бо вона написана мною...п

На початку 1925 р. через товариша Винниченка і видавця у Празі К). Тищенка рукопис потрапляє до посла УРСР у Чеській республіці А. Приходька. Приходько захопився твором і вислав його до ДВУ в Харків. В гой же час починаються нові розмови і переговори про повернення на Україну. У березні 1925 р. Держвидав згоджується друкувати роман. Однак і ту г повторився досвід 1920 року з більшовиками. Якщо серед кіл українських комуністів та інтелігенції письменник міг знайти щирих прихильників, то на союзному рівні вставали перешкоди. В червні він отримав негативну рецензію на «Соняшну машину» якогось Дехтярьова. «На диво безграмотна і злісна писанина,— занотував Винниченко в щоденнику.- „СМ"- нічого не вар і а. ..Нічого повчального" нема. Все про „любов-любов-любов". Претенсія, мовляв, на соціяльний роман, а індустрії нема і пролетарські маси тільки в натяках. ..Література для відпочинку”».18 На запити щодо остаточного рішення Держвидаву письменник не міг домогтися відповіді. А в жовтні в «Известиях» з’явився фейлетон Б. Воліна «Проделки Винниченки», де переговори про повернення в Україггу характеризуються як спроба злісного ворога радянської влади втертися в довір’я партії і вести підривну діяльність, спрямовану на повалення соціалізму і запровадження інтервенції буржуазних держав. В лютому 1926 р. ДВУ повергає рукопис без жодного коментаря. Здавалося, справа безвихідна. 1 1 лютого Винниченко записує:

Усе пляни, пляни, як протримати на світі наше бідне тіло. Цікаве явище: ми обоє, повні сили, бажання, уміння працювати в своєму фаху, не маємо де прикласти свої сили і вміння. Так звані «комуністи» викидають з України мою працю, яку редакція видавництва «в захваті читала». За те, що я люблю свій край, свою дійсно робітничо-селянську Україну. За ге, що люблю її

17 Там же. т. 2. с. 525. запис під 5-і о березня 1925 р.

18 Там же. т. 2. с. 541. запис від 6-ю квітня 1925 р.

52

чесно й любови своєї не продаю за розкоші, за лакомства нещасні. За не я позбавлений жити в ній. за те навіть праці свосї примістити ніде не можу.19

Але завершило епопею з «Соняшною машиною» харківське кооперативне

видавництво «РУХ» . 26 лютого Винниченко отримав листа від «РУХу» з

планами видання роману і повного зібрання творів (30-томника), а також

договір для врегулювання гонорарних питань. А в квітні приходить лист і від

ДВУ, де роман планується у складі знову ж таки повного зібрання. В 1928 р.

«Сонячна машина» виходить десятитисячним тиражем в обох видавництвах (і в

тому ж році в ДВУ вилас в російському перекладі)20.

Роман став бестселлером. Чимало критиків свідчать про величезний

інтерес українського читача, про безконечні читання, обговорення, дискусії.

Про цс свідчить і чимало літературно-критичних статей, серед яких — праці О.

Біленького, М. Зерова. П. Христюка та А. Річицького. Вони будуть коротко

схарактеризовані в наступному розділі. На жаль, відсутність опублікованих

матеріалів, і. зокрема, наступних томів щоденника, не дас змоги точно

говорити про заходи щодо можливості отримання Нобелівської премії за цей

роман. Натяки знаходимо з других рук: у В. Чапленка, опосередковано у

Коряка, який, очевидно, трактус премію як «визнання сучасної буржуазної

Европи»- за абстрактний гуманізм і переборення класової ненависті в

«Соняшній машині».21 Залишалося кілька років до тотального терору і

винищення української культури. І, очевидно, викреслення ворожого імені

Винниченка. «Наступ на Винниченка» почався конфіскацією «Соняшної

машини». Творчість письменника було «періодизовано» на ранню, босяцько-

пролетарську, корисну справі соціалізму (яка ще якийсь час залишалася

19 Г. Костюк. «Про „Поклали золота"», у кн. В. Винниченко. Поклади золота (Нью-Йорк: УВАН, 1988). с. 11.

•'’Матеріал ч історії публікації роману (після 1925 року — яким закінчується другий том Щоденника) нчяго » основному із статті Г. Кос пока «Про ..Поклади золота"», с. 9-1 1.

21 В. Коряк. Українська література. Конспект (Харків: ДВУ. 1929). с. 201.

53

навіть у шкільних програмах22) і декадентську, безперечно шкідливу і непотрібну. А в 1930-х його твори були остаточно заборонені, вилучені або переведені до «спецхову».23 Якщо не рахувати пряшівського виданим оповідані. 1967 р. (малодоступного в Україні), то повернення Винниченка до широкого кола українських читачів можна датувати 1989 роком, коли було видано «Сонячну машину» (спочатку в журнальній публікації), збірку оповідань «Краса і сила» і пізніше- збірку п’сс.24

22І за якою, як каже П. Христюк в 1929 p., можна вивчати «окремі моменти історії українського незаможного селянства, наймитів і заробітчан, сільсько-і осподарської о пролетаріату» — так, як «Маркс вивчав буржуазний світ за творами Оморс де-Баль чака». II. Христюк. Письменницька творчість Володимира Винниченка. (Спроба соціо/ііиічноі анилі їй) (Харків: «РУХ». 1929). с. 55.

23 Деякі дані див. В. Винниченко. До 20-літтм -з дн.ч смерті (Мельбурн, 1971), с. 4.

24 Г. Костюк зазначає, що в 1930-х pp. Винниченко захопився ідеєю актуалізувати «Сонячну машину», переробивши образ Мертенса на Гітлера. Нову версію він хотів опублікунаїи по англійськії в США, і в пій справі вів листування; роман почав перекладатися, велися пошуки видавця. Друга світова війна перешкодила ним намірам. Див. Г. Костюк, «Володимир Винниченко та його останній роман», у кн. Володимир Винниченко та йо/о Ооба (Нью-Йорк: УВАН. 1980). с. 66-67.

III. Утопія й «утопії» в «Сонячній машині»

1. Дефініції, характеристики, оцінки

Спробуймо підсумувати найголовніші визначення «Соняшної машини» і найзагальніші оцінки в наявній критичній літературі. Почну із згаданої вище популярності твору. Можна сказати, в більшості критичних виступів (навіть при різкій ідеологічній чи літературознавчій критиці) констатовано, що роман

— небуденна подія в українській літературі. Елемент ейфорії та захопленої реакції публіки (очевидно, не асоціюючись вповні з цією публікою) описує О. Біленький:

Самий той факт, що з’явився великий роман (загалом щось понад 800 сторінок у трьох томах), роман, написаний відомим письменником з великим літературним досвідом,- хіба не є він вже подією в нашій сучасній літературі?

Інтерес до новинки ще зростає по тому, як на обкладинці ми прочитали: «утопійний роман». Перший український утопійний роман! Перший за ввесь час існування нашої літератури!1

Найдетальніше про читацьку реакцію і популярність твору оповідає М. Зеров.

Передусім, роман завоював успіх у масового читача: «Сонячну машину»

«читають [«взасос», як безпосередньо висловився В. Коряк,- T. К.], як ні одну

українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та

обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передіспитові

українізаційні дні».2 Навіть постало питання: чи не бульварна це

популярність? Цей масовий інтерес можна було звести до кількох причин.

Очевидно,- репутація автора, незвичний в українській літературі розмір і

1 О. Біленький. «„Сонячна машина" В. Винниченка», у кн. О. Біленький, Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро», 1990). с. 121. У Зерова читаємо, що «Сонячна машина»- «первина жанровою фізіономією. У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри і

соціальної фантастики.....Сонячна машина" дає складний механізм дії. показує чуже, не наше

життя». М. Зеров, «..Сонячна машина" як літературний твір». Твори в двох томах (Київ: «Дніпро». 1990). г. 2. с. 437-438.

— М. Зерон, «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 435.

55

видавничий підзаголовок «утопія».3 Утопія, на думку Зсрова. зацікавила читача не так ідейно-суспільною моделлю майбутнього, скільки екзотичною тематикою, розважальною «іншістю» зображеного світу принцес, королів та «вишуканої публіки» (на відміну від народницьких селян та аж страшно пролетарських пролетарів,- розмаїтих бур'янів і цементів, наявних донесхочу на тогочасному літературному ринку), а по-друге, майстерним сюжетним плетивом, «європейським» сюжетом (Коряк), напруженою дією, художнім, як каже Зеров, одягом, в який Винниченко мальовничо й вабливо приодяг і прироздяг свої ідеї. Ця кращість-європейськість. доступна доти хіба в перекладах, завітала раптом до української літератури, і в фізіономії, жестах і словах її в той же час проглянуло щось таке знайоме, рідно-миле, чи то винниченківське, а то й ще ближче, свійське (детальніше про не ніде мова н наступному підрозділі). Крім того, твір викликав масу суперечок і публіцистики — і про літературну вартість, і про те, як співставити його ч культурними цінностями та надбаннями нової соціалістичної доби, і про ідеолог ію, бо «мішана» (плутана, на відміну від програмово і настирливо класової) чи «міщанська» ідеологія була, мабуть, також фактором, що сприяв читабельності. Про що гнівно заявив Я. Савченко:

Бульварщина, часом дуже поганого присмаку, просякає в найтоншу клітину художньої матерії.

Новий роман Винниченка іге ставить жодної проблеми.

Ідейно він мізерний. І безумовно він свідчить за велике здрібнення й виснаження Винниченка як художника... Хороше й смачне «чтиво» для міщанина. 4

З Додам, що навіть термін «утопія» міг' сприйматися в тогочасній критиці як нсіатикний в соціальному ракурсі: «соціальну силу революції Винниченко підміняс утопією»,- пише Л. Річнцький, Винниченко о літературі й політиці (Харків: ДВУ, 1928), с. 77.

4Ііитату взято із статті Г. Овчарова «Більше непримиренності до ворожих виступів», у кн. Г. Овчаров. Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література і Мистецтво. 1932), с. 192.

56

Підсумовуючи ставлення до твору в критичній літературі, Г. Овчаров виділив: І) кваліфікації роману як ідеолог ічно чужого й ворожого і тому непотрібного й шкідливого; 2) одверта чи прихована солідарність з думками роману і оборона його позиції — тобто, навіть при серйозних критичних закидах -порівняно висока формально-літературна оцінка (у Річицького5, В. Коряка); 3) примиренство до твору — що, мабуть, має означати «нормально-критичне» літературознавче ставлення Зерова та Білецького або захоплене В. Василенка6.

Але перейдемо до «багажу» дефініцій роману. Крім титульного терміну «утопія», зустрічаємо цілий ряд термінологічних модифікацій: утопійний і фантастичний роман, «нова ера в розвитку Винниченка», авантюрно-утопійний роман (А. Річицький7; пристає до цієї дефініції і В. Коряк), непролетарська утопія (П. Христюк), утопійний (із знаком сумніву) і політематичний роман (О. Білецький); як завжди виважений Микола Костевич Зеров дає таке розгорнене визначення: «соціальний роман з певним ухилом в бік соціально-політичних прогнозів, ускладнений авантурно-детективними мотивами і влитий в тісну для авторського задуму форму кінематографічного сценарію».8 Найбільше, мабуть, розмаїтих дефініцій надавав В. Василенко. В його трактуванні, це і своєрідний «ідеографічний та історіографічний роман», збудований за засадами «реалістичного символізму» і романтизму, і в якому в зашифрованій та учудненій формі, «за принципом несхожості» подано персоніфіковану історію українського та російського революційного світогляду. 9

•' «З погляду соціальної перспективи „Сонячна машина” порожня. Зате вона повна майстерства аіиінтурно-детективного дійства».- А. Річицький. Винниченко о літературі й політиці, с. 78.

^Дип. Г. Ончирон. «Більше непримиренності! до ворожих виступів», с. 189.

7 А. Річицький. «Винниченко в літературі й політиці», с. 68. s М. Зеров. «„Сонячна машина" як літературний твір», с. 447.

4 11а жаль, не маючи доступу до монографії В. Василенка, Про „Сои.чшну машину" В. Винниченка (Спроба критичної аналізи) (Харків: «Пролетарій», 1928). я змушений скористатися цитатами та вже переформульованими характеристиками із статті Г. Овчарова «Більше нспрпмнрснностн до ворожих виступів», с. 197-199.

57

Г. Овчаров дас зразок соціолої ічно-психологічно-класової о прочитання: «..Соняшна машина” — це ідеологічний роман. В цьому й полягає ного характерна й своєрідна особливість як літературного твору. ..Соняшна машина" дає нам [скажемо, цьому типові читача-критика] в першу чергу думки й світогляд, окрім художніх образів. І тому ми мусимо приймані її не як символічний твір [полеміка з Винниченковим визначенням твору як символічного зображення СРСР в його «Одвертому листі Дрібного Буржуя»10

— T. К.]. а як справжній реалістичний, причому реалістичний — підкреслено ідеологічний».11 Далі критик ще більше звужує прочитання твору: «по суті ..Соняшна машина” також мало являється утопічним романом, як і авантурницьким. Винниченкові потрібна була лише форма утопічного роману, просто як канва для викладу свого світогляду».12 Соціально-фантастичний елемент він вважає другорядним і випадковим. Такий вульгарно-класовий підхід (хоч в Г. Овчарова знаходимо багато цікавих думок, особливо ч огляду на соціологічний аналіз), очевидно, детермінує й оцінку твору:

Свою утопію Винниченко намагається видати за комуністичну. Значить, ми маємо повне право шукати в ній у художній формі, одягненій в шати фантастики, марксистський комуністичний світогляд, науковий клясовий світогляд пролетаріату.13

Наголошується і автобіографічний момент у творі (по-різному в Г. Ончарова і

О. Білецького, про це ще мова йтиме пізніше). В прочитанні І. Лакизи,

«Сонячна машина» є своєрідним ідеологічно-політичним ескапізмом

письменника у світ соціальної фантазії.

10 «Олвертий лист Дрібного Буржуя» Винниченка появився в паризьких «Нових вістях» (у вілпоніль на «Олвертий лист ло дрібного українського буржуя, примусово експортованої о за кордон» О. Близька у київській «Пролетарській правді»). Не маючи доступу до «Нових вістей», інформацію та цитати з цього листа я беру з моноірафії П. Христюка Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної аналізи), с. 173-174.

11 Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина"», у кіі. Г. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література і Мистецтво, 1932), с. 162.

12 Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина”», с. 164.

13 Там же. с. 155.

58

З сучасних дефініцій назвемо такі: соціально-утопійний роман (Г. Костюк; додам, що характеристика «соціально» видасться непотрібною і самоочевидною), соціальна фантастика (з заголовку післямови П. Федченка до видання 1989 p.), «угопійний твір», яким українська література вирівнюється з європейськими, «утопійний твір, написаний реалістично» В. Чапленка, що вписується в його дещо курйозну теорію «збагаченого реалізму»14, і нарешті, радикальне на тлі попередніх прочитання А. Кравченка, який вважає «Сонячну машину» антиутопією, одним з перших фантастичних творів-попереджень і співставляє (без докладнішого, на жаль, аналізу і деталізації, щодо чого цс попередження стосується) з «Чевснгуром» і «Котлованом» Платонова. «Запрошенням до страти» В. Набокова та «1984» Дж. Оруелла.15

Відсунемо для початку визначення «ідеологічного» і «реалістичного» роману, бо вони передбачають вузько біог рафічне і класове прочитання, і про не мова йтиме пізніше. Відсунемо також «соціальну фантастику», щоб уникнути змітання утопійної та науково-фантастичної літератури, про що вже згадувалося в першому розділі. Дефініцію антиутопії, оскільки вона не розроблена Кравченком детальніше, а дана радше апріорно, теж поки відкладемо: цей термін фігуруватиме далі в аналізі роману після відповідних термінологічних з’ясувань. На даний момент необхідно вирішити найбільш принципове питання: чи можна назвати «Сонячну машину» утопією, утопійним романом? Бо від його розв'язання, як справедливо зазначає Білецький, «залежн і ї, почасти і характеристика нового Винниченкової о роману як літературного твору».16 1 тля цього слід детально розібрати аргументацію О.

14 В. Чапленко. «Мистецька характеристика „Соняшної машини" В. Винниченка». «Про Вимннченкону іґгсу ..Проріж" і дещо інше», у кн. З історії українського письменства (Нью-Йорк. 1984). с. 95. 98. Наївно звучить і його оцінка роману: «..Сонячна машина" один з найбільших і найкращих романі»: ..Повія" Мирного [sic! ) і цей роман», с. 95.

1:1 А. Кравченко. «Журнальна критика 20-х років: тенденції методології»,- у зб. 20-і роки: літс/ьтіурні дискусії, полеміки (Київ: «Дніпро». 1991). е. 196.

16 О. Біленький. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 122.

59

Білецького та М. Зерова. які найчіткіше репрезентують і формулюють методологічні та термінологічні сумніви й застереження (і взагалі, ставлять саме питання дефініції).

Почну із статті О. Білецького «„Соня чна машина" В. Винниченка». яка вирізняється цілим рядом глибоких оцінок, спостережень і найширшим серед наявних критичних матеріалів теоретичним і літературно-порівняльним масштабом. Від «масового» визначення: «перший український утопійний роман» — критик переходить до аналізу утопій ного жанру і зіставлення цих параметрів з романом Винниченка.

Треба визнати, що назва «утопічний роман» доки ще не обіймає суворо визначеного змісту. Звичайно «утопічною» називаємо ми оповідь про життя майбутнього суспільства на основі критики тих, що існують, соціально-політичних відносин.17

Зразком таких утопійних творів традиційно вважаються романи Г. Уеллса «У

дні комети». «Звільнений світ», «Харч богів» (додам, що терміном

«антиутопія» критик не оперує, називаючи такі твори того ж Уеллса, як

«Боротьба світів», «Коли сплячий прокинеться», «Машина часу» соціально-

сатиричними романами; про відношення сатири й утопії йшлосх в першому

розділі). О. Білецький зазначає, що після першої світової війни в європейській

літературі з’являється цілий ряд творів, які зображають світ здійснених

утопій, людство, «звільнене від всіх таємниць та ланцюгів». Дію в цих романах

звичайно просунуто на кілька десятиліть уперед, колишній лад

трансформовано за рахунок науково-технічних винаходів, крайнім

загостренням класової боротьби або космічними катастрофами. Серед таких

романів — «Арарат» А. Улітца, «Ковчег» В. Шефа, «Новий потоп» Н. Роже,

«Мілленіум» Е. Синклера, «Тунель» Б. Келлермана. Далі я змушений навести

17 О. EiJieitbKi.fi. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 122.

60

велику цитату, де Білецький підсумовує і систематизує тематично-сюжетні аспекти європейських утопій:

Незважаючи на позірну різноманітність матеріалу, тем та образів. їх досить легко звести до небагатьох рис, що майже обов’язкові для кожного нового роману цього типу в сучасній західній літературі. Загальна схема його така: через кілька десятків років класова боротьба загострюється вкрай. Влада зосереджується в руках небагатьох фінансових королів, що на практиці здійснюють теорію «надімперіалізму». В них побігунами

— міністри, парламенти, легальні соціалістичні партії. Нелегальні ж партії загнані в підпілля, де сидять, обмірковуючи терористичні акти та мріючи про анархічну революцію. Королі ютують об’єднання землі під зверхністю єдиного тресту, якого-небудь «Союзу п’яти» (заголовок російської повісті Олексія Толстого) або подібної організації, а все ніяк не можуть один з одним згоди дійти. Така ото експозиція.

Зав’язкою буде або космічна катастрофа (потоп, комета, землетрус, небувала пошесть), або нечуваний науковий знахід, що перевертає весь життєвий лад. Знайдено, наприклад, еліксир молодості й краси, розв’язано проблему поліпшення людської породи, або ж винайдено якийсь там, незрівнянної сили, газ, які-небудь «промені смерті», або розв’язано проблему цілковитого скористання з атомної енергії, або вигадано «машини-руки», що успішно заступають страйколомів, або ще винайдено навіть людей-автомагів, універсальних «роботарів», що дає змогу капіталістам цілком звільнитися від робітників, пролетаріату і т. ін. Здебільшого винахід не йде на корисгз «людству», а лиш збільшує гнітючу могутність небагатьох і ще тяжчим робить рабство маси. Автори найчастіше схильні брати під сумнів добротворність технічного прогресу. «Усякий матеріальний прогрес — зло в несправедливих народів, він робить їх ще нездатніши; ;и пізнати моральну істину»,— так розумують з цього приводу деякі з них. Винахід обертається на «золотий тягар, який кладуть на корабель, що тоне», і призводить часто до морального занепаду, здичавіння й розкладу. Та на цій картині занепаду спиняється тільки невелика кількість авторів. Здебільшого не вона є за розв’язку.

Розв’язки відміняються. Здебільшого вони заспокійливі для читача. Вороги фінансових королів беруть гору або викривши секрет винаходу, або протиставивши одному винаходові другий, або перемігши іншими способами в нерівній боротьбі. Людськість, раптом отямившись, кидається в обійми одне одного

— і на порозі нової світлої ери в її існуванні роман уривається.

61

Така є схема, що з неї загалом скористувався й Винниченко в його «Сонячній машині».18

Додам тут. що відсування утопійннх проектів в недалеке майбутні' можна

також пов'язувати з тогочасною «констелляцією» (як каже К. Мангайм)

утопійного мислення: після світової війни «лагідно-жахливе» дихання утопії-

революції-соціалізму відчувається куди ближче; та й згадаймо з самої історії

— кілька короткотривалих соціалістичних переворотів і диктатур, наприклад.

у Веймарі або в Угорщині.

Чим же відрізняється роман від такої «вичерпно-вбивчої» схеми

європейської утопії? 1 що стає на заваді назнати ного стовідсотково-

утопійним? По-перше. О. Білецький визначає часові рамки дії твору: кілька

десятиліть вперед — небагато. Зміни, які сталися в суспільстві,- незначні і

практично всі вони у зовнішній сфері життя домінуючих верств населення:

одяг, мода, еклектична філософія та естетика омнеїзму (які. зрештою,

неважко порівняти з життям доби непу). Науково-технічних нововведень і

винаходів небагато: в галузі зв’язку — апарати на зразок відеотелефонів;

поширилося повітряне сполучення — аероплани та повітряні трамваї; у

військовій галузі винайдено страшної руйнівної сили газ «маюн» і променеву

зброю. Утопічним елементом, на думку вченого, виявляється лише сама

сонячна машина, та й то «виявляється» вона лише в кінці першої книги, після

затягнутої експозиції. Дія роману, поки до цього моменту добирається,

переходить за межі утопійного до інших романних жанрів. І сама машина, яка,

за задумом автора, повинна бути структурним центром твору, видає п.ся

критикові маловиясненою, ближчою радше до «сухої» ідеї, символу іа

фольклорних образів, ніж до науково-технічного образу. «Так по мірі читання,

вказує Білецький, елемент «наукової фантастики», і без того незначний у

1 ^ О. Біленький. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 123-124.

62

романі, спадає з нього, як непотрібне лушпиння. Тон утопічного роману, як бачиться, не витримано».19 А крім того, порівнюючи твір з іншими (Мертенса зіставлено з засновниками «Тресту Д. Е.» І. Еренбурга, опис руїни — з картиною 2000 року в Е. Сінклера, ідею сонячного хліба — Уеллсовою «їжею богів»), критик зауважує, що в романі домінують не утопійні теми. Передусім -соціального (боротьба за сонячну машину) і психологічного характеру (історія «нерівного, але непоборного, неувідомленої о, але могутнього» кохання Р. Штора і принцеси Елізи). Розглядаючи ці лінії та нотуючи відсутність пролетаріату як класу, наївність Інараку, український майже старосвітський не-урбанізм твору, і сам той факт, що людськість врятовано не силою сонячної машини, а «силою гостро відчутної потреби організованої праці», Білецькнй приходить до висновку, що «утопічного роману в прямому розумінні цього слова Винниченко не дав, та чи й збирався давати».20 Однак він оцінює «Сонячну машину» досить високо як значний не тільки в масштабі сучасної української літератури роман:

[Винниченкові] вдалося дати твір, де елементи соціального, любовно-психологічного, родинного, а почасти й утопічного дано в деякому, не зовсім звиклому для літератури, синтезі. Йому вдалося поєднати тс що ніяк не з’єднується поки що в більшості наших прозаїків: психологічну насиченість і сильну динаміку.

ҐІому вдалося дати взірець незвичайного в нашій літературі політематичного роману, з рядом паралельних дій, що не припиняються, з досить великою кількістю дійових осіб, серед котрих майже немає осіб без індивідуального забарвлення. Йому вдалося, нарешті, пройняти свою оповідь емоціональним током, змусити читача відчувати перед собою автора, зацікавленого долею дійових осіб, захопленого їхньою боротьбою та перемогою.21

Не відкидаючи ідеї про політематичність, яка видається дуже слушною для визначення специфіки «Сонячної машини», повернімося до утопізму. Перше,

19 Гам же. с. 126-127.

20 Гам же. с. Ш.

21 Гам же. с. 131.

63

що треба буде з'ясувати — це питання, чи справді зображене Винниченком майбутнє мало чим відрізняється від суспільства 1920-х pp. І наприклад, чи можна говорити про трансцендентність і альтернативність зображеного ним ладу. По-друге, можемо відкинути вимогу «науково-тсхнічності» утопії, яка не є визначальним образно-тематичним параметром жанру (утопії можуть бути прог рамово нетехнічні, про параметри утопій див. перший розділ). Наприклад. «Гіперболоїд інженера Гаріна» або п’єси Чапека з образами роботів та еліксиру молодості навряд чи можна назвати утопіями, тоді як «Війна ч саламандрами», на мій погляд, мас ознаки антиутопії. Справа не в винаходах, не в розвиткові техніки, а в тому, які соціальні наслідки і зрушення та чи інша подія, ідея або річ приносить з собою. І навіть, якщо вважати обрач сонячної машини рушієм утопійності, це ще не мусить передбачати її «технологічно-наукового» опису. Семантика і функції цього образу може визначатися іншими факторами, ніж наукове «управдоиодібнення». про що мова йтиме далі. І третє, що слід буде з’ясувати — цс проблему «почасти утопійного» — тобто про аспекти утопійності твору в ракурсі їх маргінальності-центральності серед інших аспектів і тем Вимничснкового «соціально-авантюрно-утопійного» роману.

М. Зеров приймає положення Білецького про основні ознаки утонійноіо роману: елемент критики існуючого ладу через протиставлення йому «відносин ідеальних, поданих більш-менш систематично і спроектованих або в якійсь незнаній... далині... або в прийдущих часах»22; а також його «науково-технічні» застереження. Погоджуючись із наявністю критичного елементу, критик свій головний аргумент, що «Сонячна машина» не вписується в рамки утопійного жанру, будує на вимозі «систематичності», тобто дегальною зображений ідеального суспільства:

М. Зеров. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 44 1-442.

64

Чи ясний гой ідеальний порядок громадський, що настав у Винниченка в результаті боротьби між окупаційним корпусом та «соїшеїстами» Німеччини? Дві години обов’язкової для всіх праці, тимчасовий комітет Спілки творчого труда — оце й усе, про що ми дізнаємося. Автор залишає нас на порозі нового ладу, не даючи останньому докладної характеристики. Одна з головних рис утопійно-повістевого жанру відсутня: показаний лише шлях і зусилля людей, скеровані до зразкового устрою, але самого того устрою не видко.23

Проблема детальності чи систематичності і центральності ідеальної (траннедентної) соціальної моделі як параметр утопійного «жанру» вже обговорювалася у вступному розділі. Перш ніж перейти до аналізу самого роману і спроби його альтернативного прочитання, мушу ще раз уточнити термінологію, якої вживатиму. По-перше, коли мова буде йти про «утопійність». то тут я матиму на увазі найширше типологічне поняття; утопійність можна схарактеризувати як тип критично-проектного мислення, інтелектуального експериментування, якому властива трансценденталізація з її альтернативністю, неретворчим або й руйнівним ставленням і впливом на реальність, тобто як категорія соціологічна. Утопізм, так як він ширше сформульований у першому розділі, може бути більшим чи меншим елементом роману, трактату чи політичної доктрини, в залежності від його функцій, ролі і місця в ієрархічному і регульованому дискурсі даного суспільства. Коли ми говоримо про утопізм «Сонячної машини», то це передусім означатиме характеристику Винниченкового світовідчуття, мислення, відображеного в романі, як утопійного; якийсь загальний modus vivendi, настрій, тон, присутній в репрезентації його можливого (в даному випадку фікційного) світу, суспільства, і, відповідно, потенціал прочитання, сприйняття твору як утопійного. Похідний від цього терміну і, вочевидячки, найменш зобов'язуючий, найменш окреслений і вживаний там. де важко

*3 М. Зорч-н. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 442.

65

дефініювати й окреслювати, с «елемент утопійного» (який можна вважати і за найвиваженіший у нашій критичній літературі, і який на просту народну мову перекладається як «щось воно тамечки якесь отаке, утопійне»). Цього терміну я по мірі сил намагатимуся уникати. На другому рівні говоримо про утопію літературну або утопійний роман. Тут уже «утопійне мислення» проектується на літературний дискурс (не питання «чи є воно?», а питання «як воно гам проявляється?») і підлягає параметрам літератури; тут ми будемо характеризувати тематику, конкретну фікційну соціальну моделі., жанр, сюжетні, нарративні, стилістичні особливості у зв’язку з цим, або просто переказувати зміст для «неофітів »- уже в залежності від літературознавчого інструментарію. Термін «утопійний роман» я приймаю як родовий, як «шайку», під якою спеціалізуються видові літературні терміни, тобто види літературних утопійних творів: утопія, антиутопія, дистонія. Ці види (пілжанри) розрізняються головно тематикою й авторською настановою ( імпліцитного автора — implied author): утопія як позитивно зображене ідеальне суспільство, антиутопія як негативне ставлення до утопії з наголосом на її недосяжності, дистопія — як жахіття реалізованої утопії. Отже, коли треба буде говорити про елементи утопії, антиутопії чи дистопії в романі, то тут я матиму на увазі, що частина «утопійного літературного твору» збудована як утопія, антиутопія чи дистопія. Не викликає особливих сумнівів, що при аналізі «Сонячної машини» (як і будь-якої іншої літературної утопії) іноді доведеться оперувати і на літературному, і на соціологічному рівні, але, наскільки це буде можливо, я намагатимуся уникати термінологічної еклектики.

Вихідне і центральне питання, яке мотивує цілу цю роботу: чи можна назвати «Сонячну машину» утопійним твором (а не іільки і пором з «елементом утопійного»), і якщо так, то в якому сенсі і в якій мірі,- я розглядатиму в таких трьох ракурсах: а) характеристика сюжетних

66

особливостей роману з точки зору репрезентації суспільства і соціальної динаміки відповідно до схарактеризованих вище жанрових підвидів літературної утопії; б) можливості характеристики морально-етичної доктрини, втіленої в романі (і загальніше — і в інших творах, і на рівні життєвого кредо), як утопійної; в) характеристика нарративних аспектів твору З точки зору утопійності, утопійного мислення і дискурсу.

2. Проблема утопійності простору та часу «Сонячної машини»

Розпочати ревізію «сумнівізму» Білецького-Зерова в «Сонячно-машинному утопізмі» кортить з самого початку — тобто з отого образу «ультраімперіалізму», який трактується: а) як «нічого особливо нового» (Білецький);

б) як миле пролетарському шлункові узагальнене викриття і сатира на капіталізм або, точніше, капіталістів та інших суспільних «вершків» (Річішький, Христюк, Федченко); в) як узагальнений [по-соцреалістичному типізований — з деяким передбаченням] образ сьогоднішнього європейського капіталістичного суспільства, який служить для критичного протиставлення ідеальному утопійному проектові (так це розуміє Зеров); г) в структурному плані як експозиція роману (Білецький, Зеров); д) по суті «ніяк»- як набір образів (Чапленко).

Що стосується експозиції, то передусім нагадаємо про «політематичність» роману — за поліфонії тем і сюжетних ліній ці традиційні структурні ознаки можуть виявлятися по-різному. З точки зору сонячної машіпш (і позитивної утопії) — безсумнівно і закономірно — зав’язка настає саме в кінці першої частини роману, після презентації до-утопії або, як я намагатимуся довести, анти-утопії. З точки зору, наприклад, ліній любовного трикутника Рудольф Штор — принцеса Еліза — Мертенс (потім принц Георі ), зав'язка настає куди раніше, на початку першої частішії — що теж зрозуміло -

67

адже ці особисті, індивідуальні лінії «неминучої долі», проходячи і розгортаючись крізь різні ступені і форми презентованого у творі соціального розвитку, видозмінюються, різновирішуються. кристалізуються під впливом соціального процесу, і в зворотньому напрямі — впливають (нехай навіть часом «авантюрно-вирішально») на цей процес.

Але. розправившись оце з зав'язкою, перейдемо до серйозного і дуже важливого питання про характер і суть зображеного Винниченком капіталізму. Почну з того, що. безсумнівно, зображений письменником «початковий» лад. суть якого зводиться до таких трьох китів: а) максимальна концентрація капіталу і монопольного виробництва в руках галузевих і фінансових королів; б) максимальна ісрархізація суспільства по вертикалі, непоборне всевладдя жменьки імперіалістів — так званої «нової аристократії»;

в) світова інтеграція в напрямі ще більшог о посилення перших двох моментів і утворення Республіки Землі,- цей лад цілком передбачаються на початку XX ст. і особливо в 1920-х pp. з самих тенденцій суспільно-економічної о розвитку. Передусім дозволю собі згадати характеристики імперіалізму «як найвищої, останньої і загниваючої стадії капіталізму і переддня соціалістичної революції» В. І. Леніна, такі його ознаки, як укрупнення і монополізація виробницва, концентрація капіталу і влади в руках фінансово-промислової олігархії, утворення міжнародних картелів і монополій — які переходять і діють поза національно-політичними кордонами, ще більше загострення капіталістичної конкуренції; ще більше надвиробництво — наростання і посилення криз вже у світовому масштабі, загроза війни за переділ колоніального «пирога», і, головне, — ця організація, концентрація, зосередження управління та виробництва в одних руках гож, відповідно, — ще більша експлуатація, зосередження й організованість пролетаріату, — стануть закономірними і неминучими передумовами пролетарської революції і

68

перемоги соціалізму. З курсу новітньої історії пригадую імена таких фінансово-промислових олії архів-королів: Рокфеллера, Сіменса, Круппа.24 У той же час розвивається опортунізм [з ленінської точки зору], наступний суспільний розвиток передбачається як безконфліктний «ультраімперіалізм», і висуваються ідеї, що за таких умов можливе мирне, цивілізоване «вростання» чи переростання капіталізму в соціалізм у всесвітньому масштабі,- внаслідок цієї концентрації та шляхом легальної соціал-демократи чної боротьби (зокрема, Бернштайн і німецькі ревізіоністи). Світова війна, утворення державних блоків з наступним переростанням Антанти в Лігу Націй, наростання ідеї пан-європейського політично-економічного федеративного об’єднання, «Сполучених Штатів Європи»25 — все це є реаліями 1920-х років, і Винниченків капіталізм (тим більше — фікційний, романний) видасться зовсім не новим і цілковито вписаним в ідейні та інтелектуальні рамки того періоду,- з історичної (вульгарної) точки зору. Але придивімося до «ультраімперіалізму» в «Сонячній машині», констатуючи відразу перше і головне,- це «імперіалізм» текстуальний, літературний, фікційний, збудований і функціонуючий за законами тексту, літератури, фікції. І при всіх сиівставленях, аналогіях, закономірностях він не тотожний ані історичній «дійсності», ані політичній теорії та практиці чи то всеістинного та непереможного ленінізму, чи то зловорожого бернштайніанства, чи то політичної «теорії» і практики самого Винниченка — це є принципово інший функціональний тип дискурсу, інший «онтос». І на мою думку, цей фікційний імперіалізм мас форму і структуру утопії і його слід розглядати не як експозицію і передмову до довгожданої утопії, а як антиутопію. Доводи на

24Тут можна помітити цілком позитивний наслідок мого щасливою дитинства в Країні Рад, заїшяки якому твори Леніна я подаю з пам’яті.

^Цікавий історичний матеріал з цього питання, зокрема про консолідацінний європейський рух 1425-1926 pp. і пан-свропейський конгрес у Відні 1926 дас П. Хрнстюк. Письменницька творчість Н Нинннченка. (Спроби соціологічної аналізи) (Харків: «РУХ», 1929), див. с. 173-177.

69

користь цієї гіпотези я розгортатиму у двох планах. Перший — з гонки зору ширшої «родової» утопійності. тобто трансцендентності зображеної суспільної моделі (і. е.. чи можна говорити про часову і (або) просторову трансцендентність фікційного світу роману в цілому). Другий план — якщо перший буде аргументовано — як можна кваліфікувати цю фікційну соціальну модель з огляду утопійних жанрів (і. е., чи можна кваліфікувати її як анти-утопію).

Почну з часу. Вище вже було згадано, що хронологічні рамки роману критики визначили як «кілька десятиліть після світової війни» (Річицький). кінець XX століття (П. Христюк). Це очевидно-поверхова трансцендентність «фізичного» часу, яка нам не так уже багато дас, і про соціальні причини хронологічної «близькості» цього майбутнього я вже згадував. Другий момент, важливіший, полягає в тому, що «концептуальний» час презентованого фікційного суспільства є по суті позаісторичиий — тобто це найвищий, майже закінчений (але ще таки не закінчений) ступінь суспільного розвитку, якому залишається останній крок — об’єднання в монархічну республіку землі — до повного вивершення, здійснення і «зупинки» історичного часу26. І цс, на мою думку, свідчить на користь гіпотези про утопійну часову трансцендентність Винниченкового «ультраімперіалізму», при якій майже-позаісторичний ідеальний час майже-завершеного суспільства співставляється і співди з реальним фізичним та історичним часом читача. Це на «зовнішньому» рівні, на рівні «соціології часу». На «внутрішньому» рівні, тобто на рівні поетики «хронос» «Сонячної машини» теж є позаісторичиий, тут передусім виявляється: а) природно-космічний час; б) «модус» теперішнього часу

2^ Але ця остання «крапля» «історичного» часу в кінці кінців виявиться її холі розвитку роману рушійною. її присутність дас простір можливим утопійним альтернативам і боротьбі ча ієрархію та контроль часу.

70

презентації фікційною світу (і детально про це мова ітиме в наступному розділі — про поетичні особливості роману).

Тепер про «топос», про у-топійність, «нідейність» Винниченкового фікційного світу. Чи можна так трактувати топос роману? Чи не задано очевидно і бсчзаперечно «топійність» «Сонячної машини»? Де розвивається дія? — Розуміється, в Німеччині, а потім і у гсвітньому масштабі. Але чи зводиться топос роману до такого поверхово-географічного прочитання? І почнемо з запитання: а чи Німеччина — ота фікційна «мертенсівська Німеччина»? Чимало критиків звернуло увагу на не-урбаністичність, не-берлінськість і не-німецькість Винниченкової Німеччини та Берліну. Про «не-німецькість» будемо говорити у двох планах. По-перше, в плані того образного тла, на якому розгортається дія роману. Як зазначив О. Білецький, хоча Винниченко — один з найбільш «міських» українських письменників, в романі дуже мало урбаністичного:

Берлін... «Сонячної машини» не справляє враження колосального міста кінця XX віку. Та й треба сказати, що на великі вулиці та майдани свого цього Берліну він виводить своїх читачів порівняно рідко. Головним місцем дії є дім старого графа Елленберга... що від нього віє глибокою старовиною... Перед нами не дім, а садиба [додам тут, що біля цього «графського берлінського дому» під носом «принцеси» розгулює квочка з курчатами, в саду гудуть бджоли — взагалі, сама увага до таких деталі в баї ато може сказати], і так і не віриться, що га її парканом — Берлін і так легко перенести цю садибу в межі нашої недавньої ще України, де вона легко стане маєтком середнього достатку поміщика... З-за декорацій, що мають виображати Берлін кінця XX віку, виглядають реальні обриси великого українського міста, аристократичні квартали збиваються на які-небудь Липки, а дім естетки Сузани, що любить інараківця Макса Штора,- на відлюдний будиночок якоїсь багатої удови, що охоче дає гроші на модерністські видання і своєю чергою не позбавлена інтересів до «революціонерів» та переказує в своїх монологах про красоту недавні вірші Миколи Вороного.27

-7 О. Бі.'ісці.кіій. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 129-130. В самому романі лив. В. Винниченко. Сонячна машина (Київ: «Дпіпоо». 1989). с.18.

71

Крім того, на образ України читача наштовхує відразу ж присвята роману: «моїй сонячній Україні», а також численні емоційні звертання до Німеччини (через фокалізацію текстуально презентованого мислення персонажів) з якими можна асоціювати і автора, зокрема, мисленний докірливо-їдкий монолог князя Альбрехта: «Пишайся, Німеччино, ти досягла найвищої слави!»28, або текстуалізоване сприйняття і внитрішніи монолог Мертенса, який, повертаючись із світового конгресу, пролітає над німецькими землями:

Лежить Німеччина внизу, у легкій блакитній куряві туману, як наречена в вінчальному серпанку. Стьожками рік срібно-синіх, жовтяво-зелених прибралася, хутра лісів накинула на плечі. Стрічає жениха, владику й господаря свого.

Стрічай, наречена, стрічай радісно, гордо, любовно...

Поля, лани, як різнофарбні, порозстелювані для проеуху полотна, як понамотувані на величезну цівку, розсотуються внизу під апаратом. Величезні фабричні димарі здаються коротесенькими недокурками цигарок...29

Хіба не відчувається в таких звертаннях підтекст Винниченкового емоційною

наставлення до України-нареченої, його мрія й ілюзія повернення, активної

ролі в українській суспільності і його драми, коли українське (національне)

питання стає каменем «преткновения»?

Другий рівень — мовна образна система твору. На це дуже слушно

звернув увагу П. Христюк, хоч і не всі його приклади < абсолютно

переконливі. В основу аргументу дослідник кладе широке використання

Винниченком образів, тропів, особливо порівнянь з явно нільським або

принаймні не-урбаністичним frame of reference, особливо, з тваринами:

Всі ці воли, бугаї, собаки, коні, телиці, срібна рибка з ставка й незаможницька дірява торба — стоять перед очима Винниченковими і так і липнуть до його графів, принцес і королів землі, так, немов би до сільських дівчат, парубків, куркулів і дрібних поміщиків.30

28 Сонячна машина, с. 6.

29 Там же. с. 141.

30 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної ана ч un. c. 62.

72

Серед численних прикладів, які приходять на думку, згадаю зіставлення старий і раф Елленбері — віл, збори монархістів —я к колючі сухі будяки, або заворушене зборище трутнів, куди впустили матку-принцесу, або: «Побожний и-елсст проходить зібранням, і всі голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сіна, повертаються вздовж столу до коронки».31 Скажемо, що, хоч образи тварин належать у ньому аспекті до найбільш помітних, знаходимо й інші «сліди». Візьмімо епізод, де князь Альбрехт у принизливій ролі прохача приїжджає до палацу Мертенса. Текст репрезентує роздуми і перцепцію (скажімо, враження) персонажа, з яким можна асоціювати нарратора. Але доходимо до місця:

А нащадок твоїх королів, підпираючись паличкою (і), смиренно і слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклін, на сором... до твого (2) витвореного [звертання до Німеччини, згадане вище] владики. І слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королів (чи не мас він, ідучи на сором свій, наміру вбити твого володаря (3)і. тепер проводжають смиренного прохача (4) з закушеними посмішками погано видресируваних холопських пик (5).

А от і знамените переддвер’я до святого святих -приймальна зала пана президента (6) Об’єднаного Банку. Ту г із мурашками поштивості у спині дожидаються авдіснції міністри «республіки » (7), тут не один уже монарх (8) за показною величністю й награною вибачливістю ховав тремтіння тривоги.

Храми, будовані колись на честь бога, могли б ум'стиіись у цій залі із своїми дзвіницями, банями, .хрестами (9)... Попід стінами шелестом пробігає шепіт — впізнали. Значить, сьогодні ввечері екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу (10)?-

I ту ї я дозволю трохи ширший аналіз нарративної техніки Винниченка,

трохи, може передчасно, бо про це систематичніше мова йтиме в наступному

розділі, але вважаю це доцільним, бо відчуємо відразу і контекст. В цілому

нарративну техніку можна визначити як «перефокусовування» або постійну

«перефокалізацію»: виділені мною позиції 2, 3. 6. 7 характеризуються певним

Січімч.чч л'ііиінчи. c. 4.V Сснччнч мчиитч. с. 6-7.

73

злиттям нарратора і персонажа, розмиванням межі між ними: позиції 5 і 10. на мою думку, передусім фокусують «внутрішню» перцепцію князя Альбрехта: тоді як позиції 1, 4, 8 і 9 виразно засвідчують «зовнішнього», не асоційованого з персонажем нарратора. Крім тою. позиція 8 засвідчує наратора «всезнаючого»- який в курсі минулих відвідувань Мертенса різновельможними прохачами. І звернімо увагу на дев’яту позицію — це не просто зовнішній щодо персонажа нарратор — це нарратор. дистанційований ч усьою створеного ним фікційного світу, який мислить і презентує українськими категоріями: його мірки-храми з «дзвіницями, банями, хрестами» явно не дорівнюють німецьким Kirchen.

Отже образи тварин33, а також: подібні зацнтованому елементи не тільки становлять українське мовно-образне тло. не тільки увиразнюють і візуалізують дію, не тільки нав’язують до українських реалій, а мають функцію дистанціювання нарратора від презентованого фікційною світу і frame of reference цього світу, а крім того, можна сказані, надають авторському ставленню до зображуваного більше чи менше іронічного відтінку.

А тепер підійдемо до ще одного архіважливого пит;*чня, в розгляді якого перехрещуються і підсумовуються і «хронос», і «топос». Це прог рамова відсутність в романі образу СРСР (і, вочевидячки, з квітучою радянською Україною в його складі) — що спричинило тяжкі заворушення пролетарсько-критичних шлунків. Цю відсутність розглянемо в трьох аспектах. Перший момент — історично-концептуальний. Винниченко презентує таку схему історичного часу, в якій Велика Жовтнева революція і СРСР зійшли з історичної арени, зникли або були стерті з лиця землі Сяк і всілякі інші

33 Не всі. і не всі серед них «сільській. зустрічагмо і екчоїичпих леопарда та ленишо — про Адольфа Еллепбері а та принцесу Елічу; і, крім тої о. ь наступному роїлілі йтиметься про можливість алеї оричііі)-«байковоі о > потрактування нього « лііриної о епосу-.

74

минулі революції, нійни, змагання, як і наприклад, усілякі монархії, колишні колонії Азії й Африки — Східні Держави виступають в романі як незалежні). Така схема презентована в самому романі. Наприклад, у викладі Адольфа Елленбері а:

Минули доби воєн, революцій; доби струсів, нищення й розпорошування вікових надбань загартували наступників, викликали протилежну страшну енергію збирання, скупчування, концентрації. Що на початках двадцятого століття, здавалось би, було неможливим, фантастичним, те здається тепер цілком нормальним, законним і необхідним.34

В концептуально-історичній схемі роману така відсутність СРСР є абсолютно закономірною і необхідною — адже нам показано ультра-імперіалізм — майже вивершений, здійснений, доведений до ідеалу суспільний лад. І абсолютну рацію має комуніст Демченко: «Щоб уявити собі майбутнє за Винниченком, треба собі уявити загибель СРСР».35 А крім того, з «справжньо»-історичної або «біографічної» точки зору,- Винниченко цілком серйозно припускав зникнення СРСР, і не просто в результаті інтервенції, але і в результаті його саморозвитку, зникнення — як зникли кількатижневі соціалістичні республіки в Європі:

Маючи на увазі всі ці обставини [пише він у Москві, під час приїзду влітку 1920 p., вкрай розчарувавшись у більшовизмі], не можна з цілковитою певністю вірити в перемогу революції.

Нічого надзвичайного не буде, коли совєтська влада (власне, «совєтська») упаде сама собою, навіть без війни, від знесилля, закам'янілості!, непомітного перетворення в контрреволюцію.36

Другий момент, про який мусимо тут говорити — ідеологічний. Тобто яку

ідеологічну функцію (або ідеологічні наслідки) досліджувана нами

•1‘4 ('<>/<ячна машина, с. 66. Навіть роблячи відповідну скидку на «тенденційність» цісї формули з точки зору гочно визначеного рівня дискурсу, який презентус тут Адольф Елленберг, не можна заперечити, іцо це «дискурсивно», соціально панівне формулювання не с «реальним» у фікційному світі Вииниченкової о ультраімперіалізму. І ше додам, що судячи з цісї схеми, «хронос» роману не такий уже й детермінований кількома десятиліттями вперед.

3-s Limai \ взяю із статті Г. Овчарова «Більше непримиренности до ворожих виступів», с. 205.

36 В. Винниченко. Щоденник. т. І. с. 450.

75

відсутність може мати. Згадаймо тут небезпідставне зауваження І. Овчарова. що в «Сонячній машині» «Винниченко робить підсумки своєму дотеперішньому ставленню до марксизму».37 Відсутність СРСР в романі критик оцінює як перехід письменника на докорінно ворожі соціалізмові позиції:

«Соняшна машина» в тій частині, в якій нона стосується до СРСР. є протиставлення тому шляху, який вибрав пролетаріат в СРСР для здійснення соціалізму, іншого, цілком протилежного, що абсолютно відкидає наш шлях... В «Соняижій машині», в романі, що дуже докладно аналізував суспільні явища, нема ні згадки, ні навіть натяку на СРСР, на нашу революцію, ні на нашу добу взагалі, як на дуже важливі в справі наближення до соціалістичного суспільства чинники... Адже ж СРСР є не лише сума принципів і гасел, а це є якась реальність і така, що її відчуває ввесь світ. І навіть припустивши близьку загибель СРСР. все ж таки історичне значення існування першої великої робітничої соціалістичної держави, і політичне, і економічне, таке велике, що якісь згадки і якісь сліди від ч існування в капіталістичній системі світу, принаймні в Європі, залишились би... Винниченко зовсім свідомо вжив тактику замовчуваним історичного значення й історичного існування СРСР і нашої революції. І це замовчування криє в собі цілком певну тенденцію.

Ця тенденція є — зменшити, обезцінити історичну ролю нашої доби й її основних чинників.38

Ось і вся квінтесенція. В ідеологічному плані ми можемо цілком слушно

припускати, що в «Сонячній машині» переламлюються іделоіічні шукання

Винниченка, його неприйняття більшовизму і СРСР, того соціалізму, який він

побачив у 1920 p.. і його спроба створити, сформулювати «свій

альтернативний світовий процес, соціалізм і шлях до ньоіо. Тому і з

ідеологічної точки зору відсутність СРСР не викликає здивування.

Третій момент — фікційний. І магмо тут два плани. Перший план -

символічний. Сам Винниченко в «Од .ергому листі Дрібної о Г»уржуя~

пояснював:

37 Г. Ончаров. «Винниченкока ..Соняшна машина"», с. 162.

3!S Там же. с. 163-164.

76

«Сонячна машина» [мається на увазі сама машина як символ] є величезний образ і символ усіх тих утопічних та злочинних праї нень, що, починаючи з утопійників Сен-Симона, Фур’є, Овена, переходячи через наукового фантаста Маркса і кінчаючи практичним мрійником Леніним, експериментувалися на території... СРСР... «Сонячна машина»- це у символах СРСР... Всі оті мудрощі Овенів, Марксів, Леніних, всі оті... заповіти «кожному по потребі», «хто не працює, той не їсть» і т. інше, що служили метою всіх ваших [sic! моє виділення] революцій, убгав в образ «Сонячної машини»...39

Якою б ніжністю не запалав Володимир Кирилович до Країни Рад після того,

як вона опублікувала його роман, як би він не схилявся до думки в 1928 p., що

більшовизм на даний момент наближається до його соціалістичного ідеалу — у

зв’язку з українізацією та економічно-соціальним поступом, як би ми не

хотіли абстрактно ототожнити «Сонячну машину» й СРСР, це не заперечує

попереднього «ідеологічног о» висновку — що в романі виявляємо альтернативу

реальній історичній соціалістичній революції в Росії, «реальному»

соціалізмові, і поставити знак рівності між сонцеїстичною Німеччиною і

СРСР не можна.

Не був проти такого символічного потрактування (з подачі самого ж Винниченка) О. Білецький, як видно з йог о статті. Розвинув цю концепцію В. Василенко. Дещо з його позицій вже було наведено вище при розгляді дефініцій роману, а детальніше і точніше не можу сказати, бо його монографія була мені недоступна, і я мусив користуватися цитатами й оцінками з друї их рук (стаття Г. Овчарова «Більше непримиренности до ворожих виступів»).

Тепер розглянемо другий фікційний ракурс нашої довгорозглядуваної відсутності. Поставмо запитання: що може означати відсутність «реального

•'9 На жалі., по маючи доступу до паризьких «Нових вістей», де був надрукований «Олвертий лисі...», я Луп )м\шешіи скористатися шпатами, наведеними в монографії П. Христюка

/Інсьмснпчцька творчість И. Ншшичспка (Спріхкі соціологічної аналізи), с. 173.

77

СРСР» або України у фікційному світі твору? Адже ж це та самісінька утопійна «нідейність». Те самісіньке трансцендентне «ніде» — «тут-скрізь», «ніколи» — «вже-зараз», про які ми вже стільки говорили (крім того, як вище вже вияснялося, на образному і мовному рівнях це «Німеччина» з українською фізіономією40, це «німеччиноукраїна», це трансцендентна у гоиійна відсутність-присутність України). Відбувається подвійне віддзеркалювання, подвійна гра дзеркал: український читач має всі підстави отой «німецький» ультраімперіалізм і в цілому світ роману сприймати як екзотичний закордонний, гак би мовити, шнапс, в якому плаває рідний український перчик, і, вдивляючись в «закордонну» картину, впізнавати в ній, хоч, може, дещо нечітко, невиразно, свою кохану (може, дещо нашнапсовану) фізіономію (такий доцентровий, до-себе-мисленний рух: може, це ми. Україна, га?!), тоді як німсіг їй V4ii й європейський) читач, вдивляючись в отесеньке готовс-наготовлене утопійне дзеркало мовляв-Німеччини, мовляв-Європи, якраз схое і не впізнає, і принюхуючись до згаданого вже і на цей раз незрозумілого перця в цілком знайомому шнапсику, скаже: щось воно не таке, якась ця віддзеркалена (в кустарному дзеркалі von Herrn Winnitschcnko) фізіономія не така, не '-аша, розпливчаста, не подібна (от нам тепер і відцентровий мисленний рух: це ж мабуть не ми?!).41

Тепер підсумую всі розглянуті вище аргументи: згідно з ними час і простір зображеного Винниченком фікційного ультраімперіалізму і фікційного світу в цілому можна характеризувати як виразно траіісцсндсн ші.

40 Дореволюційною, отже ще раз — ідеться про альтернативу самою початку», і крім тою, це не СРСР-івська фізіономія.

41 Долам тут, що цей фактор — планованої о європейською *:итача і «планованої вічитової картки» теж не слід випускати; націленість на європейською читача і тому вибір Німеччини, в якій на той час жив письменник, для побудови фікційною світу «Сонячної машини//, може бути одним з чинників, але це аж ніяк не зміні'Я. наших попередніх висновків шо/ю утопійної трансцендентності хроносу і топосу рюману.

78

альтернат явні,- отже утопійні.42 І на цей момент видасться доречним твердження, то хронос і топос роману в цілому можна кваліфікувати як утопійні. тобто констатуємо, що «Сонячна машина» з цієї точки зору -утопійний роман. І наступним кроком буде з’ясування репрезентованої в романі фікційно-соціальної динаміки, фаз суспільного розвитку або фікційних суспільств в ракурсі утопійних піджанрів.

3. Ультраімнеріалізм-омнеїзм як антиутопія

Про ультраімперіалізм вже було сказано чимало в загально-соціологічному сенсі. Але повернімося до нього з точки зору «внутрішньої»: як представлений цей лад у тексті. Левина більшість критиків заявляє або погоджується з тим, що В. Винниченко критикує, висміює, розвінчує ctc. капіталізм своїм образом ультраімперіалізму. Одні вважають його вдалою, сильною сатирою на сучасний капіталізм, і власне це якось виправдовує роман перед грізним лицем марксистського підходу41. Другі твердять, що Винниченко нібито викриває:

здирає машкару з фінансово-капіталістичної організації сучасного суспільства, викриває її жорстоку, класову, хижацьку суть. А./1С і тут в дійсності стоїть він на опортуністичній, а не на рсволюційно-соці ял істинній позиції...44

А тому — не до кінця здирає, його критика — непослідовна, нереволюційна,

немарксистська.45 Навіть в деяких інтерпретаціях — нікчемна — вона нічого не

4- Якоюсь мірою до проблеми трансцендентності підійшов О. Білецький, звернувши уваг у на елемент «учуднення»- дійсності в романі.- «„Сонячна машина" В. Винниченка», с. 130.

4-^ Може, найентузіастичнішу оцінку висловлює В. Василенко, шо в «Сонячній машині» бачимо революційне ставлення до капіталізму — аж до самопожертви й до знищення всієї культури,- Un і. і) статті Г. Овчарова «Більше непримиренности до ворожих виступів», с. 210.

44 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), с. 173. «Правда, роман антн-капіталістичпий у своїй деструктивній частині»,- пише А. Річицький, Винниченко в ліше/\іт\рі і політиці, с. 75.

45 А. Річнім.кий: «..Сонячна машина", незважаючи на гостру критику капіталізму, с свідоцтво соціальної безпорадності збанкрутованої дрібної буржуазії», с. 21. У П. Христюка непролегарську основу ВпнниченковоІ утопії не компенсує навіть критика буржуазного ладу. П. Хрисгюк. Письменницька творчість В. Винниченка і Спроби соціологічної аналізи/, с. 173.

79

дає. а отже і така критика, і сам роман — шкідливі. Але серед цього злагодженого хору неодностайних голосів знаходимо один, дуже цікавий. який іде радикально ще далі: «Винниченко... викривляє сили революції. У ..Соняшній машині” він не дас памфлету на сучасний капіталістичний лад. а. навпаки, ідеалізує його».46 І справді, вище я вже розглянув цю проблему — ультраімперіалізм презентований як майже-завершений, зреалізований, доведений до ідеалу, абсолюту суспільний лад (з неможливістю утопії, альтернативи) — що. розуміється, не виключає критичного чи негативного наставлений до нього автора. Подивімося на нього детальніше.

Перше, що відразу кидається в очі,- це неймовірна, колосальна концентрація виробництва, капіталу, багатства і влади в руках жменьки людей, навіть в одних руках — в даному випадку, короля гумових препаратів (а справді, чому саме гумових? — важко сказати, чому гума с тала такою актуальною в ту добу), голови Об’єднаного Банку Німеччини, некоронованоїо німецького короля Фрідріха Мертенса, в руках якого зосередилася полонина національного багатства. Все суспільство бездоганно вертикально ієрархізоване. Незважаючи на парламентську «демократичну» політичну систему, всі політичні інститути фігурують лише як вивіски, гасла -насправді повний контроль за суспільством зосередився ь руках Мертенса, відразу ж під яким знаходяться 37 членів Високого Зібрання,- члени Управи Об’єднаного Банку, члени уряду і особисті міністри пана президента. Влада Мертенса абсолютно-необмежена — від парламенту країни до будь-икої о конкретного людського життя або й житія міліонів. Пролігаючи над Німеччиною і розглядаючи країну, що прослалася внизу, той «велетенський машино-людський апарат», Мертенс з задоволенням оцінює безг раничніс гь

46 lie слона якогось Коваленка, надруковані в іачсті «'Пролетарська Правда... які наїюліі м. у своїй статті «Більше непримиренносіи до ворожих виступів» Г. Овчаров. с. 205.

80

своєї влади: «A досить одного слова, досить одного мига оком, і весь цей баї а іомільйоновий апарат моментально заціпеніє. Перестануть куритись димарі, спиняться оті червачки-потяги, затихне грюкіт і свист».47 А отже мільйони людей будуть приречені на голодну смерть — адже в його повному розпоряджені їх кожноденне життя, їх насущний хліб.48 Однак, це бравада, а дійсність ще страшніша: бо хоч Мертенс і повний владар Німеччини, але насправді абсолютна і невблаганна влада належить соціально-політичній системі, яка склалася в процесі світового розвитку:

Що значить одна людина в тій велетенській системі, яка охоплює всю земну планету тисячолітніми, врослими в шкуру людства зв’язками й законами. Що він, Мертенс, у цій колосальній машині, яка обснувала всю землю мільйонами гонових пасів, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, місто з містом, нехтуючи всякі державні кордони, раси, нації, релігії, історії? Що таке Німеччина в цій машині? Складова частинка, яка без цілого так же зможе жити й функціонувати, як зийняте колесо без цілого апарата. А він, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?44

І далі Мертенс «роздумує» про свій власний фаталізм, про своє власне становище раба исгеми (яка дуже нагадує концепцію «мегамашини» Л. Мамфорда) і неможливість виборсатися з нього, відпочити, побути самим собою — адже його багатства вистачило б на тисячі років безупинного

47 Сонячна машини, с. 141.

4Х Або ось як цс формулює особистий міністр і чутрішніх справ Мертенса А. Елленберг: «Один рух пальцем Фрідріха Мертенса, один натиск на гудзик апарата — і мільйо ні людей засуджені на і олод і смерт ь. І псі мільйони неодмінно помруть, коли на те бупе воля Мертенса. І ніяка сила не може противитись тій волі», Сонячна машина, с. 66.

4,) Сон ячна машина, с. 201. Додам, що навіть роблячи дискурсивну скидку, не можна не помітити схожість цієї конпепнії з думками інаракіста Макса Штора, який полюс на Мертенса: «І так само на місці Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клітина. Бо ще значить тут воля цих окремих кліиш. цих сліпих, покірних вищій якійсь волі виконавців? Знайти дійсне серце, дійсний мозок цього організму, його розшматувати цяцечкою [бомбою] і навіки спинити! Але де нони'.' В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти містичної сили цієї спиті Івилілення мої ] га її страшних містичних законів» (с. 192). Тут уже 'жна передбачити, що підрив або зміна суспільства буде трактуватися як загально-структурна, поза-класова. суть якої радше в морально-етичному і філософському наставленій до світу, в зміні людини як природно-соціальної істот и.

81

розкошування. Саме суспільство життсво потребує ідолі», кривавих тирамін, г нобителів, яких воно і чорно ненавидить, прагнучи їм смерті, і ооготворн п., яких воно благоговійно слухає у всьому — і яких воно само ліпить, формує і якими маніпулює — і топче немилосердно, як тільки розпізнає в них смертну людину.50

Але повернімося від цього загальнішого образу тотальної ієрархії (який, до речі, може нагадати ідеї мегамашнни Л. Мамфорда,- див. у першому розділі) до деталів фікційної соціальної структури, які я вже почав розглядати. Як уже було сказано, вся влада перебуває в руках жменьки олігархів, найкрупніших фінансово-галузевих королів, які єдино шаюіь і вирішують, що є благо для суспільного цілого і людства. Під їх впливом і контролем перебуває наступна, середня страта суспільс тва, інтслігенісько-бюрократична: дрібніші королі (гудзиків, наприклад,- Душнер), уряди, чиновники, юридично-адміністративний, військовий і репресивний апарати, парламентарії, біржовики, діячі профспілок і партій, засоби масової інформації, всеможливі «обслуг увачі» соціального механізму, освітня сис тема і продуценти культурних цінностей. Колишні господарі життя — нащадки

50 Ця думка не видасться такою вже прекрасно-метафоричною, за нею можна вбачати глибокі історичні корені. Мені, наприклад, тут пригадується аналіз структурних функцій казкових королів і спроба їх історичної інтерпретації у кн. В. Прогіп, Пспіоричсскис корті волшсбшш скичкн (Ленинград: Издательство Ленинг. адского университета, 1986), де вчений і опори іь про сакральний фаталізм, вознесених па першину суспільної (соціальної, ритуальної, сакральної) піраміди зв'язане із смертю та жертвою, обожнення — ценависть до владик і іиранів. зображених у казках. На царя було покладено тотальну відповідальність за долю царсіва. Життя царів у багатьох культурах було оточене заборонами і табу, порушення яких, чі ідно і релігійними уявленнями, могло мати фатальні для всієї країни наслідки. Серед іакнх іабу Пропп виділяє ізоляцію, заборону спілкуватися з людьми, торкатися землі, навіть бачити сонце (с. 38-43). При порушенні табу, при якихось природних катасгрофах (причина яких моїла з’ясовуватися як «недобросовісне» виконання царем своїх магічних обов’язків або, точніше, як вплив злих духів на царя), а також при досягненні царем старості, йоі о змінювали (переважно умертвляли, див. с. 332-338). Хоч ідеться про давню і примітивну соціальну орі анізацію, т им не менше, на мою думку, не слід заперечувати в цьому серцевинної о питання амбівалентної о співвідношення індивіда й ієрархічно структурованоїо колекгива, «ілолізації»-сакрифікації,-очевидно, па вищих ступенях суспільною розвитку ці стосунки ускладнені і вписані в набаїато складніші системи, більш завуальовані, амортизовані, цивілізовані. Чнову іаки, не нав’изус думку про харак.ер можливої (чи неможливої) в Винниченковому фікційному суспільстві зміни як заі ально-люлськоі. універсальної (в результаті динаміки індивідуума іа колек іива), а не історично-класової.

82

королівської й високоаристократичної голубої крові — або змушені поступити на службу нової фінансової аристократії, або бути усуненими та витісненими на межі соціуму, в свої облуплені родові помістя, де жити чи доживати «нереальним» життям, плануванням героїчно-юдифічних або вигідних одружень, займатися біржовою спекуляцією, засвоєнням наук-мистецтв, комбінуванням усіляких утопійних мрій про повернення добрих старих часів, і тішитися ілюзорною владою, порядком, знаками пошани з боку прислуги і можливістю здійснення страшної «екзекутивної» влади над якимсь но-квітневому «зарвавшимся» псом Нептуном.

Ллє перейдемо до «народу», до третьої, «фізично-робочої», «механістичної» страти презентованого суспільства. Саме це питання викликало найбільше збудження в марксистській критиці. «Нема пролетаріату!»- то з відтінком справедливого класового гніву, а то з від ліком менше-класового непорозуміння заявляють і Овчаров, і Річицький, і Христюк. і Білецький. Пролетаріат у Винниченка безсилий і пасивний, «пролетаріат існує в «Сонячній машині» лише кількісно, як пасивна матерія, але його немає якісно», навіть коли письменник зображає робітничу сім’ю Наделів — це не той пролетаріат, «нема в нього бажання змалювати живих, свідомих, організованих, революційних пролетарів»,— каже П. Христюк.51 Гостра критика Г. Овчарова зводиться до таких положень: Винниченко не показує пролетаріату як класу, зображені в романі маси розпорошені і не складають якоїсь політично-класової одиниці; в соціально-історичній схемі роману «пролетаріат XX столітя не спромігся на організацію... не висунув ватажків. Винниченко нав'язує [sic!] йому Інарак. Рудольфів, Труд»; і ще одне: «конфігурація класових сил склалася так, що соціалістична революція

s• 11. Хрпсікік. // •\існнііі(і<\<і пнюрчіспи. В. Виїїішчснмі <Спроба соціологічній аналізи), с. 177. 1S3-4.

S3

чеможлива».52 Про Інарак мова ще піде пізніше. Звернімося до характеристики А. Елленберга. з позиції панівного дискурсу, тобто перед нами, можна сказати, самовизначення, «автохарактеристика» ультра-імперіалізму щодо партійно-класової «конфігурації»:

Соціалісти поділяються на різні партії, групи й секти, що вічно й люто борються між собою. Це, між іншим, знову показує, що навіть серед робітництва немає рівності. І серед нього є різні верстви з різними інтересами, що й кидають їх на боротьбу оміж собою. Праві соціалісти, ліві соціалісти, старокомуніс і и. їеокомуністи, нео-соціалісти, анархо-комуністи, активісти, пасивісги, інаракісти... Числа їм немас. Пролетаріату як класу немас. Це вигадка теоретиків-економістів. Є різні собі більш-менш постійні групи з часто протилежними інтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати всі ці сили так, як повертає віжками шестерню коней добрий візник... щоб вони самі в собі и собою нищили руїнницьку енергію... Робітничі організації виносять мало не половину всього населення Німеччини; в парламенті робітничі партії становлять абсолютну білі.шість; здасться, треба їм тільки захотіти, і все буде по глаголу їхньому.

А насправжки вся сила, вся влада в нас, невеличкої купки вибраних людей...53

В тому ж дусі трактується і поняття «народу» як милої романтично-поетичної фікції, «якої вживали діли, доки була корисна. Народу, як і пролетаріату, немас... Є держава. А держава — це Фрідріх Мертенс... А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина».54 Це з точки зору класово-партійної. З точки зору державно-репресивної — наявний науково-технічний рівень дозволяє нешалний контроль над будь-якими масовими чи класовими виступами; «декі. />ка поліцаїв... з науково вдосконаленими газовими скорострілами — і багатотисячний натовп дурнів і шарлатанів буде в паніці тікати від них. За секунду такий скоростріл може вбити тисячі людей...»55 Але не тільки це. Бо на рівні реально-побутовому, на рівні заі альної суспільної

52 Г. Оичарон, «Вштичепкоші ..Сонячна машина"», с. І71-Г72, 174.

53 Сонячна машина, с. 68.

54 Там же. с. 70.

55 Там же. c. 6Х.

84

атмосфери, ідеології та світовідчуття мешканців ультраімперіалізму їх лад, їх життя зовсім не такий страхітливо-кривавий, безмилосердно-репресивний. вампірсько-терористичний, як оце ми щойно узаг альнили і концептуалізували. Якраз навпаки: цей лад є цілком комфортним для своїх громадян, цілком придатним для життя. По-перше, він є омнеїстичним, на його поверхні все приймається, все допускається, все, все що завгодно, — їспшвне (майже все, бо єдино сонячна машина виявиться затяжкою для його всетравної системи) — на ідеологічному, на побутовому на інтелектуально-культурному і т. д. рівнях. Чим же людям можна бути незадоволеними? Навіть для «пролетаріату»: хочете боротися за соціалізм — ось вам соціалістичні партії всіх гатунків, хочете покращення економічних умов — ось вам профспілки, хочете відпочити після роботи — ось вам кнайпа або кав’ярня, або ще краще, дешевше — удома, на канапі, з газеткою, яка приємно і поживно лоскотатиме нерви. От і все. Навіть пролетар — старий соціаліст Надель (до якого роздратовано принюхується марксистська критика), так би мовити, наочна жертва капіталу, безрукий інвалід, «насправді» — такий собі чистенький і рожевенький, у своїй життєпридатній квартирі, очевидно, отримує якесь фінансове забезпечення (бо проблема прогодування перед ним абсолютно ніде в романі не постає) або заслужену пенсію. Діти його «благополучно» підвизаються на різно-полігичному поприщі. І по суті, все незадоволення Наделя життям в особистому і глобальному масштабах зводиться до кухонної гризні «коло родинного вогнища», стчречого буркотіння, роздратування на адресу не дуже охайної дружини та сентиментальних зітхань і спогадів про золот і юні роки. Тобто рівень суспільного відчуження, індивідуалізації, коли кожний зайнятий самим собою і весь нерод «пройнятий духом Черева» (от глобальна суть «всеїдності» омнеїзму), абсолютно підтверджує життєздатність даного ладу і його самореї уляторний самозбережний потенціал.

85

І в презентованому нам суспільстві можемо без великих зусиль розпізнати антиутопію — суспільство, в якому утопія неможлива.

Розглянемо ще кілька характерних, на мій погляд, аспектів анти-утонії Зинниченкового ультра-імперіалізму. Наприклад, простір, організацію фікційного простору цього ладу. Попри всі алюзії до поміщицьких садибок, без труднощів можемо встановити його імпліцитну просторову структуру. По-перше. це суворо ісрархізований простір, який зосереджується довкола центру влади: палацу Мертенса. Палац мас семантику і функції сакрального центру Винниченкової Німеччини:

Він [палац] стоїть на горі; на горі створеній (тут і далі мої підкреслення] серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента бо/а на землі. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берліна. Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом, і з глухим г уркотом кадить йому тиміями своїх фабричних димарів.56

Що може нам нагадати, скажімо, навіть структуру, організацію і ссмант,";у

простору в «Місті Сонця» Кампанслли. Про те, що внутрішній простір палацу

також сакралізовано, читач може зрозуміти з описів приймальні Меріенса і.

особливо, брильянтової овальної зали, де засідають всевладні світу сього --

управа Об'єднаного Банку Німеччини.57 Детальніше про це ще мова йтиме в

наступному розділі і в дещо іншому ракурсі.

По-друге, Винничснкока антиутопія виразно урбаністична і о-

виробнича, антиутопія «негативного» прогресу: її простір урбаї, . ично-

сконцентрований і густонаселений. Найкраще вона схарактеризована в

роздумах Р. Штора (відкинемо тільки негативну оцінку, зумовлену соціальною

позицією дискурсу цього персонажа і ставленням ч точки зору альтернативи,

яку задумує Штор):

56 Сонячна машини, е. 5. Долам, що і сприймає 11, ся нін як папісті, — ми німою не інаї мо П[ю побудову ми виникнення такої велетенської споруди на штучно насипаному горґ-і

57 Там же. с. 6-7. 168-169.

S(>

Як хоробливими наростами, укрита земна планета залізно-кам'яними містами. Як культури мікробів у сприя гливій атмосфері, поскупчувались люди в цих наростах. І то в сліпій, то в організовано-свідомій ворожнечі й ненависті катують одні одних, морять голодом, стріляють кулями, труять трутами. Головний закон тих наростів: наступити па подібного собі й за всяку ціну перелізти через нього кудись вище, кудись далі. І тому там вічний вихросхожий рух здіймання, надання, кружляння багатомільйонової мікробної маси.58

І тут не слід плутати з українською поміщицькою «садибністю» графського

будинку Еллепбсргін, де розгортається багато (навіть більшість) сюжетних і

дієвих ходів: і будинок, і ті персонажі, і ті дії знаходяться на мар/іікі.іії

омнеїстичного соціуму та його простору, який зображений і «передбачений»

романом.

Наступний аспект Винниченкової антиутопії, на який варто зверну їм увагу — це ієрархія дискурсів у соціальному просторі роману. Перше, що хочеться наголосити — це велика кількість дискурсивних «заяв» statements, якими насичений твір. Роздуми, усні заяви, виступи, дискусії, наведені тексти газет, статутів, оповісток, листів, трактатів etc. виразно ідеолої ізовані, мають характер дискурсивних «заяв» і дуже важливі функції. Головна функція -мотивація дискурсивної ієрархії. Вище говорилося про вертикальну абсолютну ієрархічність ультраімперіалізму. Ця ієрархічність прослідкову< тьея і в конфігурації репрезентованих в «Сонячній машині» дискурсів. Панівний дискурс — Мертенса і його групи, «нової аристократії»- виступає як історично закономірний, істинний, незаперечний, соціально і логічно вмотивований і, по суті, єдиний соціально-легітимний. Найдетальнішими і найхарактернішими statements цього дискурсу я вважаю формулювання Мертенсовоіо міністра, графського «огпрьіска», а тепер представника нової еліти А. І-лленберіа в

5Х Сонячна машина, с. 120.

87

розмові з приниесою Елізою59 і роздуми самого Мертенса про нездоланність, всеохопність і нещадність соціально-економічної системи60, про ідолів і юрбу гоїло. Всі інші підвиди дискурсу підпорядковано по вертикалі панівному. Офіційні дискурсивні канали суспільства комунікують по суті те саме: наприклад, газети — чи то про Світовий Конгрес, чи то про сонячну машину, або інтелігенти — творці омнеїстичної краси — в салоні Сузани Фішер, поширюють панівний дискурс у сферах етики та естетики. Всі інші канали комунікації, навіть, якщо вони репрезентовані в романі менше, передають і стверджують «істини» Мертенса-Елленберга-іже з ними — це закономірна імпліцитна характеристика фікційного омнеїстичного соціуму. Особливо цікавими на даний момент мені видаються дискурс колишньої панівної, а тепер маргіналізованої монархічної аристократії і дискурс Інараку. Здавалося б, вони діаметрально протилежні, але — тільки тематично — на функціональному рівні вони дуже подібні. По-перше, маргінальні: і монархісти, й Інарак є таємними, замкненими організаціями-сектами, комунікація яких с по суті внутрішньою, позасуспільною (навіть, коли взяти до уваги повістки Інараку — вони не видаються «нормальною» суспільною комунікацією, «нормальним» дискурсом). Далі: і дискурс монархістів, і дискурс Інараку є в соціальному контексті ультраімперіалізму алогічними, суперечливими, непереконливими (соціально, етично, навіть прагматично), а отже маложиттсздатними і безперспективними. Подивімося на монархістів, «старих-сухих будяків», «трутнів», «препаратів для археологічного музею» (характерестики в романі зовнішньо-нарративні, розуміється). Як би вони не критикували ультраімперіалізм, їх власні ідеї та альтернативи ще бідніші, це попросту застарілі, наївні ілюзії. їх плани монархічного перевороту

■S4 Сон.ччна машини, с. 66-70. частини тирад А. ЕлленОері а уже цитувалися вище.

Там же. с. 200-202. уривки цитувалися вище.

ss

неможливі та нездійсненні. їх сили повністю вичерпані, далі малоглуздих розмов і пустих декларацій вони не заходять.61 Навіть поява принцеси Елічи суть вьщенаведених характеристик не міняс. І її «юдифівське» рішення -шляхом одруження з Мертенсом (тобто, не гребуючи ніякими засобами) пробратися в «святую святих» заклятого ворога і страшно йому помітитися -абсолютно не має перспективи чи «альтернативності»- навіть у випадку знищення Мертенса нема ніяких переконливих аргументів, що в такий спосіб буде порушено сам ультраімперіалістичний лад і в монархістів з'являться якісь соціальні шанси. Вони показово дегенеративні та мертві — й не можуть складати жодної конкуренції всесильній «новій аристократії».

А що ж Інарак, «Інтернаціональний авангард революційної акції»? — Те саме. Не дивно, що «героїчний авангард борців за щастя людськості» викликав стільки марксистської критики. Марксисти ніяк не хотіли вбачати паралелі до більшовицької партії в Інараку. В терористичній і фанатичній секті з морально-етичним поверховим аскетизмом, старим інтелігентським «саморозпннанням», неофітськими формулюваннями, не надто етичними засобами (по суті, не гребування будь-якими засобами для досягнення мети) і вельми неясними цілями усіх тих вибухів, отруєнь, і т. н. екзекуцій (нри чому життя одиниць «мирного» невинного населення, в ім’я якого нібито боре ться Інарак, не береться «борцями» аж надто до уваги). На думку Г. Овчарова,

Інарак є організація, здатна більше на залякування, на тормошіння панівних кляс, що значної ролі не відії рас, бо ніяких мас Інарак за собою не мас, не веде та й не відомий як слід пролетаріатові, бо строго законспірований. Цс с купка дрібнобуржуазних інтелігентських революціонерів анархістичного гатунку,62

61 Див. епізоди засідань берлінських монархістів. Сонячна машина, с. 40-43, 103-1 10.

6- Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина"», с. 173.

89

і радше «декоративна, ніж реальна сила» (і звернімо увагу, що питання невинних людських жертв менше турбує товариша Овчарова).63 І чого власне добивається Інарак: в чому перспектива їх залякування? Чи це приведе до будь-якої позитивної суспільної зміни? До якого «щастя» людськості? До гуманізації суспільства, «подобріння» проклятих буржуїв? Прозріння коханого пролетаріату? До альтернативного суспільства? Якого? Чи можна вбивством кількох маг натів повалити систему? І чи не скидається ця орг анізація на купку марганалізованих індивідів з ознаками істерії і дещо серйозніших відхилень, головна мета яких радше розв'язувати свої власні комплекси будь-якою ціною і утверджувати психічну манію могутності, величності, значимості? Дуже показова автохарактеристика — формулювання мсти:

мета Інараку с... щастя всього великого колективу, що зветься людством. У жертву цьому колективові можна й треба принести окремі одиниці. Всякий акт, що робиться в інтересах цієї грандіозної мети, є акт святий. І з цією метою Інарак — не банда розбійників, а героїчний авангард борців за щастя всієї людськості... Завдання Інараку — помогти діалектичному процесові перетвору морального світу людства з комплексу відносності у комплекс абсолютів.64

Елемент ідеологізації, ствердження свого дискурсу, само-легітимізації і дутої

само-глорифікації відразу кидається у вічі (і аж ніяк не справляє враження

імпозантніше від «заяв» панівного дискурсу).65 Не дивним видається й

амбівалентне ставлення нарратора до інараківців, і мова про цю організацію в

63 А на думку О. Біленького, «Що ж до „Інараку", то в нас перший-ліпший ленінець ... може донести, що це не пролетарська революційна організація — це просто авторові згадки про часи його роботи в РУПі... І подеколи... виображення „Інараку” змушувало нас пригадати, як виображували російських революціонерів у чужоземних романах та драмах», «„Сонячна машина" В. Винниченка». с. 129.

64 Сонячна машина, с. 165. Навіть якщо візьмемо до уваги, що ці слова формулює на засіданні Інараку «подльїй нраг, пробравшийся в рядьі борцов» Рінкель, тим не менше він базус їх на статуті організації, і з ним погоджуються деякі члени Інараку.

6:1 Луже показовим в нашому дискурсивному плані с смертний вирок і його обгрунтування в «презентації» Інараку. Фрідріха Мертенса засуджено на смерть за: «1) свідоме, вперте й активне запровадження режиму капіталістичного деспотизму та новітньої фінансової монархії. 2) за підступний наступ на працюючі класи в облудній формі постанов Паризького Конгресу, 3) за політику зажерливого імперіалізму...»- Сонячна машина, с. 188.

90

інших ракурсах ще йтиме далі. На даний момент їх «альтернативу» можемо кваліфікувати як безперспективну й соціально абсурдну в контексті Винниченкової о соціуму. Отже дві позаієрархічні, ворожі ультраімперіалізмові сили, ці два дискурси — не можуть конкурувати з панівним і запропонувати будь-яку «реальну» чи щонайменше, з якимсь соціальним сенсом, альтернативу.

Тому єдино легітимна і «логічна» соціальна перспектива (не альтернатива) належить до компетенції панівного дискурсу. Найкраще її формулює А. Елленберг як ідею «республіки землі», проваджену в життя новою аристократією. — останній крок до повного «здійснення» закономірної суспільної тенденції — після чого історія буде повністю реалізована і соціум стане «ідеальним»:

О, це буде не знаний досі, безкровний, всесвітній переворот, який утворить цілком нові відносини на всій планеті, який без болю, мирно переверне тисячі людських поглядів і створим, такі колосальні багатства людей, що про них не мріялось ні в одній казці за старих часів... Уперше й навіки буде знищений жорстокий бог війни, за яким раз у раз ховався маленький ідол революцій. Мечі перекуються на рала, а в солдатських казармах задзвенять веселі, юні голоси школярів... Людство... входить у нову фазу своєї історії. Настає доба Королів Землі!66

В контексті Винниченкового фікційного суспільства дана перспектива

видасться неминучою. Місця для утопії, утопійно-підривної, критичної

альтернативи немає. І на даний момент, зважуючи всі попередні доводи і

з’ясування, можна зробити висновок: омнеїстично-ультраімперіалістичне

суспільство, презентоване в першій частині «Сонячної машини», першу фазу

соціальної динаміки в романі можемо в жанрово-соціологічному плані

кваліфікувати як антиутопію.

Сонячна машини, с. 67. 69.

91

4. Соннеїстичний переворот і дистонія «жуйного» соннеїзму

Наступна фаза на соціально-жанровій поверхні роману — доба перемоги, впровадження і «панування» сонячної машини.

Поставмо для початку запитання: де починається деформація, де •з'являються знаки можливої загибелі ультраімперіалізму? Знаки сонячно-машинної революції? Почнемо із згаданого више формулювання, що ультраімперіалізм — не майже-вивершений, майже-доведений до абсолюту лад. Але це «майже», цей останній крок, ще трохи — і буде здійснений, утворює маленький, здавалося б, проміжок, часово-просторовий, онтологічний вакуум, в якому і народжуються потрібні нам страховища. Вони спочатку незначні, непомітні і вповні усвідомлюються пізніше, в процесі «виростання». Скажімо, «маленька» зачіпка в тріумфальному Світовому Конгресі — блок Східних Держав не погоджується на пропозиції Європи; скажімо, неможливість апарату влади знищити Інарак, знайти коронку Зігфріда, потреба суворих заходів особистої безпеки; скажімо, неможливість пана Мертенса і всієї держави укластися в строки умов, поставлених йому принцесою Елізою. І в невеликих поки що «неузгодженостях». «промашках» проглядає щось інше, загрозливіше: нездатність майжс-абсолютної, майже-всевладної, панівної ієрархічної структури повністю ієрархізувати і контролювати дискурс, простір і час. І чим далі, тим більше — поки всемогутній учора лад не опиниться на межі розкладу й загибелі, і на цей раз усі його, здавалося б, єдино-істинні та непоборні аргументи і перспективи виявляться ілюзорними і нежиттєздатними. Але знову поставмо запитання: що є фактором історично-соціальної де-леї ітимізації Винниченкового ультраімперіалізму? І тут згадаємо марксистську критику, яка мала цілковиту рацію: деструкція і заміна ультраімперіалізму відбувається без пролетаріату, без партії, без організованої,

92

ідеологічно і політично спрямованої класової боротьби, з її стратегією, тактикою etc. etc. Або переформулюсмо це по-меншбільшовицьки: загибель ультра-імперіалізму в «Сонячній машині» видасться соціально та історично (в тому сенсі, що читач оперує уже усталеними мисленними категоріями свого досвіду і кругозору) невмотивованою. І певну рацію мав О. Білецький, зауваживши, що утопія «у властивому розумінні є один момент -сама Сонячна машина, винахід доктора Рудольфа Штора, анахоре га-хіміка».67 Переформулюсмо: єдино повнозначним фактором виникнення, мотивації й «успроможнення» сонцеїстичної альтернативи і каталізатором, який дозволяє цій непередбаченій «реакції» відбутися з наростаючою швидкістю і великою кількістю усіляких бульбашок, є сонячна машина per sc.M Але що ж воно таке, отесені.ка машина? І зневу ніяк не можна відмовити у прозірливості академіка Білецького, який зауважив, що «сонячну машину належить приймати як символ», що нагадує казкові млинок або навіть скатсрть-самобранку.69 Перше, що слід зазначити в даному напрямку, — не-науковий характер машини. її примітивність, радше механістичніс і ь ніж технологічність, її символічно-доктринальний характер, її коннотацію божка-з-машини або божка-машини (про морально-етичний і ритуальний аспект ще мова йтиме далі). Не кажучи вже про її малоімпозантннй виг ляд, який нагадав Мігколі Костевмчу апарат фотографа (а В. Чапленко взаг алі засумнівався н будь-якій апетитності її продукту, синтезованого з домішкою поту70, — якийсь

67 О. Біленький. «„Сонячна машина" В. Винниченка». с. 125.

Додам, шо навіть саме виникнення машини н капіталістичному суспільстві викликало праведне «неїодование» П. Христюка, який заявив, що лише за диктатури пролетаріату зможуть появитися такі «казкові» винаходи, що надзвичайно підвищать продуктивність суспільства, на соціалістичних основах організованої праці.- П. Христкж, Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), с. 170. Таким «казковим» виїїа -.олом ми хіба б уважали сталінську «безплатну» табірну мегамашину.

69 Там же. с. 126.

70 Як і некультурне, на думку критика, змазування з тарілки пальпями. І штилі, сонячна машина шкодить романові, див. В. Чапленко. «Мистецька характристика „Соняшнпї машини" В. Винниченка». с. 95.

93

зелснкавий з фіолетовими прожилками запліснявілий холодець). Ані науково-перекоиливої о пояснення, ані «переконливого» вигляду Винниченко «CL ЗІЙ» машині не дає. Ані наукової чи соціальної мотивації — в чому полягала дванадцятирічна затворницька і титанічна праця генія людства Рудольфа Штора? Щоб склепати чорний ящик з трубою і червонявим скельцем? Як він синтезував і розвинув величні здобутки хімії-фізики кінця XX століття? Має рацію Г. Овчаров, зауважуючи, що навіть «революційний» геліоніт геніальний Штор дістає майже задурно — в готовому вигляді — як подарунок від Матері-Природи (до цього ми ще повернемося), до якої він з’їздив на візиту після землетрусу. І взагалі, сонячна машина абсолютно не видасться «продуктом віку» — такий нехитрецький пристрій міг би з’явитися коли завгодно — і в дев’ятнадцятому столітті, і в сімнадцятому, і в п’ятнадцятому — в якогось алхіміка. Отже сонячна машина «є явище випадкове, позаісторичне. позакласове»71 — асоціальне — займаючи тим не менше у фікційному світі центральне місце і відіграючи рушійну функцію. Мова про аспекти машини, що виходять за соціальні рамки, — пере сім символічний морально-етичний і гротесково-ритуальний — в наступна частинах роботгг. На даний момент скоггс г атуємо лігше г оловну її соціальну функцію: звільнення людей від потреби тяжкою соціальною працею здобувати собі шматок хліба і реалізація економічно-харчової самодостатності людини.

Прийнявши наведені вище характеристики як достатні для з’ясування соціологічної невмотивованості загибелі омнеїстичного ладу, певного соціологічного «вакууму» в переході від омнеїзму до сонцеїзму, повернімося

71 Г. Овчаров. «Вшшичемкшіа „Соняшна машина"», с. 175. Або, як не формулює А. Річицький: «Сонячна машина, ця фантазія, що не мас під собою ніяких наукових передбачень і нічого не розв'язує. навіть коли б вона стала дійсністю. Через те й роля її в сонцеїстській революції досить штучна, дарма, що на ній побудував Винниченко всю фабулу роману».- Винниченко в літературі іі політиці, с. 77. А в літературній оцінці машини найдалі йде В. Чапленко: «чимало шкодить творові сама «соняшна машина», дуже нехитра в своїй ідеї як на призначену їй від письменника ролю визволительки людства...»- «Мистецька характристика ..Соняшної машини" В. Винниченка». с. 1)5.

94

до поверхні сонцеїстнчної революції і дарованою нею иарадизу. Непомітні спочатку «незлагодженості» омнеїстичного ладу к повному опануванні дискурсу, простору і часу під впливом каталітично-вибухової дії сонячної машини — як пристрою, ідеї, міфа — наростають і доходять до катастрофічних масштабів. Панівний дискурс та ієрархія втрачають досконалу вертикальну підпорядкованість, логічно-соціальний сенс, цілісність — вони фрагментуються і розкладаються. Невдачею закінчується рішення ізолювати і знищити сонячну машину та її винахідника і перекрити будь-яку інформацію через комунікативні канали суспільства (нарешті знайшлася якась благотворна роль Інараку).72 Провалом завершується навіть хитромудре впровадження отруйно-смертельної «сонячної» машини. Невдачею, крахом і загрозою нищівної війни закінчуються зовнішньополітичні зусилля щодо «республіки землі», на момент рятівного «виходу» на сцену сонячної машини людство опиняється перед катастрофою:

Блискавки великих бур синіми загравами прорізують густу, пересичену атмосферу земної планети... Схід на Захід, розколоте людство наставило груди на груди... Мітла смерті занесена над людством... Захід хвилюється, колотиться всередині себе. Людські хвилі набігають одна на одну, з ревом і люттю стискаються, піняться, знову розбігаються. Робітничі маси порозколювалися на ворожі табори. Мільйонові демонстрації за війну, проти війни, конгреси, бійки. Державні апарати в скаженій напрузі тримають рамці велетенських механізмів, де скаженим темпом гиркочуть розігнані сили їхні. Одного дня не видержа ть -і на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний світ, загинувши під руїнами й залившися власного кров’ю.73

72 Ось як переформульовусться завдання і роль Інараку в нових умовах, перероджене сонячною машиною, набираючи сенсу і відсуваючи (не без внутрішньої о тертя) терор: «Голі крові, смерті, ненависті, змов, убивств. Голі ворожнечі з іншими робітничими орі ані їаіііями. Треба ввійти з ними в порозуміння, треба організувати глину спільну іранліочну акцію всіх залежних, голодних, ображених, експлуатованих, невільних, усіх, усіх, незалежно піл класу, стану, переконань, віку, статі, фаху, партійності. Треба поєднати нсесдиний рух ч одним покликом, з слиним гаслом: воля Сонячній машині!»- Сонячна мамина, с. З 19-320.

73 Сонячна машина, с. 214-215.

95

Особливо виразно суспільний розклад простежується на дискурсивному рівні

— втрата спільного дискурсу, фрагментація оптимістично-вмотивованої семантичної структури: починаючи з моменту, коли нещодавно одностайна управа Об'єднаного Банку приймає рішення про припинення повної інформаційної блокади сонячної машини як малоефективної — всупереч бажанню та доводам її голови Мертенса74, до того моменту, коли парламент незалежно від олігархічного диктату приймає рішення про її легалізацію.75 На загально-суспільному тлі від моменту, коли владі не вдається підпорядкувати собі громадську думку, соціальну атмосферу: «Берлін щораз дужче та дужче і-уде гою казкою, наче хтось щодня підкладає та й підкладає вогню у величезне залізнобетонове черево велетня... Не можна, заборонено йому густи, а він таки гуде, а він хвилюється...»76 — до організованого масового руху на підтримку сонячної машини, організації Комітету Сонячної машини (Каесему).

Берлін сказився, отруївся, збожеволів... Робітничі організації, професійні спілки, партії, клуби службовців, різні ліги, об’єднання, всяка шушваль — усе щодня, щогодини преться з делегаціями, петиціями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячній машині!.. І всюди, і скрізь вона — Сонячна машина. Сонячна машина, Сонячний Дракон із тисячею голів!77

А далі — повний крах державної та репресивної машини з її чиновниками,

поліцаями, арміями. Повний розвал колишньої ієрархії, замість колишнього

короля гумових препаратів і Німеччини Мертенса, нікому тепер не страшного

і непотрібного, юрба (всесильна юрба) висуває на трон нещодавнього анахорета

і «божевільного» Рудольфа Штора. І вся Європа з уже виробленим

іммунітстом щодо воєн і революцій «раптом ісп’яніла, сказилася од

74 Що «Сонячна машина с порног рафія для недорослого людства».(Го«.чч«о машина, с. 318-319.

75 Гам же. с. 371-376.

76 Там же. е. 317-318.

77 Там же. с. 370-371.

96

маленького скла».78 Розгортається велична перспектива, лшм/кч'-досяжна -осьдечки на обрії, як описує Макс Шгор у листі до брата:

із швидкістю блискавки відмирає ціла епоха! Без крові, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад... Каесем орудує життям Берліна та й усієї Німеччини... Організується єдиний інтернаціональний Каесем...

Старий лад одмирає. Але на його місце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги — новий, вільний, творчий [мої виділення] лад! Уже призначені з'їзди, конгреси, уже відбувається перебудова психіки, ідеологій, світоглядів, філософій. Ніяких більше класів, партій, релігій, моралей, кайданів, перетик, злочинств і чеснот — нічого. Тільки Сонце, Праця й Наука!..

Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твір мистецтва. Ми зробимо її вічним земним раєм, де праця буде насолодою — творчістю. Через який місяць-два Сонячна машина запанує по всій землі... Через пару місяців квіт науки, розуму, знання людства витворить нову, свідому програму буття землі.79

Але знов оця знайома майже-досяжність, майже-здійсненісті. нарешті

діжданог о ідеалу, майже-повнота, тепер уже справді-альтерна г ивног о,

здавалося б. єдино закономірного, реального, повносенсного на даний момент

сонцеїстичног о соціуму. І знайомий онтологічний вакуум «майже».

Знаки деградації появляються дуже швидко. З моменту порушення

регулярного ходу трамваїв, перебоїв телефонного зв’язку та електроенергії (а

там до водопроводу і каналізації рукою подати), коли все почало діятися «ч

ласки пролетаріату». Тепер людина — позбавлена насущної погреби здобувати

хліб соціальною працею, в суспільно регульованому виробництві, здатна

втримати себе на поверхні існування без будь-якої соціальної організації. Всі

економічні, політичні etc. процеси завмирають, зупиняється суспільство.

Людина повернулася «до себе», до природи, до біологічних потреб та

78 Там же. с. 391.

79 Сонячна машина, с. 380-382.

97

інс тинктів, до тварини. Цей перехід, очевидно, був не вповні «безкровним» і супроводжувався грабунком магазинів, складів, переселенням до палаців і вілл колишніх багатіїв, і привласненням біологічно-дарвінівським правом сильнішого усілякого сусідського або просто «візуально-досяжного» «зайвого» майна — від одягу, посуду, ковдр з подушками і меблів80 аж до коханки або й самого тіла експропрійовуваного об'єкта (у випадку Сузангг Фішер) включно. Ці необхідні ексцеси, г рабежі, погроми, сутички і, ймовірно, вбивства мало потьмарили заг альномасовий ентузіазм81. Зусилля Каесему, їх заклики та агітки до якоїось-таки комунального життя, колективної чи то класової, чи то й людської совісті; про усуспільнення підприємств і заведення нових норм праці й розподілу, на жаль, не допомогли82, а до моменту, коли цей величний проект мав розглядатися на конгресі всіх Каесемів світу, конгрес став неможливим з суто технічних транспортних і комунікаційних причин.

Але повернімося до витвореного в результаті впровадження сонячної машини соціуму з точки зору утопійних жанрів. І зіставмо для наочності з попереднім омнеїзмом. Замість суворої вертикальної ієрархії та організації

— спостерігаємо в новонародженому сонцеїзмі повну дезорг анізацію і відсутність будь-якої координації, повний анархізм і антиієрархію — навіть славетний і геніальний Рудольф Штор навряд чи може тішитися найменшою

80 Адже мри зупинці виробництва ні предмети набули ще й історично-антикварної цінності, і наніті. сонцеїстичному авангардові — Каесемівсько-Інаракістській комуні довелося забарикадуватися від візитів інших «людинобогів».

81 ГІ. Христюк так висловлюється з цього приводу: «з негіролетарською установкою утопії малюс... Винниченко наслідки поширення сонячної машини серед трудящих... Утопійні пролетарі Винниченка. добутий «машину», нічого не захотіли знати. Вони припинили всяку працю і пішли «на пашу», «на траву», а щоб задовольнити інші потреби (крім їжі) розкрадали, поки було що. одіж і інші товари з крамниць».- Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), c. IS5-I86.

8~ «Людина» Шпіндлер пояснює: «Деякі наївні люди (а таких багато серед колишніх інаракісгів. комуністів, соціалістів та навіть анахістів) пробували змінити цей стан, умовляючи, припаї \ючн. звертаючись до совісті, гідності, культурності н тому подібних старих речей. Розуміється. їхні спроби не мали чіякого успіху». Сонячна машина, с. 436.

9S

повагою ми увагою ощасливлених ним мас. Замість напруженого руху, виробництва, активності, прогресу попереднього ладу (що зовсім не перешкоджас кваліфікувати ного негативно) — бачимо повну статику, бездіяльність, пасивність і розклад.*0 «Людство загубило псі зв'язки, розпорошилося на мільйони атомів, самотніх, незалежних, байдужих одне до одного».84 Замість самоузаконеноїо. повноважного ієрархічного дискурсу -відсутність дискурсу взагалі в соціальному сенсі, непотрібність, беззмістовність і абсурдність комунікації як такої. Замість гнітючо-напруженого продуктивного часу — відсутність соціально-історичного часу (наприклад, втрата календарного відліку, абсурдизація будь-яких історичних набутків і перспектив) і повернення до космічно-природног о часу, з періодами зимового спання в берлогах і літнього розкошування на грані. Заміси, централізованого, зосередженого довкола сакрального центру або, точніше, центрів, урбанізованоїо перенаселеного простору — повна просторова децентралізація і десакралізація (бо навіть сонцс, «Велику Матір» не можна назвати центром за умов відсутності самих стосунків центральності-маргінальності, сакральності-секулярності). Замість «наростів-міст», що кишіли мікроболюдом (переформульовуючи злегка Р. Штора), спостерігаємо масовий, але в індивідуальному чи сімейному порядку, «скзодус» людства «под сень цветущих кущ» і переселення в південні краї. Тобто говоримо ту ї про протиставлення урбаністично-прогресивної й аркадінсько-невибаї ливої ут ійних моделей. Замість неправедних і гнітючих законів, приписів,

83 Наведу цитату «вражень» Р. Шт jpa по приїзді в Берлін: «Не тільки Каесем, не тільки

Берлін — вся Німеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля... Мертвою пусткою ніс від порожніх станцій залізниць... моторошно бачити мертвий спокій... І на вулицях той самий втихомирений спокій на всіх обличчях, так само позакладувані руки в кишені... | пули ці] мовчазні, суворі, темні, покинуті тунелі...». Сонячна машина, с. 420. Додам, що, мабуть, деякі моменти розкладу Винниченкові міг «демонструвати» і сам Берлін 1919-1920 pp. У шоденниху В. Виннченко описус кризу влади, гіперінфляцію, злодійство, шахрайство і розвал знаменитого німецького Ordnung-y. Див. Щоденник, т. 2, с. 247, 349, 252. й4 Там же, с. 468.

99

забобонів і оцінім — повна відсутність морально-етичних норм.85 Замість людей, що гнобили. були гноблені, боролися, страждали, висловлювали незадоволення. відстоювали свої погляди, влаштовували перевороти і замахи, салонні зустрічі. щось вирішували, концептуалізували, читали, писали магістерські роботи etc.- спостерігаємо цілком протилежну картину, яка почасти, окремими елементами, наг адує ерогизовану цивілізацію Г. Маркузе. В людей з'явилося багацько вивільненої енергії та часу, які тепер ідуть на виг рівання під сонцем, сексуальні ігри та інші втіхи й інстинкти (репертуар яких навряд чи може бути надто розмаїтим, — наприклад, Тіле розвиває свої детектинно-інаракістські навики, ходячи на полювання)86. Отже аркадійське повернення до природи характеризується як здичавіння, повернення, чи. точніше де-волюція до стану жуйних тварин. «Як чудно й моторошно, — думає Р. Штор в Каесемівській комуні. — [люди] вже не відчувають жаху свого становища. Вони подібні до людей, засуджених на смерть і звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть».87

Ог заключна космічна картина сонцеїзму, уже без перспективи і без виходу:

Летить у світовому просторі темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно! ) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у сні самці та самиці, а на другій, іншій половині жують жуйку й справляють танець самців і самиць. Настане тут день — і ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в сні.88

8г' Осі. як. наприклад. ие миеленно висловлює Макс Штор: «Грабіж ми жарт, чи так і слід теперСтане ще просторніше. вільніше, буде ще більше вибачливої, спокійної добродушності, любовності, п'яності [про наркотичні властивості сонячного хліба мова ше ітиме далі|. щастя... Одягайтеся ж. голі, узувайтеся, босі, прибирайтеся, занедбані!.. І безплатно, вільно, сміливо хапайте жриць і пийте їхню любов повними цебрами».— Сонячна машини, с. 3^9. І. не менш дотепно. Шпінллер: «Зламалася... вісь, на якій крутився віз необхідності. Віл перекинувся — і людство гепнуло з царства конечності в царство свободи... Наш теперішній стан с стан... богів... Ми стоїмо по тон бік добра і зла».- С. 433. 435.

^6 Розуміється. я тут юнорю тільки про репертуар «інших втіх», в надзвичайній розмаїтості секс\альни\ ігор сонпеїсгін і не тільки їх. я. борони боже, не сумніваюся.

87 С'онччна машина, с. 437.

88 С'онччна машина, с. 450.

100

І на цьому підсумуємо: розглянуті вите параметри соціуму чи суспільної фази, що виникла в результаті запровадження в дійсність утопійної альтернативи, базованої на сонячній машині, дозволяють кваліфікувати цей соціум в тематично-жанровому ракурсі як дистонію.

5. Перспектива позитивної утопії

Розв'язка такого страшного дистопійного кошмару може піти кількома шляхами. Наприклад, найбільш вмотивована з соціологічної точки зору. -дальша і повна деградація, дегенерація, смерть героїв і загибель всього людства (щось на зразок Оруелла).*9 Або катастрофа -охолодження чи загибель Сонця (як у Тарде чи Богданова). інвазія космічних або земних нехороших людей і тому — прозріння, отямлення хорошої частини людства. В «Сонячній машині» масмо іншу версію, і знову, «менш переконливу».40 Відродження приходить «раптово, і звідти, звідки ніхто не сподівався». — пише Г. Овчаров.91 Воно приходить з весною. Пригріває сонце — Велика Мати, шумують соки, з-під снігу вилазить молоденька травичка. У людини починають чухатися руки. Тобто головний момент — природна погреба, жага діяльності, активності в людини, фізіологічна потреба щось робити. Отже, як слушно зауважує Г. Овчаров, чинники відродження (скажемо, переходу до позитивного утопійного устрою) — не в суспільстві (деі енерованому-дистопійному), а виступають як закономірність природи.42 Ось зразок такої позитивної природно-фізіологічної потреби:

**9Версія Мертепса: «Тепер повинні пройти віки, порозбиватися пороблені стекла. позаіяіаіися в пам'яті людей сліди колишньої культури,- і годі почнеться з самої о початку, з печер, з дикунства нова доба, нова історія»,- Сонячна машини, с. 469.

90 Перехід народних мас «від безділля до трудового ентузіазму» вважас непереконливим з психологічного боку В. Чапленко.- «Мистецька характеристика „Соняшної машини" Н. Винниченка». с. 92-93.

91 Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина”», с. 183.

9- Там же. c. 1 S3.

101

Кострубатий, лисий із вихорами на висках нахаба-технік із сокирою в руках ходить по подвір'ю, по саду, знову по подвір’ю.

І£х, рубнути що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах замило, розігнати б кров — застоялася за зиму. Он рубас дрова оюй трупоїд, управитель графський. Помогти хіба йому? Ач. як невміло сокиру тримає.93

Другий момент — рушійна роль активного, оптимістичного і невгамовного

жіноцтва, представленого в романі, всупереч розвезеному і апатичному

чоловіатву. Ще в добу зимової «сплячки» жінок було більше видно надворі.

їм було чим зайнятися — наносити воду, покататися на санках тощо. Тепер,

навесні, вже ніяк жінці не всидіти без діла. З традиційно-української

патріархальної точки зору це жіночо-чоловіче протиставлення

розшифровується таким чином: «не сидиться ж їм», «от уже допекла, хоч з

дому ступайся, хоч на роботу, аби не вдома!» З точки зору ж прогресивно-

феміністичної це ще раз доводить фаллоцентризм і самого Винниченка, і

зображеного ним суспільства, де жінку й економічно, і політично, і культурно

дискриміновано, де на неї покладено більше буденних обов’язків, де їй надано

меншого соціального статусу. Такою жінкою в усіх (навіть тут не згаданих)

аспектах виступає графівна Труда, яка умудряється розбуркати творчу і

лібідинальну енергію Макса Штора (депресовану після самогубства Сузани), і

далі — творчу енергію цілою суспільства. Ще Г. Овчаров зауважив епохальну

роль поцілунку Труди і Макса в альтанці старого графського саду для історії

Німеччини і світу.44 А П. Христюк назвав Трудину сентенцію з мотивацією

праці та відродження «євангелієм від графівни Труди», яке ми теж візьмемо на

озброєння (відкинувши партійну і фаллістичну іронію критика).95 Наведемо

деякі положення «єванг елія»:

1.3 Сонячна машина, е. 506.

1.4 Г. Овчаров. «Вмішнченкона ..Соняшна машина”», с. 184. Розуміється, саркастичну конноганію зауваження критика ми тут відкидаємо.

П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи і. с. 188.

102

Хто зробить? Ось хто: ви. Руді. ». лицарі [про Душнера]. мільйони отих ледарів. Та що. справді не можна води пустити? Не сором?

Та я сама зберу вам тисячі охочих зараз же їхати по вугіль... І якби ви не були таким тюхтісм і не валялись у себе на канапі, а балакали з людьми, ви б і самі це побачили. І зовсім не того, що хочуть старих порядків... А просто хочеться робити, ну. от. хочеться й більше нічого!.. Просто нема куди сил дівати. Ну. від радості, від щастя, від... від волі хочуть робити.96

Потрібен тільки поштовх, і такий поштовх організовується — Тру дою, брагами

Шторами, інараківцями. навіть Мертенсом. Розгортається агітпроп: оптимізм і

невичерпну сила віри переливаються в «ту масу голів, що позіхають.

потягаються і мружаться».97 Макс пише черговий і рушійний маніфест.

Розглянемо коротко його будову і положення. По-перше, він доброзичливо

апелює до реціпієнтів, вітає їх з весною, травою, коханням, новим житі ям. По-

друге. підсумовує безповоротний відхід у небуття старого капіталістичного

світу. По-третє, оголошує про створення Вільної Спілки Творчої Праці і

формулює її ціль-стратегію (програму-максимум, якщо скористатися

ленінським висловом):

На руїнах старого світу зацвіте нове життя. Темряву ночі розжене сліпуче світло. Води землі потечуть у кам'яницях. Повітря вкриється осідланими людиною машинами. Каторги праці перевернуться у робітні творчої праці. Заніміла машина оживе, загуркотить,запрацює під рукою машини, творячи багатства.

Земля стане райським садом, де не буде більше влади ні насильства, ні каторги, ні обману, де не буде більше дерев добра і зла, гріха й святості, де буде вічне свято творчості, праці, кохання, радості, краси, співу. І ніякий серафим ніколи не вижене

людство з того саду.98

По-четверте, тактична мета і форма, «програма-мінімум»: він не закликає, не вмовляє, не докоряє, не примушує і не загрожує, а оповіщає про початок

96 Сонячна машина, е. 509.

97 Там же. с. 518.

9К Сонячна машина, с. 520. Звернімо тут увагу па вирачно пара/іистичиий і морально-епічний момент увільнення віл первісною г ріхопадіння Алама в ілсолої ії сонячної машини, про не ніс мова йтиме попереду.

103

роботи і про запис охочих у перші партії праці. По-п'яте, тактика щодо «ворожих», тобто ледачих елементів: ні докорів, ні гніву, а повне забезпечення всім здобутим, жалі» і догляд як за хворими, слабосилими, нездатними до радості і щастя дії. Ну, і по-шосте — група уквітчаної, веселої, співучої молоді з сурмами і бубнами — тобто імпонуюча святкова й ентузіастична атмосфера.

Агітація діє: спілчани не встигають записувати бажаючих, люди просять роботи, перший же потяг за сировиною не здатний всіх охочих умістити. За кілька тижнів привезено десять потягів вугілля, нафти, маюну, радію, геліоніту і налагоджено процес постачання стратегічною сировиною й енергоресурсами. Відновлюється виробництво і електромережа, успіхи ще більше стимулюють трудовий ентузіазм. На чолі «штабу» відродження -Вільної Спілки Творчої Праці — Р. Штор, який виявляє на цей раз геніальні керівні й організаторські задатки."

На превелике щастя для розмірів цієї роботи (а також здоров’я автора га мноютерпеливих читачів), позитивний утопійний лад «Сонячної машини» мислиться на обрії, лише в перспективі та загальних рисах (на що вказував М. Зеров). Крім парадизу М. Шторового маніфесту, про його імовірно-реальні принципи уже відзначена нами Труда оповідає принцесі Елізі. Систематизуємо коротко продовження Труди ного євангелія: По-перше, необхідну регулятивну суспільну функцію виконуватиме Рада Спілки Вільної Праці, вона вироблятиме плани, вестиме облік і давати виробничі розпорядження чи рекомендації. Ніяких інших функцій не треба — кордонів, урядів, націй і т. д. По-друге, економічну основу становитимуть дві обов’язкові робочі години на день, що дасть можливість небувалого благополуччя — палаци, курорти, кіно,

w А про ідолотворчі задатки мас. які витворюють з Р. Штора всезнаючого всеавторитетного кумира для любові, послуху і само-мотивації буття, будемо говорити пізніше. Особливо бажаючим вже дізнатися пропоную с. 535-536 Сонячної машини.

104

екран, телефон, кіногазети. найтонші полотна, найвшнуканіиіі поїздки, індивідуальні транспортні засоби (адже не потрібно буде прані для добування їжі та всіляких колишніх надбудовних функцій — чиновників, священників, поліцаїв, суддів, армій і т. д а крім того, велику перспективу мас технічне використання геліоніту та невичерпної сонячної енергії) «Вся земля буде величезний курорт із палаців і вілл».100 По-третс, ця обов’язкова праця буде змінною, врізноманітненою, в різних ділянках: кому набридне працювати на фабриці шовків або в драматичному театрі, той матиме змогу піти розвіятися

б якій-небудь радієвій шахті. По-четверте, основою цього прогресу буде фізична потреба людини працювати, прикладати свої сили, вміння, потенціал. І відсоток ледарів, за «природною» логікою, повинен бути незначним. І, нарешті, по-п'яте, певні етичні засади (в якомусь Фур'єристсько-Маркузівському, з матріархальним ухилом, насвітленні:

Ніяких шлюбів, контрактів... Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скільки хочеш. І тільки того, хто тобі любий, хто підходить до тебе, кого ти від усього тіла й душі свосї хочеш назвати своїм мужем. Але знов-таки: повна воля... Я зовсім не кажу, що це навіки... Коли щось ізміниться в відносинах, то я, напевно, буду кохати інших. Будуть діти? О, будь-ласка! Можеш маги їх скільки хочеш без страху за їхню долю. І ніяких «незаконних» дітей! Всі — законні, всі — від усіх мужів, яких я хочу мати хоч тисячу!101

Така по суті схема наміченого «оновлено-відродженого» сонцеїзму, який видасться тепер закономірним і дискурсивно-логічним, і майже — здійсненим. Але наше «майже», як ми вже звикли, любить витворяти штуки. І чи не видно на обрії ще чогось? Грізного знаку майбутніх катаклізмів? Застереження, на які, може, натякав Кравченко, називаючи «Сонячну машину» анти-утопісю? Але про «застереження» я сподіваюся поговорити ще далі.

Сонячна машина, с. 529-531.

101 Сонячна машина, с. 531.

105

А на даний момент, підсумовуючи, зазначу, що на загально-тематичній, вужчелітературній ніж ідеологічній, поверхні — з точки зору презентації фікційного суспільства (чи суспільств) і його соціальної динаміки ми маємо справу, і огляду на жанрово-тематичні особливості «Сонячної машини», з полі-утопійним романом, який на жанровій поверхні можна розглядати як фачи-сніти-жанри в їх переході (або прориві з одного в інший): анти-утопія (ультра-імперіалізм), дистопія (в результаті реалізації утопійної ідеї, в результаті «уреальнення» символу) і «позитивна» утопія (яка висувається як більш-менш уявна цілість лише в перспективі, «на обрії» роману). Далі. На такому «поверхневому» «жанровому» рівні ці фази відносно автономні, самодоста тньо-завершені (майже-завершені). З точки зору нашої, «зовнішньої» історичної та соціальної логіки, «реальних» закономірностей, їх взаємоперехід, вся репрезентована в романі соціальна трансформація невмотивована, позбавлена сенсу. «Ультра-імперіалізм» з його законами і закономірностями, представленими в романі і домисленими читачем згідно з власним соціальним, аналітичним досвідом (зовнішнім по відношенню до тексту, до фікційного світу) не передбачає, а абсолютно виключає можливість будь-якої утопії, його єдине закономірне запрограмоване майбутнє — останній крок — це утворення вічної монархічної республіки землі. Дистопія розкладу, неробства і поступового «отваринення», в такий же спосіб не передбачає масового піднесення-ентузіязму, організації та відродження людства (не дивно, що цей перехід сприймався у критиці як невмотивований, сумнівннй, ідеалістичний). Тому важливо буде поставити і спробувати з’ясувати питання: що поєднує ці фази, ці тематично-жанрові елементи, мотивує їх цілісність, органічність взасмопереходу? На ідеологічному рівні — рівні морально-етичної доктрини? Чи на рівні поетики? Ці спроби — в наступних підрозділах.

106

6. Проблема утопійності морально>етичної доктрини «Сонячної машини»

На жанрово-соціальній поверхні фікційною світу «Сонячної машини», як ми довели, маємо утопію, але пов'язати і взаємообумовити елементи, фази цієї поверхні на даний момент ми не можемо. Тому наступний напрямок аналізу буде ідеологічним, спробуймо підійти до роману з такої точки зору: а що. коли утопійність мотивується не так на соціальному, як на загально-гуманітарному рівні? Що. коли суть не так в тому, щоб створити нове суспільство, нову соціальну модель-структуру, як у тому, щоб «створити» нову людину як істоту, її духовний простір? Може, центральним, рушійним планом роману, його message є проект «альтернативної» людини? Божественної людини. І «Сонячна машина» в шатах літератури головно розвиває, контрастує і кристалізує авторську доктрину-ідею людини? Може взагалі, головним є не зображення капіталізмів, омнеїзмів, а дати програму на тему «что долать», до якої слід нам тягнутися усіма силами?

Такий підхід може видатися вульгарним. Але, по-перше, ми ж ним не обмежуємося, а вульгаризувати можна будь-який підхід, навіть величні здобутки пост-структуралізму. ГІо-друге, Винниченко належнії» до вельми ідеологічних і доктринальних комунікагорів, про що свідчить і розсяг його творчого діапазону з помітною тенденцією до публіцистичності і грак та гнос гі, і, зокрема, такі «знаки» як романний підзаголовок «політична концепція в образах» («Слово за тобою, Сталіне!»). Тому Винниченкову доктрину, суті» якої зводиться до т. зв. «образу людини», є сенс розглядати в рамках, ширших від «Сонячної машини», в певній еволюції102, з «виходами» на інші твори та інші рівні комунікації.

102 Наскільки нам дозволить простір і мас роботи, пал якими вже тижі< >аі ро ta ушнійної трансцендентності.

107

Дозволю собі спочатку нагадати, що в другому розділі про історію «Сонячної машини» я вже спробував коротко окреслити обсяг Винниченкової лектури, ідейні пошуки — для формування сюжетної та ідеологічної канви твору. Центральним тут видається саме переродження людини як нової, «нрироднішої» та щасливішої істоти; знищення морально-етичних і соціальних інститутів, які пригнічують людську істоту; проблеми морально-етичної гармонії людини, соціуму, природи; проблеми досягнення щастя.103 В дещо спрощсно-публіцисгичному (а може, й неприховано-відвертому) викладі Винниченко виклав своє розуміння людини і суспільства у брошурці «Перед новим етапом» (1938, Коломия, накладом Краєвого комітету Української партії незалежних соціалістів). Головними життєвими рушійними силами він вважає інстинкти.

У інших тварин, які живуть на волі [л'с! а не в суспільстві; підкреслення мої], у нормальних умовах, їхні сили є погоджені між собою: розум, інстинкти, почуття, воля. І тому дії їхні -повні сили, рішучости, певности. Цілий ряд причин (геологічних, біологічних, економічних та ін.) спричинився до викривлення інстинктів у людини. А це викривлення призвело до викривлення всього суспільного буття людей, до поділу їх на кляси та держави, до визиску, та панування людини над людиною, кляси над клясою. нації над нацією. А цей поділ з свого боку діє вже на інстинкти і ще дужче їх викривляє.104

Тому суспільство складається з членів з викривленими інстинктами, з

гіпертрофованим інстинктом особистого, класового. В пригноблених же

класах розвивається інстинкт колектива, солідарності, захисту і

взаємопідтримки. В цій же брошурі він формулює «свій» соціалізм як теорію

та практику «всебічного, цілковитого і рішучого ( і. е., революційного)

103 В. Винниченко. Щоденник, т. 2. с. 71-74.

104 В. Винниченко. Перед новим етапом. Торонто. 1938. с. 20.

108

визволення» народу (соціального, національного, політичного, морального, культурного с/г.).105

Якими наївними нам не здавалися б тепер ці резонування, вони, тим не менше, проливають світло і дають зрозуміти, за якими засадами письменник задумував і творив свої фікційні світи. Найкращим оглядом, який дає нам уявлення про ідейний контекст Вннниченкової доктрини і її формування в ного творчості, видасться з усісї винниченкіанн монографія П. Христюка. Ним матеріалом я тут і скористаюся. Згідно з найпоширенішою періодизацією, етан напружених морально-етичних шукань106 кристалізується у Винниченковій творчості після розгрому першої революції 1905-1907 pp.. яке на жанровій поверхні знаменусться тяжінням до «програмової» драми, більших прозових форм. Ціла доктрина має відому, але вже афористичну і звужену назву «чесності з собою». П. Христюк характеризує її основні принципи як спроби нової реабілітації життя, розірвати павутиння забобонів і хибної моралі, яке суспільство, мов павук, снує довкола себе. Утверджується воля і гармонія особи, відмова від колективістичної «бойової» етики; обов’язок зважати на колектив розцінюється як замах на індивідуальність, як неволю. Шукається щось вище, «надлюдське», «надкласове»- на зразок віталізму з оповідання «Рабині справжнього»: «є щось більше і за дійсність, і за ілюзію, щось єдино справжнє, якому служить все. І на мою думку... зветься воно чуттям життя».107

-рам ЖЄі с 9 Пр0 теорію «всебічного визволення» лив. також I. L. Rudnytsky, "Volodymyr Vynnychenko'^ Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1987), c. 419-421.

106 Незалежно віл того, як ми їх назвемо — сексуальним збоченням, модерніст ичною закоханістю в патологізм (Д. Чижевський), чи зралою інтересів трудящих і преходом на дрібнобуржуазні занепадницькі позиції.

*07 П. Христюк. Письмештиька творчість И. Винииченка (Спроба соиіоло/ічпоі аиалічи). с. 105-106. Цитата запозичена з П. Христюка. с. 123. В. Винниченко. «Рабині справжньої о», В. Винниченко. Твори, т. НІ. 1910, с. 73.

109

А. Річинький так викриває «архібуржуазну» суть Винниченкової філософії:

з людини здирається і розвінчується її соціальну сторону й підноситься у великий абсолют біологічний тип, що бере реванша над громадською звіриною... Мораль твоя — в крові твоїй, в нервах, в температурі, в скорості обміну веществ у твоєму організмі («Великий Молох»), Така мораль — це вже не витвір суспільства, не норма співжиття людей, пристосована до командного ладу соціальних відносин, а продукт природи, закладений у самій біологічній основі людини.108

Головними проблемами, які В. Винниченко ставить у своїх творах, П. Христюк вважає питання «сильної, гармонійної [додамо, потентної] людини... нової етики, вільного кохання й вільного родинного пожиття і, нарешті, вільної творчості (мистецької і наукової)».109 Письменник абстрагує окремі суспільні явища від їх класової, соціально-економічної основи, поетизує людину-сильного-звіра. Винниченкові персонажі-інтелігенти, соціалісти не розуміють

об'єктивного напряму суспільного історичного процесу,... перебільшують вагу окремої людської особи... в історичному процесі,... переоцінюють ролю інтелігенції... Саму проблему гармонійного розвитку людської особи, індивідуальності... ставить він у своїх творах не на соціальному, класовому тлі, а у вузенькому колі особистих переживань окремих індивідуумів, на тлі особистого поєднання чи боротьби індивідуальних, біологічних (мовляв, тваринних) інстинктів і змагань з інстинктами суспільними, колективістичними.110

108 А. Річинький, «Винниченко в літературі й політиці», с. 40.

109 П. Христюк. с. 126. Шо дослідник колоритно відтіняє авторитетною ленінською цитатою: «Революція вимагає зосередження... вона не терпить оргіястичного стану... [Пролетаріатові] не потрібні ні сп'яненії» сексуальною нестриманістю, ні сп'янення алкоголем», с. 127.

А. Річинький зауважує, що всі теми, сюжети, колізії Винниченкових творів служать лише тлом «для розгортання психологічних, полових і моральних проблем, позначених тавром соціальної реакції й деморалізації...», Винниченко о літературі й політиці, с. 36.

110 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), c. 114. В цілому критик мас тенденцію позитивно розцінювати творчість Винниченка цього періоду, вбачаючи в ній влучне викриття народництва, лицемірної, продажної і «збоченської» суті дрібнобуржуазної інтелігенції. її невиразного і шкідливого гуманізму, показ розладу між її ідеологією, мораллю і вчинками. «Винниченко показав, що інтелігенція не є „ангелом-хранигелем"» народу.- там же. с. 147.

по

В «Історії Якимового будинку» Винниченко зображає Якима-суєпільного експериментатора, який хоче збудувати вільну щасливу родину, гккчляється. не вінчавшись, із дівчиною Ліною, не перешкоджас їй «цікавитися» іншими мужчинами, і трагічно гине в нерівній боротьбі із заскорузлим міщанським середовищем. У драмах «Дисгармонія». «Гріх», «Закон», романах «Чесність з собою», «Заповіти батьків». «Записки кирпатого Мефістофеля» наголошуються питання позакласової «внутрішньої» моралі та гріха, внутрішньої правди, гармонії, оновленої релігії соціалізму, непоборної влади первісних природних інстинктів, боротьби за «гордих, радісних, дужих людей». На думку П. Христюка, майже всі герої Винниченка збудовані таким чином, що в основі етики лежать моменти тваринні, біологічні.111 У Виннпченкоїшх морально-етичних ідейних шуканнях можна передбачати і якісь шишки Сковородинської філософії етичного вдосконалення і пізнання себе; і філософії сильної, індивідуалістичної, над-моральної, по той бік добра і зла. надлюдини Ніцше, яка нехтує громадськими приписами і зневажає рабську юрбу; соціальног о дарвінізму Геккеля та Спенсера, — ствердження природнос т і нерівності, боротьби, конкуренції та перемоги сильнішого; наголошення ролі несвідомого в людському бутті й історії Гартманном; бог ошукацтва, формулювання соціалістичної релігії Бог данова та Луначарської о.

Морально-етичні пошуки, формулювання, «хитання» і доктрина «Сонячної машини», до якої ми зараз перейдемо, мас перед собою чималу генезу. Але ще тут зазначимо, що ті «доктринальні» пошуки пов'язані передусім з його власним досвідом, етичною «лінією», формулюванням таких принципів поведінки, діяльності, боротьби, яких, проповідуючи, він дотримувався б сам. І хоча спрощеними й вульгарними видаються евристичні заяви a la А. Річицький: «Кирпатий Мефістофель — це ж сам Винниченко з його

111 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), с. 144.

Ill

культом своєї власної персони, з його філософією «чесності з собою», з його половою мораллю, з його приматом звіриних законів природи над законами соціальними»112, не можна не погодитися із заувагою того ж дослідника, що «хода філософствування його персонажів має глибоко автобіографічний харак тер»113, беручи до уваги, очевидно, авторське ставлення до персонажів і ступінь його дистанціювання-асоціювання з ними. І з публіцистичних виступів, щоденники, лисгін Винниченка можна простежити намагання виробити такі етичні принципи, щоб втілити їх в життя, не порушуючи своєї гідності і сумління. В цьому плані для нього були формулою не-етичності і аморальності слона, повторені Троцьким: «роби не так, як я роблю, а так, як я кажу».

Почати розгляд морально-етичної доктрини, насвітленої в романі, я почну із слів багатозгадуваної графівни Труди. Намагаючись якось втішити заскоченого повною деградацією комунівців і наслідками своєї машини Р. Штора, вона говорить: «Я все ж таки певна, що людям соромно [моє виділення) станс — все піде інакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось».114 Як би наївно та відірвано від контексту не звучала ця коротенька заява, в ній відчувається аспект, що належить до центральних у романі: роль морально-етичного фактора у зміні репрезентованого фікційного світу. Ще пильний марксист Г. Овчаров запримітив, що засоби, якими здійснюються соціалістичні ідеали в романі лежать поза ходом соціального процесу, що постання новог о суспільства вмотивоване потребою заміни старого життя, бо далі по-старому вже жити не можна.

Соціалізм у Винниченка є продукт соціально-психологічних і індивідуа.іьно-психо.ю/ічних протиріч і вклинюється в основному в проблему протиріччя, розходження між соціальним буттям

112 А. Річинький. Ніиншчснко о літературі й по.ііпшці. с. 48.

1, 3 Там же. с. 37.

114 Сонячна машина, с. 441.

112

людини й її природнім тваринним інстинктом... Цс викликає потребу якось так перебудувати суспільний лад. щоб кін забезпечував змогу якнайповнішого й найлегшого задоволення всіх природних потреб людини.115

Тобто незадоволеність життям (і собою; більше морально-етична, ніж

соціальна категорія), пошук щастя, щасливої альтернативи, сповнення

«великого» життєвого призначення людини є одним з рушіїв усіх сонячно-

машинних змін і перипетій. І це належить до Винниченкового власного кредо:

«Вірю в тайну найбільшу — в життя. Вірю в можливість щастя для бідних.

замучених самими собою [мої виділення] людей. Вірю радістю мого тіла, що

радість е необхідність життя і буде кермою людини. Не горем, не стражданням,

не клопотами буде вимірятись вік людини, а днями її радости».116 З'ясування

морально-етичної доктрини в «Сонячної машині» побудуємо за таким планом:

1) етика омнеїзму як деформація природи людини; 2) омнеїзм як морально-

етична утопійна альтернатива; 3) морально-етичні висновки або наслідки

впровадження сонячної машини; 4) морально-етичні перспективи людства.

Як зазначив Г. Овчаров. найнеї ативніша риса старого суспільс тва в

презентації Винниченка полягає в моменті душевного розламу з житіям.

Кожний — незадоволений, чогось прагне, чогось гризеться — навіть всесильний

Мертенс117 (своєю одинокістю, лібідинальною незадоволеністю). Сусиільсіво

побудоване як величезна піраміда, і стосунки між людьми детерміновані

позицією в цій неприродній ієрархії, і визначаються як відносини сюїзму,

купівлі продажу, нещадної конкуренції і взаємного гноблення, мета яких -

дістатися вище і урвати більше та краще. Найбільш загальне визначення, що

покриває і надає оцінкове забарвлення описаному способу життя, — вже

згадана вище «неприродність», невідповідність природі взагалі і людській

115 Г. Овчаров, «Винниченкова „Соняшна машина’ », с. 174.

116 В. Винниченко. Щоденник, т. І, с. 364. запис віл І серпня 1919 р.

117 Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина”», с. 176.

113

природі зокрема. З цієї точки зору зрозумілим видається і Винниченкова наївна (абсурдна, певно, для біологів) ідеалізація звірів. Але це. так би мовити, -внутрішня» етика, або точніше, соціальні закони, які читач осягає як імпліцитні implied, і які частково виражені в критичних тирадах, наприклад. Труди (в пастора) про лицемірність, продажність і поневолення у стосунках чоловіка га жінки або в роздумах Р. Штора про «нарости-міста» та їх бідолашних мешканців, або «одкровення» короля гудзиків Душнера:

Доля всієї людськості: спочатку обплутати себе з усіх боків божками, а потім усе життя виплутуватись із них, щоб на кінці побачити, що людина є звичайнісінький звір — злий, жадний, жорстокий, брутальний, вічно голодний, вічно жерущий, на всіх рявкаючий. до всіх хижий, з усіма підлий і безмежно егоїстичний.118

На соціальній же поверхні, на офіційному рівні панує інша, протилежна, -амортизаційна, евфемістична і «вуалююча» етика «чистого» омнеїзму, вседопус гимості, всеїдності, абстрактного гуманізму і любові до ближнього (і. очевидно, все — згідно з соціальним статусом, можливостями і відповідальністю). Як у салоні Сузани Фішер — допускається все що завгодно

— якщо не суперечить законам краси. Або як у космічно-«дарвіністично»-ві гал істинному обгрунтуванні своєї зради депутатом-інаракістом Рінкелем:

Що людська етика, закони, приписи у хвилях мільйонів літ? На ваіах природи людські чесноти й людські злочини важать не більше одні за одних... А життя й через три мільйон»- іт буде так само абсолютним, єдино справедливим закон і. а радощі й насолоди його єдино моральними приписами, які розумній людині треба виконувати.119

Отже орієнтири загальної системи цінностей в омнеїстичному суспільстві

також продиктовані «духом всеїдного Черева»: «треба добре їсти, добре вино

мати, добрих кухарів, слуг, не хвилюватись, любити красу й усіх ближніх, як

1 l-S Соиччна машина, c. 2S1.

* Січі.ччші машина, c. І S3.

114

самою себе».120 На мора -s -етичному рівні, як бачимо, картина не занадто оптимістична і не передбачаються якихось гуманітарних змін.

Розгляньмо тепер етичний потенціал ворожої омнеїстичному ладові групи — Інараку. Перше, що відразу слід зауважити, це морально-етнчннй напрямок її діяльності та само-легітимізації. Вище вже було зацитовано статутну мету Інараку: «не особисті втіхи. а щасгя всього великого колективу, що зветься людством» і «допомогти діалектичному процесові перетвору морального світу людства з комплексу відносностей у комплекс абсолютів». І тому розмаїті терористичні акти, вбивства й експропріації, які виконує Інарак над «соціальними злочинцями», він робить не для простої-о вбивства, а для цих високих цілей. У підрозділі про дискурсову ієрархію я вже висловлював деякі сумніви з приводу його «героїчної авангардності», і туї дозволив собі виділити цей маленький pre-statement «не особисті втіхи», який, власне, натякає на можливість протилежного. В діяльності Інараку проглядає елемент «втіхи». Особливо пригадуються «мисливські» схильності ніжною доктора Тіле, екстаз смертельної небезпеки Макса Штора або Фріца Наделя, або ж екстатичний стан почуття вищості та всевладності Макса з бомбою в приміщенні біржі над нікчемною отарою тіл.121 Взагалі, цс якийсь елемент гострого «лоскотання» нервів, полювання, гри, інфантилізму, — хвилювання, щему та захвату дітей, які надибали міну в підвалі. Про це те піде мова. Але на «більш-серйозному» рівні принципів і формулювань бачимо нещадний морально-етичний абсолютизм, неофітське повне, досмертне самозречення і повна відданість організації й ідеї «всезагального щастя»122 Програмове

120 Сонячна маишне, c. 1 12: лив також формулювання Душнера на ту саму тему, c. 280-281.

121 Див. Сонячна лиішнна, с. 190-194.

122 Див., наприклад, статутні Інараківські формулювання: «Ні родинні, ні особисті зв'язки й відносини членів Інараку не можуть стояти на перешкоді у виконуванні їхнього орі анізанійною обов'язку й дисципліни... Вступ до Інараку — на все життя. Ні добровільної о виходу членів, ні виключення їх з Інараку не може бути. Членів, що виявлять себе невідповідними цілям і методам Інараку. видаляс з орг анізації — смерть-, с. 85-86.

1 15

заперечення омнеїстичної «загальної» любові чи толерантності до всього і проголошення «праведної» ненависті в ім'я абсолюту, і справжньо-героїчне пожиттсве саморозп’яття:

Інарак с орг анізація людей, які віддали себе на розп’яття... які за цс розп’яття мають тільки глум, прокляття, ім’я бандитів і страх навіть у тих, ради яких вони розпинають себе... Але вона є конечність. Вона — крик, вона — справедливість і кара на тих, хто гопче всяку справедливість.123

Я вже також висловлював занепокоєння з приводу психічного здоров'я

інаракістів. але до детальнішого з'ясування цього питання, може, дійдуть

українські психоаналітики. А в наші наміри це тут не входить. На даний

момент в ракурсі морально-етичному зазначу, що Інарак, механістично

замінивши гнучку омнеїстичну «вселюбов» абсолютизованою і «жертво-

приймальною» любов'ю до людства, з його «методикою» залякування, страху,

з його не-гребуванням жодними засобами для досягнення мети (від тяжкого,

але часом потрібного відвідування салонів і ресторанів до підриву біржі чи

оперного театру)124, з інфантилізмом і моральними хилитаннями, муками і

слабостями (на щастя) його членів не становить морально-етичної

альтернативи і видасться якимсь радше «анти-утопійним» пародійним

антропологічним типом.

Альтернатива приходить із сонячною машиною. Тож подивімося на

морально-егичні засади Р. Штора і сонцеїзму. Почнімо з визволителя людства.

Здасться, ось наш ідеал. Якщо вже наукові досягнення ми якось недооцінили,

то. може, потрактусмо й оцінимо як морально-етичний подвиг його 12-річне

свято-затворннцтво в трудах неустанних і роздумах про ощасливлення

123 Сонячна машина, с. 116-117.

124 Як каже головний орг анізатор «мисливської» діяльності Інараку, товариш Тіле: «не треба нехтувати ніякими можливостями. Ради бога, нічим не гидувати! Моральні, політичні, амбіційні, всякі-всякі мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тільки одну ціль на оці й для неї на всі способи йти. усім жертвувати», с. 195 — Мова йде про ліквідацію Мертенса. і. що цікаво, така схвильованість товариша Тіле зумовлена потребою обов'язково виконати повістку, бо інакше репутація Інараку буде пошкоджена.

116

людства? Може, в тому вся суть? Ось як Р. Штор формулює Максові морально-етичні засади свого «подлинного» гуманізму, відмовляючись приготувати отруту для Інараку:

я не вірю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає... Я... не політик... але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насили і самознищення, а шляхом розуму, науки й праці.125

По-перше, кидається у вічі кричуща асоціальність, соціальна короткозорість

не-противлення злу в цій заяві доктора, і вазагалі на нього, з праведним

класовим г нівом, уже в кінці 1920-х pp. звернула увагу марксистська критика.

А крім того, такий акт як «неофіційне» «позичення» паном доктором коронки

Зігфріда з подальшим видлубанням брильянта для вищої мети (ощасливлення

людства, розуміється)126 і серйозного наукового експерименту127 викликає у

мене великі сумніви. Як і характеристика Руді — «великої дитини», з її

неймовірно-наївними «голими» очима.128

Додамо, крім того, що «попередній» Винни'.енко з підкресленням

біологічного начала, яке переважає усілякі соціальні чи класові обов’язки

(пре це йшлося вище), проглядає і в «Сонячній машині». Його герої розірвані

цими суперечностями соціального і природного. Граф Елленбсрг мордується і

сумнівається щодо батьківства своїх дітей (як, скажімо, герої «Записок

'2"* Сонячна машина, c. 1 15.

126 Хочу тут запитувати деякі вислови доктора Рудольфа з цього приводу перед оторопілою публікою: «Розуміється, це може, негарно, що я... Може, це злочинство, але... моя ціль... Ви самі можете оцінити, яка велика була моя ціль, і як можна за неї на всяку жертву, навічь свосю честю, піти. Але я мав на увазі неодмінно вернути вам коронку... Мені було трудно це зробити, але я мусив»,- Сонячна машина, с. 235. Майже інараківське виправдання п дусі жертовної «чесності з собою».

127 Зверніть увагу, шо пан доктор уживав потовчений діамант як домішку до свою благотворного скла (замість гел іоніту, який він знайшов або прийняв з рук природи пізніше) -так би мовити, науковим шляхом проб і помилок домішуючи усякі складники до свою хімічного варива. Гіпотези, шо з нього випливають,- про персонаж пана доктора, йоі о функції та здоров'я,- притримаймо теж на потім.

128 Можемо тут. наприклад, прослідковувати якесь втілення ідеальної Вннии'існкоїшї безпосередньої людини-звіряти, яка з однаковою природною безпосередністю займається і ощасливленням усього людства, і ощасливленням конкретної покоївки Міпі.

117

Кирпа тої о Мсфісгофеля»). Грізний месник Макс Штор кається своїми почуті ями і непереборним потяг ом до Сузани, що несумісне з принципами Інараку і йою класовою совістю:

Він хоче піти від неї от із цим враженням її теплих пліч, вогких очей, з вражеггням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не... не перекопаної капіталістки [моє підкреслення].129

Ми вже згадували про здорові почуття Р. Штора до покоївки Міці, і

«випадково», із-за маленького непорозуміння, яке стало рушійною силою

роману, до принцеси Елізи. В узагальненому, підсумованому виг ляді біолог ічна

«здоровість», сила і потенція зовнішньо калікуватого, відлюдькуватог о і

дивакуватого хіміка виражається таким чином (як екстерналізований і

«поетизований» нарратором «внутрішній аналіз» думок і почуттів персонажа,

з якими асоціюється нарратор):

І вже зник і розтав образ Макса; розлетілись, як пір'їнки від вихору, всі думки; навіть червоняво-фіолетове течиво чується в душі, як під густим серпанком [це про епохальної сонячної машини, геліонітового скла!]. Гаряча, непокійна знемога солодко ниє в усьому тілі. Йде всевладна, непогамовно-бажана, вічно-гріховна, вічно свята, загадкова женщина! Так злодійкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмітає й руйнує цілі царства.130

Але перейдімо тепер до самої панацеї, «індульгенції людству», яка переверне історію й закони131, до грізної зброї, якою виступить Р. Штор проти «безі луздя мікробів» (це Штор про людськість — образно, розуміється; с. 120 роману) і принесе їм щастя. В сонячній машині (яка, згадаємо, не викликала захоплення у критики і своєю технічністю) виразно простежується симьолічна

124 Сонячна машина, с. 99. Всі ці питання були надзвичайно популярні і розроблялися і на публістнчному. і на теоретичному рівні в 1920-х pp. в СРСР.

130 Сонячна машина, с. 121. Про банальність і модерністичність таких сентенцій мова ще, сподіваюся піде далі. Для особливо бажаючих ще насолодитися картинами біологічного шалу, рекомендую снену з «не тою Міці», с. 122-123. Але на даний момент хотів би зазначити, що на рахунок «розмп лінія» царств женшиною (або женшинами) з вищезацитованнми атрибутами, то цей пункт в романі добросовісно дотримується Винниченком.

131 Сонячнії машина, с. 326.

IIS

або доктринальна основа. Тобто вона є «механізованим» втіленням принципу: хто не працює, той не їсть. Щоправда, в модифікованому вигляді. В «глобальному» морально-етичному аспекті її можна потрактувати як зняття первісного Божого прокляття на рід Адама. що супроводилося вигнанням з раю і необхідністю важкою працею здобувати хліб насущний, навіть з тенденцією забути смак яблука пізнання добра і зла. Але. на більш соціалістично-атеїстичному рівні «сонячна машина» означ ас І) звільнення від важкої підневільної праці. від матеріальної залежності людини від суспільства:

2) загальне «внеобхіднення» праці для всіх: хочеш їсти — рви траву і крути корбу, аж поки поетизований піт не оросить зеленої волокнистої маси; бо властивість машини така, що сонячний хліб їстивний лише для його виробника або кровного родича (що вирішує проблему прогодування дітей і людей похилого віку):132 3) праця «крутіння корби» мас приємний, фізкультурно-оздоровчий характер сонячної ванни з таким собі тренажером; 4) у зв’зку з вищезазначеними параметрами — розгортання величезного потенціалу людини, іншої праці — вільної, натхненно-творчої, щасливої, одухотвореної133.

І ще один, на мій погляд, важливий морально-етичний аспект -вегетаріанства, ненасильницького харчування («визволення людніш від теперішніх способів годування»)134, зведення до мінімуму боротьби за фізичне

132 Тому видасться пршшипоно неправильною зауваї а П. Хрнстюка, що у Винниченка відбувається звільнення людини від праці замість вдосконалення суспільної орі апізанії прані, П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроби соціологічної аналічи), с. 168. Хочу звернути увагу на ше один цікавий момент. С. Погорілий, вивчаючи Винниченкові записи на полях книг1, прийшов до думки: зауваження, зроблені письменником у виданні п’єси К. Мапска «РУР», свідчать про те, що Винниченко мислив свою сонячну машину як анти-тезу до механізації Чапека (сонячна машина, на відміну віл роботів, потребус людської праці та краплі поту, це принципово «жива», немеханізована машина).- Див. у С. Погорілої о, Пеопублікошті романи Володимира Винниченка (Нью-Йорк: У ВАН, 1981), с. 20.

133 Особлива натхненно висловлює Макс Штор, агітуючи перед групою «трупоїдських» і «вннопійських» інтелігентів-недобитків у салоні Сузани: «Людство ж, мої бідні ви пости, визволяється від влади нижчого, матеріального, звільняє духові сили, випускас замкнених по каторгах праці. Сотні тисяч поетів-творців уступає в добу творчості. Як ви ньою не розумієте'.’!... Ходімте творити, панове творці!», с. 411-412.

’34 На с. 229. «м'ясо як посередник між сонцем і нами тепер непотрібне-». Дозволю собі запитувати ше кілька пасажів з цього приводу, які демонструють «внутрішній аналіз» (зіі/іно з

119

існування, і по сугі ненасильницького й екологічного існування людини у природно-соціальному світі. Йдеться про ліквідацію «хижацькості», агресивності в людині, про перехід до етичної космічно-сонячної орієнтації життя.135 Йдеться про екологічну етику справжньої всеохопної любові (всупереч фальшивій омнеїстичній і сліпо-фанатичній і абсурдній інарак істській), про вивільнення і здійснення людської природної істоти як благої. Я, може, не став би відразу називати таку модель «екоутопією», бо йдеться в перспективі про прогресивне технологічне опанування людиною природних сил і стихій, але все-таки, творче опанування природи і реалізація людини-владаря (подібна до деяких ідей молодого Маркса, про які йшлося у першому розділі) трактується в гармонії з реалізацією «природності» людини і тому можна говорити про проект майбутнього г армонійного й одухотвореного взасмоіснування природи і людства, як утопію вивершення природної еволюції і досягнення ідеалу людини — природи.136 В романі екологічний утопізм часто

Чатменом) почувань і думок Р. Штора уже з позицій сочцеїзму біля вітрини гастроному: «З покірним, тупим жахом висять униз головами темно-золотисті великі трупи риб із поротзянліоваиимн ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м’ясо трупів різних тварин: свиней, волів, коней, а часом і собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. І в людей, що зупиняються перед цим вікном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшено їм смакують ці шматки тваринних трупів!»- Сонячна машина. с. 216-217. В романі «Лепрозорій» (1938), професор Матур викладаг Івонні (головній героїні) свою версію «розвитку людства»: харчування м’ясом виникло в людей як відхилення, пов'язане з льодовиковим періодом і втратою тропічних фруктів. І тому людина мусила з величезною огидою й муками перебороти себе і почати їсти м’ясо (труп).- Див. С. Погорілий. Неопубліковані романи Володимира Винниченка, (Нью-Йорк, УВЛН: 1981), с. 83. Мусимо від себе додати, що версія Матура суперечить позитивному з’ясуванню м’ясоїдства в марксизмі. В роботі «Роль праці в перетворенні мавпи в людину» Ф. Енгельс зазначав, що споживання м’яса (їжі вищого енергетичного рівня, ніж рослинна) привело до підвищення розумової активності та маси мозку первісної людини.

Що особливо цікаво в цьому програмово-вегетеріанському аспекті, як вказав І. Лисяк-Рудницький. — в той же час. як Винниченко працював над конкордизмом, в 1937 р. в Парижі вийшла брошура відомого націоналістичного публіциста Володимира Мартинця «За зуби і пазурі нації». Мартннеці». у свою чергу, ралив українцям зосередитися на м’ясній дісті, їсти якомога більше м’яса, щоб посилити в українцях необхідні кровожерні інстинкти.— I. L. Rudnytsky, "Volodvmyr Vynnychenko's Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta. 1987). c. 432.

13(> Професор Дж.-П. Гимка звернув увагу автора цісї роботи на одну з цікавих постатей українського соціалістичного руху 1870-1880-х pp. Сергія Подолинського. По-перше, його перу належить цікава утопійна візія України недалекого майбутнього (близько 20-ти років уперед) в «Паровій машині», а по-друїе, Подолинський серйозно цікавився й намагався з’ясувати закони

120

фігурує як втеча з міста на природу, лежання (поскидавши і порозвішувавши «на кущах і гілляках свої наївні ганчірочки»137) і пестощі парочок на трані. вигрівання на сонці, атмосфера благодушності, любовності і побожності.

Хочу додати, що цю сонцеїстичну доктрину можна вважати і життєвим кредо самого Винниченка. У брошурі «За яку Україну» (Париж. 1934) він дає відповідь недружнім випадам і наклепам в архі-буржуазнному, аморальному та збоченському способі життя і формулює свої життєві засади. З огляду «Сонячної машини» особливо цікавим видасться винниченків стиль життя: здобування засобів прожитку власними руками, відмова від алкоголю та тютюну, повне переконане вегетаріанство, рух на свіжому повітрі, купелі та сонячні ванни:

Ніяких вин, горілок, коньяків, лікерів, навіть пива і взагалі ніякого алькоголю ні в якому вигляді, ніде й ніколи я не вживаю.

Так само ніякого м’яса, ніякої риби, ніяких омарів, кав’ярів, трюфлів. підлев, пундиків, нічого, крім простої (переважно сирої) городини, хліба та фруктів я не їм і нічого крім простої (теж переважно сирої) води не п’ю. Я це роблю через те, що вважаю інший спосіб годування за шкідливий, противний природі людини. А по-друге я гадаю, що чим ближче людина стоїть до природи в способах годування і взагалі в усіх своїх біологічних функціах, тим ближче вона підходить до способу життя майбутнього комуністичного суспільства...

нагромадження та використання сонячної енергії, і вмотивувати ними теорію додаткової вартості, закономірність і необхідність переходу до соціалістичного ладу. М. Грушевський, па основі двох відомих йому статей С. Полонинського зробив український переклад піл заголовком «Людська праця і єдність сили». Виділю кілька важливих для нас моментів. І) Майже слиним джерелом всіх корисних людям сил на поверхні землі Полонинський вважаг сонце. 2) Підкреслюється роль рослин в накопиченні сонячної енергії. Шоб забезпеч н і й виживання і достатню кількість енергії в умовах демографічного зросту, Полонинський передбачає про-рослинну орієнтацію розвитку людства: меліорацію, впроваджений ефективніших машин у сільському господарстві, охорона рослин віл їх природних норої ін (навіть можливе регулювання кількості тварин, що живляться рослинами). 3) Трактуючи працю як позитивну діяльність людського організму, скеровану на нагромадження енеріії, і подивляючи економічний коефіцієнт людини («людської машини»), Подолинський переходить до проблеми організації праці (праця в нього, очевидно, трактується передусім як фізична) і намагається довести, шо, в порівнянні з попередніми суспільно-економічними фазами розвитку, саме соціалізм може забезпечити «нову акумуляцію енергії» для розпитку люлетва.-Див. С. Подолинський «Людська праця і єдність сили». Вибрані твори (Монреаль: Українське Історичне Товариство. 1990). с. 151-189.

137 Сонячна машина, с. 220-221.

121

Я не є ніякий «нудист». Так, я люблю сонце, воду, чисте повітря, все, що наближається до чистої природи, я поділяю ті погляди, що сонячна енергія, принята голим людським тілом, діє на нього сприятливо для здоров’я, і через те, коли тільки можна, я приймаю сонячні купелі. Я поділяю погляд, що вода, рух на свіжому повітрі, всякого рода здоровий спорт зміцнюють здоров’я і дають чисту радість.138

Як би ми не ставилися до сонцеїстичної етики в романі, не можна заперечити

дотримання Винниченком проповідуваних принципів і екологічного стилю його

життя.139

Але чи готове «фікційне» людство роману прийняти символ і етику сонячної машини? Машина прийнята як механізм, як скатерть-самобранка, і діставши до рук необмежене джерело харчування, народ «жує траву й ірже від задоволення»140. Вона виявляється «порнографією» для недозрілого людства (як каже Мертенс), що несе «страшні нещастя», «катастрофічні наслідки для всієї культури, людськості», анархію та руїну.141 Як зазначає Г. Овчаров, «найперше стремління. що викликало вживання сонячного хліба, було тікання від суспільних зв’язків, стремління до самотності... В людині прокинувся одинокий звір, що не знає ніяких ні суспільних зв’язків, ні обов’язків».142 Руйнується не тільки соціальна ієрархія, разом з нею розпадаються всі морально-етичні норми — від найзагальніших добра і зла, до родинних, -поширюється хаос, влада грубої фізичної («природної») сили, «розбишацтво, злодіяцтво таке повелось»143, люди паруються і комбінуються, хто як хоче.

І ЗК В. Винниченко. За яку Україну (Париж, 1934), с. 5, 7.

139 Цікаві дані про дісту Винниченків у Мужені наводить із щоденника Виниченка С. Погорілий. Це переважно яблука, молота пшениця, салат, редька та цибуля. Див. С. Погорілий, Неопуб.ііковані романи Володимира Винниченка, с. 77. І взагалі можна додати про не-урбанізм, про тяжіння Винниченка до природи, до якогось своєрідного і модифікованого «хуторянства». Згадаймо, наприклад, що в Німеччині він купус собі хату за Берліном, близько лісу. Навіть живучи в Парижі, він знаходить якийсь рибальський островок, де часто відпочиває, купається, працює, ловить рибу.

140 Як це формулює «трупоїдка» Сузана. Сонячна машина, с. 385.

141 Там же. с. 318-319. 240.

142 Г. Овчаров. «Винниченкова „Сонячна машина"», с. 186.

143 Каже Р. Шторові селянин Кравтвурст. «Страху не стало! Пошани не стало!.. Розпуста, а не машина!». Сонячна машина, с. 418.

122

Людина втратила відмінність від тварини, сонцеїзм відкинув псі надбані цивілізацією цінності — технологію, науку, культуру.144 Ніякі заклики до старих морально-етичних категорій совісті, гідності і т. п.. як нам уже відомо, не допомогли. І хоч Труда намагається якось виправдати такий стан:

Ах. люди в свиней, у богів, у тварин поперетворювалися. Ну. і в богів! Ну, і в тварин. Ну, і що ж тут такого страшного? Ах. загине цивілізація, порозвалюються міста, людина повернеться в ліси і печери. Ну, а хоч би так, то що?., а чим колишнє людське життя було краще? Всі тільки тим були зайняті, щоб здобути грошей... А тепер... всі живі, здорові Г: ситі. І наплювать на все інше. Правда?145

Але нарратор «відповідає» негативно на її відчайдушне запитаним. І «на повістку дня» висувається майже-модерністичний передсмертний «маніфест» Сузани (незважаючи, що Сузана, на думку О. Білецького, належить до найбанальніших «місць» роману146). Нема змоги тут цитувати цей великий «документ». Коротко підсумуємо його як моральну інвективу тваринному сонцеїзмові: 1) машина знищила людське начало в людині, яке полягало в творенні краси; 2) замість братерства рівних, вільних царів природи сонячна машина заселила землю «двоногою жуйною твариною»; 3) знищено все, що було здобутком людського генія, «з людини здерто тисячолітній грим божеськості»; 4) найстрашніше те, що виходу з цього становища немає, «історія скінчена»; 5) тому краще відійти з життя людиною, ніж дочекатися «обростання шерстю» і «доживання віку в печерах».147 І знову ставиться запитання; чи це не закономірний циклічний розвиток людського розуму, який на цьому етапі запрограмований все, і себе самого, убити? Чи це не

144 Г. Овчаров критикує самого Винниченка за історичний нігілізм, за аіігипролетарськс оганьблений попередньої культури, ідеології, історії, боротьби,- «Вишіиченкона „Сонячна машина"», с. 166-168.

145 Сонячна машина, с. 439.

146 О. Білеш.кий. «„Сонячна машина’’ В. Винниченка». с. 130.

147 Сонячна машина, с. 447-449.

123

закономірний розвиток усіх дотеперішніх філософських і морально-етичних пошуків?

Що с щастя? Сотні ж «дуріїв людства», сотні отих бідних пророків, філософів, мудреців усіх віків і народів в усуненні страждань бачили ідеал щастя. Вони кликали до найбільшого обмеження своїх бажань, до відмови від влади, слави, багатства, розкошів, утіх, насолод... Тепер бажань нема, страждання уникнено — чог о ж більше треба. Хіба це не є щастя?..

Хіба не здійснений ідеал Христа? Хіба людство не стало, як птиці небесні, що не сіють, не жнуть і навіть на зиму перелітають у вирій? Хіба не здійснений ідеал Конфуція. стоїків, циніків? Хіба не осягнена атараксія Епікура? Хіба не здійснені заповіді Шопенгауера, старого боягуза радощів? Чого ж сум, чого гвал г, чого страх?148

Але навіть на наративному рівні роману підкреслюється жахлива безвихідь

такого стану речей. В сприйманні Р. Штора довколишній світ набуває

«порожності», «неіснуючості», нереальності, абсурдного набору позбавлених

змісту оболонок (колишнього, втраченог о змісту): «неіснуюча» Труда ходить з

«неіснуючим» «порожнім» «лицарем».149

Я, звичайно, не ставлю собі за мету з’ясувати весь обсяг морально-

етичних питань, поставлених на цьому рівні Винниченком, зазначу лише, що

«жуйний» сонцеїзм належить до найсильніших філософських «застережень»

роману. Перехід до «активно-творчого» стану вже нами розглядався. Зазначу

тут лише важливість у цьому процесі морально-етичного аспекту, якогось

пробудження «людського», сумління, потреби діяльності. Перефразовуючи

одну з критичних зауваї щодо роману, що перемога справжнього сонцеїзму є

по суттю перемогою над сонячною машиною, мусимо уточнити: це передусім

перемога над механістично-фетишизованим ставленням до сонячної машини і

усвідомлення, що її справжня мета і суть — у неосяжному творчому

потенціалі, який вона відкриває перед людиною. І це перемога великою мірою

І4Х Сонячна машина, с. 450-451. |‘;і' Гам же. с. 45К-45Ч.

124

морально-етична, це проблема не так соціальна, як загальнолюдська, духонна. гуманітарна. Як ще зауважив пильно Г. Овчаров. — сили, що допомогли встановленню сонцеїзму. є позакласові, сонцєїстичний безкровний перснорот має всезагальний, вселюдський, а не класовий характер.150

Але нарешті виникає питання: чи «уможливлює» Винничснкова морально-етична доктрина (можемо кваліфікувати її як ідеологічно утопійну), яку він проводить, гіерефутболюючи від Мертенса до Інараку. від Рудольфа Штора до Сузани. від Труди до Душнера. відтіняючи, контрастуючи і «кристалізуючи». — співіснування фікційних світів і шарів універсуму? Чи можна її вважати структурно-семантичним ядром роману, яке з'ясовує, організовує і ставить все решта на свої місця? Якщо соціальні процеси і закони не дають змогу вмотивувати соціальну динаміку фікційного світу роману, то чи можна сказати, що зміни зумовлені передусім морально-етичною потребою, доктриною, «революцією г, собі» тощо? Якщо дамо ствердну відповідь, то тоді залишиться з віддихом полегшення, «п'яного захвату», або з дикунським криком і ревом поставити крапку і оголосити КІНЕЦЬ роботи. Але, на жаль, дикунський рев доведеться дещо відкласти і рушити далі. Такої всеохопної «мотивуючої» альтернативи «Сонячна машина» не дає, і залишає за собою, на мій погляд, більше запитань і застережень, ніж відповідей.

В його альтернативі (принаймні в «Сонячній машині»), на мій погляд, багато більше загальнолюдського пафосу, ніж ідеальності. Головним видається радше відкидання з обох боків — фальшиво-продажної та фанатично-абсолютизованої етики. Його люди, його перонажі, ідоли та

150 Г. Овчаров. «Винниченкова „Сонячна машина”», с. 177-178. Закидає критик Винииченконі і «різношерстий» явно-непролетарський склад комуни і Ради Спідки Вільної Праці, і відкидання марксистської концепції революції, і зречення збройної боротьби (наприклад, ч окупантами), і апеляцію не до класової свідомості в боротьбі за сонцеїзм, а до оріанізму, (гам же, с. І7У, 180-182).

125

«євангелісти» (на щастя і для роману, і для доктрини) — радше амбівалентні, «смертніші», суперечливі, повніші — з усіма помилками, наївностями, хитаннями, застереженнями, пошуками і революціями-в-собі (що на наративній поверхні виражено іронічно-добродушним дистанційованим наставленням наратора до персонажів).151

7 Становлення фікційного майбутнього як боротьба контрутопій

Ще один аспект, який коротко слід розг лянути в цьому розділі, полягає, на мою думку, в організації дискурсів і реалізації фікційних можливостей в романі — ці дискурсивні стосунки можна, користуючись, терміном К. Мангайма, назвати контр-утопійними. Вище вже говорилося про ієрархію дискурсів у фікційному Винниченковому світі. Тут, в дещо відмінному насвітленні, я маю на увазі ту структурну особливість, що дія роману розгортається як взаємодія і боротьба дискурсів (соціальних груп), які на потенційній межі зображуваного соціуму — висувають свої контр-утопії. свої версії «фікційного» майбутнього, які вони прагнуть зреалізувати. В результаті цієї боротьби міняється конфігурація цих дискурсів, їх статус, їх соціальні можливості — і, очевидно, це відбивається на процесі реалізації тої чи іншої контр-утопії.

Наприклад, в першій частині роману, на першій стадії Винниченкового

соціуму маємо таку конфігурацію кількох «майбутніх»: головним і єдино на

той момент вмотивованим є майбутнє панівного омнеїстичного дискурсу «нової

аристократії» — перспектива об’єднання світового імперіалізму в єдину

Республіку Королів Землі. На маргінальному і малоймовірному рівні

перебувають два інших «майбутніх»: майбутнє монархістів, яке зводиться до

151 Наприклад. О. Біленький зазначив: ніяких істотних змін в настрої та міркування дійових осіб «омнеїзм» не запровадив. — «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 125. Не тільки омнеїзм. але й соннеїстичні люди не видаються «новими» або «незвичними» (як, скажімо, в Богланова

— марсіани), хоч не. на мій погляд, не шкодить романові.

126

абстрактної «боротьби й помсти» за смерть батька й брата: «працюй далі над собою, готуй себе бути на височині науки, досвіду, знання людей і свою великого народу. Прощай, хай допоможе Тобі всемогутній виконати покладену на Тебе місію!»152 Навіть з виробленням «реальнішого» плану місії -одруження-помсти Мертенсові153 в плані майбутньою нічого не міняється. Майбутнє, програмоване інаракістами, — досягнення якихось моральних абсолютів — розглядалося вище і особливою довір'я та надій теж не викликає. Цю конфігурацію порушує і перевертає поява сонячної машини. (Такі дискурси як плани Сузани досягнення краси на повітряний віллі удвох з Максом154 або «теорія» Вічного порядку управителя Ганса Штора155 за межі індивідуальних інтересів або принципів далеко не виходять і не становлять альтернативних дискурсів.)

З появою сонцеїстської утопії, сонцеїсгської контр-версії майбутньою (формулювання Р. Штора, М. Штора в романі) дс-легітимізується і де-мотивуеться до того часу єдина «реальна» омнеїстична перспектива. Спроба Мертенса блокувати сонцеїзм провалюється (я усвідомлюю певний схематизм цісї версії, але думаю, що моє трактування має сенс).156 Монархістська ретроградна контр-утопія суттєво не міняє свою маргінальною розташування. Тоді як альтернатива Інараку, вкупі з його тактикою та цілями, переформульовується і перебудовується на сонцеїстичній основі, і Інарак сіаг тою базою, на якій поширюється сонячна машина і набирає сили іа життєздатності сонцеїстична контр-утопія.

152 Сонячна машина, с. 15-16.

153 Див. хитромудру пропозицію А. Елленбері а (с. 12), ошелешені збори монархістів (Сонячна машина, с. 103-1 10). 'задуми привнеси (с. 146-147).

154 Там же. с. 100-101.

155 Там же. с. 20. І ця теорія нічим не суперечить панівному дискурсові.

156 Додам лише, що на початку А. Елленбері планує фінансове майбупк винаходу, і допомогою якою можна було б. на йою думку, завоювати домінантне становите Німеччини у світі (Сонячна машина, c. 237-23S).

127

З псремоіою сонцеїзму. розкладом суспільства — економіки, дискурсу, соціальних зв'язків — і. в свою чергу, розкладом попередніх і омнеїстичного. й інаракісіської о дискурсів -на соціальному обрії вирисовуються маловтішні версії «огвариненого» майбутнього. Але в цей момент посилюється перспектива монархістська. Приїжджає принц Георг «на білому коні»і заходиться «вмотивовувати» свою версію світлого майбутнього. Зацитусмо скорочено:

треба вернути людську худобу до людського життя... Зробити це можна таким чином. Треба зібрати кілька тисяч людей (людей, а не жуйної худоби)... треба захопити в свої руки всю зброю, всі склади й запас маюну. гармат і скорострілів, треба поділити весі. Берлін на райони, позаймати їх своїми людьми й тоді оповістити: кожний мешканець Берліна повинен з'явитися в таке й таке місце для виконання своїх колишніх робіт і обов'язків. Насамперед залізниці пустити в рух... Доставити нафти... Пустити електрику. Дати воду... Робітникам — на роботу. Реченець для виконання — двадцять чотири години. Ні? Берлін буде знесений з лиця землі. Спочатку один квартал. Ні? Добре. Другий... Струснути їх пекельним, безмилосердним терором... І мільйони тоді покірно посунуть, як отара під батогом страху й сильної волі вищих одиниць.157

Звучить переконливо за умов повного розкладу, безсилля, безборонності й

апатії суспільства. Принц збирає однодумців, захоплює в свої руки зброю,

формує ось уже й тритисячні батальйони «Друзів Ладу». Провадиться перша

спроба-репетиція це майбутнє здійснити, яка закінчується поразкою,

підтримкою .мите найменш здатних до «серйозної» праці колишніх буржуа,

бюрократів та інтелігентів, і руйнуванням кількох кварталів Берліна, що

відсахнуло й тільки що «зголошених» прихильників. Для здійснення

тотального терору проти такої «зарази» як сонячна машина треба більше сил,

треба браги Берлін в облогу, потрібна ціла армія. Тому, для подальшої

моїиваг ії своєї версії майбутнього принц із прихильниками вилітає на схід,

І:>/ Сонячна лишити, с. 465.

128

щоб підбити Союз Східних Держав на інтервенцію, порятунок, дезінфекцію, нео-колонізаиію і повернення «до норми» Німеччини. Європи та світу. Припускаються певні жертви, можливо, половина населення цих [заражених) частин землі загине від дезінфекції»158, однак за «культуру» така ціна припустима. На якийсь момент прннцова версія видасться логічною перспективою — ані опір, ані контр-проектн його задумам в паралізованому машиною суспільстві не передбачаються.

Але в той же час з настанням весни (та інших, уже з'ясованих вище чинників) народжується перспектива нового, відродженого, орі нізовано-активного сонцеїзму. Ця версія майбутнього набирає сили і поступово стає панівною, успішно-реальною. Суспільство відроджується і реорганізується згідно з засадами цієї неосонцеїстнчної перспективи. Повертається до ладу виробництво, енергетика, транспорт. Розробляються райдужні плани. Уже велично і в стилі революційних масових міроприсмств святкується сонячна машина.

Але раптом в святковий гул вриваються нова і дуже переконлива версія, «велична реальність Дійсності»159 в образі мільйонної повітряної флотилії східних інервентів. Відновлення старого ладу будь-яким людським коштом стає дуже реальною можливістю на тон момент. Але в боротьбі двох, якийсь час рівно-сильних контр-утопій перемагає нео-сонцеїзм, і, крім іою, доходять звістки, у світових масштабах. Така дещо спрощена схема. Здавалося б, усе складається досить чітко. Але допитливий соціологізованнй розум читача продовжує «вопрошать»: чому ж те й оте сталося, перемогло, розпалося? І застигає в певній розгубленості. На поверхні романної «дійсності» «справжньою причиною», справжнім першодвигагелем усіх вирішальних

|51< Сонячна машини, с. 515.

159 Там же. с. 553.

129

суспільних поворотів, усього процесу боротьби контр-утопій виступає (крім попередньо н аданої Труди з її поцілунком) принцеса Еліза і її лібідинальне переродження (пов'язане з репресованим, але врешті непереможним коханням до Рудольфа Штора). Саме принцеса попереджає з самого початку Рудольфа про скору дружню «візиту» агентів «охранки» Мертенса, і той встигає врятувати, сховати свій винахід і передати його в надійні руки Інараку. Ось «реальна» причина перемог и сонячної машини і переходу від омнеїзму до соїшеїзму (інакше слід припускати, що винахід було б знищено в самому зародку). А ось чинники другої перемоги — в смертельній боротьбі нео-сонцеїзму та інтервентів-старорежимників. Головне — знову ж таки принцеса Еліза, яка затримала каральні акції А. Еленберга і вчасно повідомила Раду Спілки Вільної Праці, так що та встигла прийняти необхідні рішення і вчасно розбігтися. А також повідомила Рудольфа Штора і всіх «сонцеїзованих» східняків про підготовку нового ворожого наступу. І друга причина: непереможний засіб боротьби з окупантами, запропонований «новим» Мертенсом і його героїчий вчинок: проведення сонцеїзованих вояків у штаб армії — свій колишній палац потаємними, лише йому відомими ходами.160 Розуміється, моє потрактування і мотивування «дещо» спрощене. На далекому тлі бачимо перемогу сонячної машини в світовому масштабі і в кривавішій жорстокішій боротьбі. Вірніше, не бачимо, а нас ласкаво повідомляють. Але названі чинники таки є рушіями колізій роману. І наш соціально-детермінований розум відмовляється прийняти такі пояснення як обгрунтування контр-утопійної динаміки, яка «мусить» бути соціально вмотивованою.

160 Шо просто обурило Г. Овчарова — знов «революціонери»-інараківці. пролетарі та лідери-спілчани виконують збоку «споглядальну» функцію, а справжній подвиг і ризик бере на себе колишній капіталіст і запеклий ворог пролетаріату Мертенс.- Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина"», с. 177.

130

А тепер спробуймо підвести якісь загальніші підсумки цілого розділу. Сподіваюся, читачі погодяться, що утопійність часу і простору «Сонячної машини» ми довели. Далі, я намагався довести, що на соціально-жанровій поверхні роману ми маємо справу з трьома відносно автономними (з піп точки зору) фікційними соціумами: анти-утопіею, дистопісю та, нарешті, утопією. На рівні Винниченкової ідеологічної морально-етичної доктрини сонцеїстичну альтернативу також можна характеризувати як утопійну. А також способи проектування і реалізації майбутнього в романі провадяться як боротьба контр-утопій. Але жоден з висунутих вище рівнів і складників нашої «утопійної» концепції ще не дозволяє оглянути роман або його фікційний світ як цілість, вмотивувати його утопійну динаміку і поетику. Тому доведеться далі шукати спільного знаменника і закінчити цей розділ багатообіцяючою і незабутньою цитатою Олександра Сергійовича: «...Пльївет... Куда ж нам пльїть?»

IV. Проблеми карнавально-гротескової поетики роману

Проникливий читач в міру того, як наростали іронічно-гротескові нарративні елементи в цій роботі, мабуть, уже запримітив, яким курсом ми пливемо. Бахтінським — скаже ще проникливіший читач і зробить пальчиком застережливий жест. Тим не менше, аби справлати всі оці надії, мусимо побудувати дану частину таким чином. По-перше, відштовхуючись від досліджень і визначень М. Зерова та частково (наскільки це можливо з других рук) В. Василенка, спробуємо розглянути й довести, чому роман «Сонячна машина» характеризується «кінематографічністю», або чому його можна назвати «видовищем». По-друге, якщо перше буде доведено, слід буде з'ясувати, чи можна це видовище і на базі яких характеристик кваліфікувати як карнавально-гротескове і які наслідки це має для утопійності й «утопій» «Сонячної машини».

1. «Сонячна машина» як роман-видовище

М. Зеров. з’ясовуючи популярність роману, зазначив, що ідеологію роману навряд чи можна трактувати як джерело і причину такого масового зацікавлення публіки: якщо «автор іде від ідеї до образотворчого втілення; читач, навпаки, починає з образу, від нього рушаючи до ідеї і, правду сказати, не завжди до тої ідеї доходить».1 Тому головним напрямком дослідження критик обирає «форму» твору, той «художній одяг», в який Винниченко свою ідею зодягнув.

1 М. Зеров. «..Сонячна машина" як літературний твір». Твори в двох томах (Київ: «Дніпро». 1490). т. 2. с. 436.

132

Почати дослідження цього одягу з почерговим зніманням ,і’arment after garment варто з перегляду жанрових кваліфікацій роману, уже в іншому, менш утопійному ключі, що не є порушенням ані ходу нашого дослідження та концептуалізації — бо ж ми не відкидаємо утопійність. розглядувану на попередніх уже ста з лишком сторінках — ми з’ясовуємо її літературну «конфігурацію» в отій «політематичності» О. Білецького і, можливо, суттєвішу, ніж ідейно-соціальна, природу та структуру. У Зерова відзначено «елементи авантюри та соціальної фантастики», «авантюрно-детективні засоби загострення фабули», «риси авантурно-детективного жанру» в романі.2 А. Річицький так характеризує твір як новий етап Винничснкової творчої еволюції:

Замість психологізму й моралізування — хаотичне нагромадження дії, замість вузенької сфери якогось «чесного з собою», «я»-сфера дії цілий світ, але й замість реальної революції -революція утопійно-авантурна, революція без соціального тла, не соціалізм через боротьбу й революцію класи визвольниці людства, а сонцеїзм через винахід фантастичної машини,- такий є Винниченко в «Сонячній машині».3

Критик зауважує, що вся боротьба в романі — комбінація терору, салонів і

кохання в різноманітних сполученнях.4 П. Христюк наголошує, що в «Сонячній

машині» письменник використовує найновіші літературно-технічні досягнення

сучасної буржуазної літератури, де помітне зростання інтересу до авантюрно-

детективних романів з блискавичним і фантастичним розгортанням дії, «що

приємно дратує нерви»:

2 Там же. с. 437, 442-443.

3 А. Річицький, Винниченко в літературі й політиці (Харків: ДВУ, 1928), с. 53.

4 А. Річицький, Винниченко в літературі й політиці, с. 75. Щось подібне иисловлюг і В. Чаиленко: шо сюжет роману збудовано в пригодницько-детективному плані, але здебільшого і реалістично-психологічними мотиваціями поведінки героїв. Див. В. Чапленко, «Мистецька характеристика «Соняшної машини» В. Винниченка», у кн. З історії українсько/о письменства (Нью-Йорк. 1984). с. 92. Про психологічні вмотивованість-неьмотивованість ми те будемо говорити.

133

У сучасному детективному романі, романі найбезглуздіших пригод, майже зовсім зникає ота реальна соціяльна причиновість: тут виступає наперед випадок, незвичайна й неймовірна пригода, виключний збіг обставин.5

Ну, і найбільш різнобічний в наданні атрибутів «Сонячній машині»- П.

Федченко в післямові до видання 1989 p., де літературний «арсенал»

Винниченка схарактеризований таким чином (цитую, незважаючи на показову

термінологічну неточність):

Дбаючи про читабельність роману, Винниченко максимально насичує його динамічною фабулою, карколомними ситуаціями, поєднуючи при цьому різноманітні змістові та сюжетно-образні прийоми: реалістичне зображення (Мертенс і оточення [s/c!]), традиційно-казкове (три умови Елізи перед Мертенсом), детективне (зникнення і пошуки коронки Зігфріда), утопічне (історія Сонячної машини), любовно-еротичне (властиве ледве не всім персонажам роману).6

Попри деяку «знайомість» деяких із наведених щойно зауваг і характеристик,

на даний момент виділимо такі два аспекти: націленість на якнайширшу

публіку, читабельність і доступність-розважальність «Сонячної машини»; і

пов'язане з цим багатство, мобільність, несподіваність романної дії, акції

тощо.

Але як це впливає, скажімо, на стиль, образну систему і нарративну структуру твору? І на даний момент я мушу підсумувати Зеровську розгорнену оцінку, яку можна вважати найкомпетентнішою «прикладною» критикою роману. Перша і головна теза, яку розвиває й аргументує М. Зеров, полягає в тому, що «спосіб викладу в «Сонячній машині» зовсім не випливає з жанрових особливостей роману».7 Що ж це за спосіб викладу? Це «розволокла» на 800 сторінок «ремарка кінодраматурга». І далі Микола

5 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Харків, «РУХ», 1929), с. 166. Такі твори лають лектуру, що присипляє «чуття клясової свідомости у робітника», с. 167.

6 П. Федченко. «Соціальна фантастика В. Винниченка».- У кн. В. Винниченко. Сонячна машина (Київ, «Дніпро». 1989). с. 616.

7 М. Зерон. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 443.

134

Костевич висуває ряд «артилерійських» майже-рнторичних запитань, які форсують його оцінку:

Чи ж дозволяє ця форма на широкий розвинений діалог?.. Чи дає вона простір для прямих, не укритих характеристик, психологічних та соціальних? Чи дає вона змогу змалювати портрет заглиблений, не лише поверховий?... Нарешті, чи забезпечує цей кінематографічний ухил потрібну для такої великої речі різноманітність, багатство тону? Чи не уб’є читацької терпеливості цей безконечний теперішній час у авторській розповіді?4

На базі таких принципових запитань М. Зеров деталізує напрямки критичного

оцінення і характеризує головні параметри «Сонячної машини»: 1) домінування

зовнішньої динаміки, міміки та жестів: докладні режисерські вказівки:

точний перелік рухів; постійне нотування просторового становища персонажів;

нагромадження трюків, цікавих для ока моментів; 2) брак психологічного

аналізу персонажів, докладного з’ясування душевного життя героїв,- все цс

заступає екстерналізована дія.

Режисер говорить акторові: «Зрозумійте, він страждає»; цс значить: «Дайте таку і таку гру мускулів обличчя»... Немає ні листів закоханих, ні їх щоденників, жадних признань віршем і прозою, жадних мук і детально списаних самодопитів героїн -майже ні одного ресурсу психологічної манери... У «Сонячній машині» дійові особи складаються з фризури, рис обличчя та костюма.9

Однак, попри певну категоричність цих вимог, «листи закоханих» Зеров таки прогледів (Макса і Сузани; або критик, може, не вважає п тексти за листи).

3) у зв’язку з попередньою вадою — невмотивованість дій персонажів (наприклад, переродження Мертенса); спрощеність і схематизм; «автор заставляє героїв говорити „афоризми”, і дуже часто або попадає в несмак і напруження, або сипле календарною премудрістю»10; 4) банальність

8 Там же. с. 444.

9 Там же. с. 445-446.

10 Там же. с. 455.

135

Винниченкової о зображення природи — його пейзаж постійно «пронизаний елементами характеристики».

Хоча Зеров і відзначає яскравість і силу письма прозаїка, тим не менше, головний його присуд далекий від захвату. І головний промах Винниченка той, що,

показавши своїх дійових людей лише зовні, він не дав їм повної всебічної характеристики, обмежуючись двома-трьома прикметами, достатніми тільки для того, щоб їх раз ураз пізнавати на екрані.11

До цих характеристик, суть яких можна звести до кінематографійності та її

наслідків, хочу додати ще кілька визначень В. Василенка, які видаються

доречними та цікавими і які, із-за недоступності його монографії,12 я подаю за

вже підібраними (тенденційно, з метою критики) цитатами Г. Овчарова (див.

також визначення, зацитовані в попередньому розділі). В. Василенко

підсумовує:

Автор на тьмяно абрисному тлі сучасної фактично Німеччини, або краще — відповідних сучасних німецьких декораціях, влаштував оригінальну своєрідну виставу, що своєю дією досягає з невизначеним, правда, минулим аж до наших днів з центральними дієвими особами — революційною інтелігенцією, що оформлювала рух до соціалізму... «Соняшна машина» в цілому -це романтичний кінофільм на тему „інтелігенція й соціялізм”.13

Отже знову йдеться про кінематографізм, кіносценарій, кінофільм, виставу

etc. Я б таке визначення окреслив дещо ширше: видовище.14 І нашу версію

11 Там же, c. 44Н.

*- 13, Василенко. Про „Сон.чшну машину" В. Винниченка (Спроба критичної аналізи) (Харків: «Пролетарці». 1928).

13 Г. Овчаров. «Більше непрнмиренности до ворожих виступів», у кн. Г. Ф. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література о Мистецтво. 1932), с. 199-2(H).

14 Мушу тут відразу зробити необхідні уточнення та самообмеження. Коли ми далі будемо говорити про «роман-видовище» або про «кінематографічність», ці поняття ні в якому разі не заперечуватимуть «романності» та прозової нарративності «Сонячної машини». І всі «кінематографічні» терміни «екрану», «проектування» etc. тут є безперечно метафоричними. Що ми тут окреслюгмо поняттям видовища або кінемагографічності — це, по-перше, домінування візуальної презентації персонажів, подій, ситуацій. По-друге, це така нарратнвна техніка (абсолютно прозова, романна), при якій відбуваються динамічні зміни нарративного

136

з’ясування особливостей «Сонячної машини» як роману-видовиша побудував би в такій послідовності: а) статус і функції теперішнього часу в романі; б) екстерналізація. візуалізація як головні засоби репрезентації фікційного світу роману; в) спроба «кінематографічного» пояснення банальності та браку психологічної характеристики.

А. Граматичний теперішній час та його «наслідки» в романі Теперішній час в романі чи повісті не новий. М. Зеров згадує повість Ж. Ромена «Доної оо-Тонка» про шахрайські пригоди сумнівного вченого. Або звернімося до «Інтелігента» Леоніда Скрипника, де також домінує теперішній час. Але теперішній час характерний не тільки для кіносценарію. Хоча в «Сонячній машині» теперішній час головним чином мас- безперечну й очевидну кіно-функцію — візуалізації дії й ангажування в фікційний світ читача, його, на мою думку, можна пов’язати і з утопійним виміром твору. Адже, наприклад, і класична утопія використовує теперішній час. Теперішній час в описах Мора і Кампанелли — це не тільки граматична категорія «наукового» опису якогось виду тварин або механізмів. Його онтологічна функція, крім значення систематичності-регулярності описуваних дій чи явищ (що властиве експозиторній прозі; але якнайдетальніший опис може бути вираженим і минулим часом; утопійці робили те-то...), полягає в наданні «реальної» функціональності, онтологічної все-присутності утопійного соціуму, порядку, ідеї, альтернативи, нехай навіть фікційної; це запрошення читача

фокусу, і персонажі чи полії набувають більшої автономії віл нарратора (що відразу кидається у вічі при зіставленні, наприклад, із творами з «тотальним» монолітним нарратором у «Записках Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, у Кобилунської та ііі.) Ця характеристика стосується розвитку нарратинної техніки. Зіставлення з кінематографом, з його специфічними засобами презентації — на противагу літературним, з такими вилами літератури як кіносценарії, кіноповісті, формалістичними пошуками лаконічної, максимально об'ектинізовної прози (а la Гемінгвей) в цю роботу не входять. Як і проблеми взасмолії кінематографа та літератури, наприклад, свідоме застосування кінематографічних прийомів у романі Скрипника «Інтелігент» або специфіка поетики кіносценаріїв О. Довженка — цс принципово вимаїало 6 вироблення спеціальної методології дослідження. Тому кіно і вся кіно-атрибутика тут служиіь лише як метафора, шо допомагає увиразнити нарратинно-стшіістичні аспекти роману.

137

візуалізувати, «уирисутнити» цей соціум, це запрошення його до співучасті та співдії в ньому.

Цей теперішній час безпосередньо здійснюється, реалізується, «уреальнюсться» тут, вже, в фізичній реальності нашого читання. Це той самий, не відсунутий в минуле, пережите, віддалене, а «теперішній» і «тутешній» живий часово-просторовий статус альтернативної візії, виражений теперішнім часом, дійсним способом дієслова.'5 Тому критичну заувагу М. Зерова про «набридливість» теперішнього часу в «Сонячній машині» я б зняв. На мок» думку, теперішній час є вмотивований і структурно доречний в романі, і дратувати ця риса може здебільшого «дратівливого» критика.

Б. Візуалізація, «кіне.чатографічність» і нарративна техніка Наиі розгляд засобів візуаліації світу в романі ми почнемо від презентації персонажів. Перше, на що вже звернув увагу Зеров,- це тенденція письменника зафіксувати персонаж двома-трьома характерними рисами для того, щоб їх упізнавані «на екрані». «Наслідком цих повторень зоровий образ дійових осіб глибоко різьбиться в пам’яті; зате внутрішній світ героїв, їх думки, їх небуденна психічна енергія лишаються нез’ясовані».16 Подивимося на кілька таких характеристик. Мертенс представлений «вічнопітніючим» «банькатим» огрядним чолов'ягою з «сідластим чолом»;17 про принцесу дізнаємося, що у неї часом «сухий» і «кістяний», а часом «дитячо-рожевий», «як щойно знесене яйце»1*, овал лиця: товариша Тіле впізнаємо навіть у гримі із-за його

15 У Платона. наскільки я можу судити з російського перекладу, дієслівно-онтологічний статус ниражений — це вже моя «робоча» гіпотеза — модальністю побажаності, «того що мас бути», цей стан дієслів редукований до умовного способу і відсутній у слов’янських мовах в такому обсязі, як він с в давньогрецькій мові. І взагалі, щоб чіткіше уяснити принципову «онтолої ічність» цісї. здавалося б, суто граматичної категорії дієслова, спробуймо уявити собі гіпотетичний «роман» (чи менший текст), написаний з суцільним використанням майбутнього часу або умовного способу дієслова — які «неймовірні» онтологічні наслідки це мало б для презентованої о фікційного світу.

16 М. Зерои. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 450.

17 Лив. іілир.. Сонячна машина, с. 22, 57.

18 Гам же. див. с. 14. 21. 30. 50.

138

«сокирчастого носа». Трудині ляйтмотивні риси — чорна смуглява коротко підстрижена голівка з синьою родинкою на шиї14. Але крім таких характеристик. Винниченко творить із своїми персонажами цілий «звіриний епос». Про гротескові параметри «звіриних» порівнянь ще піде мова, а на даний момент зазначу, що розгорнуті порівняння дійових осіб з тваринами Mat знову ж таки функції візуалізації, зорового увиразнення вигляду: старий граф Елленберг-«віл». графиня як «чорна старенька собачка». Вінтер-«хорт» поведінки: принцеса серед берлінського зібрання монархістів — як «цариця-матка» серед «трутнів», або вона з А. Еллеибергом — «гордо, чуйно й нашорошено-спокійно дивиться молода золотиста львиця на м'який підлазливий підступ старого ягуара. Ледве помітно здригують вуса, гнучко, привітно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?»20 Крім того, в порівняннях із звірами, є, на мою думку, алегоричний елемент — не просто візуальний образ, а «байкова» маска, яка і впізнається відразу, і зосереджує певні психологічні ознаки: той же Вінтср-«хорт» означає не тільки «худий», але й «запобіг ливий»; графиня, що нишпорить очима як «мишка»- не тільки візуалізована поведінка, манера, але й страх перед чоловіком; Сузана з вологими очима «телиці» означає «хігь»; принцеса, крім «цариці-матки» ще «молода львиця»- бажання влади, сила, воля. Ми не тільки впізнаємо на «екрані», але й формуємо першу оцінку-характеристику за цим першим візуальним образом. І тут же додам, що такі образи, з точки зору авторською ставлення до персонажів, авторського дистанціювання, нагадують мені і Скрипниківський «коментар» в тексті «Інтелігента».

Рухи, міміка та жести також підкреслено візуалізовані: «князі» Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, і підводить голову догори, до

19 Які В. Винниченко «списа»» із якоїсь незнайомки — н записнику 1921 p., Щоденник Шдмоіпон

— Нью-Йорк. 1983;. т. 2. с. 67.

20 Сонячна машина, с. 63.

139

колосальної будівлі. 1 тоді на устах його видушується тонка посмішка...»21, часто за допомогою «звірят»: «в куточках засохлих уст [принцеси Елізи] легенько ворушиться непомітний усміх, як тонюсінький кінчик хвоста затихлої в траві гадюки».22

Не тільки жести, міміка і рухи персонажів, не тільки репліки та діалоги — екстерналізовано також їх думки та почуття, їм надано форму не потоку свідомості, а організованих внутрішніх монологів або навіть образних візі її. Зразком таких кінематографічних монологів-візій я б назвав роздуми Р. Шюра про перенаселені міста-нарости, або внутрішній монолог Мертенса, що пролітає над Німеччиною (вже цитувалося вище). Кінематографічних у тому сенсі, що мислення їх подано зоровими образами. Але в нарративному плані роману маємо загалом тенденцію до вільного непрямого дискурсу — free indirect discourse що викликає думку про техніку нарративного коллажу. Не тільки думки і перцепції персонажів набувають артикульованості, декларативно-показової структури, але часто, навпаки, «справжні» репліки персонажів асимільовано в наррацію і подано непрямою мовою (часто лише з виділенням абзаців), вільним непрямим дискурсом, в якому перефокусовуються репліки і перцепція персонажів. Про нарративну техніку вже говорилося в попередньому розділі. Наведу ще одну цитату:

принцеса Еліза бачить, що він, дійсно, старий-старий. Не так віком, як очима, посмішкою, голосом [фокалізація Елізи].

І нехай її світлість не гніваються на нього: він нічого не має проти візиту пана Мертенса. але його хай принцеса увільнить від обов'язків хазяїна дому [мовлення старого графа].

В принцесиному абажурі пригасає лампа, але вона тепло дякує графові й виходить рівною, певною, непохитною ходою [ зовн ішн ій нарратор ].

І тим самим рівним, певним, непохитним голосом балакає телефоном із графом Адольфом Елленбергом [зовнішній

-1 Сонячна машина, с. 5. Таких прикладів баї ато, це — спосіб «подавання матеріалу» в романі.

— Сонячна машина, с. 205.

140

нарратор]. Голос же графа Адольфа Елленберга. нинішнії, в телефоні звучить непевно, радісно-розі ублено [зовнішній нарратор + перцепція Елізи]. Її світлість хочуть із ним говорити в справі пропозиції пана президента? О. він моментально, через п'яіь хвилин буде в її величності [мовлення А. Елленаер/а]. (Знов помилка світлості на величність! [змуж/лоч- принцеса + нарратор])27.

Очевидно, що йдеться в даному прикладі не так про кіно, як про нарративну автономізацію персонажів роману.

Крім персонажів, візуально, з поданням подробиць і деталей, репрезентовано середовище, в якому діють персонажі: речі, інтер’єр приміщень (кімнати ; рафського будинку, лабораторія Р. Штора, приймальна та брильянтова зали мертенсівськоі о палацу, салон Су піни Фіїнер та ін.), «екстер'ср»: старий сад Елленбергів, вулиці Берліна, приміський ліс із парочками etc. Впадає в око інтерес нарратора до майже фотографічної експозиції — умови сонячного освітлення, композиція і фактура об’єктів, пейзажу: сонце постійно дає себе знати,- сонце можна названі одним ч «головних персонажів» роману. (І підкреслю, що домінують не так кольори і відтінки кольорів, а радше міра освітлення, зорово-чу ттєиа фактура об’єктів).24 Наведу кілька прикладів:

1) «Сонце врочисто, велично здіймає червоно-золоті вії над садом. Шибки вікон принцеси радісним розтопленим золотом бризкають [світло, фак іура) у сад. Полита стареньким Йоганном підстрижена трава іскриться всіма фарбами» (с. 299): «Сонце радісно червоним металічним полум’ям горить на розчинених шибках, тріумфує на металічних частинах машин і приладдя» (с. 232). Звернімо увагу на «психологічно-емоційну», «відчуттсну» й антропоморфну

23 Там же, с. 130.

24 Я веду до того, шо коли «Сонячна машина»мислиться як кінофільм або. іомнмис, співстанлясті.ся з кінофільмом, це, очевидно, «фільм» де домінують чорно-білі співвідношення. Хоча роман виходить за рамки чорно-білої о, інші кольори часто подані світлом і фактурою. Тобто, говорячи по-літературному, при презентації обЧктін автор більше використовує атрибут и зорово-сенсуальної фактури, ніж колір per м-.

141

презентацію соння. яке фігурує в романі як «Велика Мати», жнвлюше і міфолої і зоване джерело світла, радості, енергії.

2) Ось снена спеки, звернімо уваї у на зміну ракурсу і точки зору «зйомки», «камера^ опускається згори з висоти пташиного польоту (або навіть скажемо. «point of view» самого Винниченкового «сонця») вниз на поверхню вулиці:

В небі — сонячна пожежа, на землі — пекуча з роззявленим ротом, із млосною застиглістю спека...

По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць. у вогких загінках барів паряться пітні, гарячі купи людських тіл. Нагріте згори двадцятьох поверхів залізо й бетон безупинно пашать теплом і випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озері, в берег ах кам'яного міста.

Небо бозна-де. десь далеко-далеко над височеними прорізами велетнів-будинків [різка зміна зорової перспективи. уже знизу, «маленька» людська перспектива нарратора, асоційованого з Р. Шторам]. Сонне кипить десь там. над ними, палає, клекотить, і тільки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така бліденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможених живих істот довгі шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Із склянок же вони всмоктують у себе повільними ковтками маленькі різнокольорові дози отрути й щохвилини витирають із набухлих [візуальність, фактура] облич лоскітливий піт.25

Або «подивімося» на ефектний «стерео»-опис грози:

Стає вже темно... Раптом уся темна стіна проти вікна [point of view Макса Штора] злітас кудись угору, і замість неї синювато-оілим. сліпучим світлом мерехтить екран. І моментально зникає.

В хаті стає темніше, а Тіле й усі предмети огортає сіре павутиння. 1 вмить над містом із металічним тріском розривається страшенний гуркіт і довго котиться, підстрибуючи по небу глухими грізними розкотами.

Макс ізривасться з фотеля й підбігає до вікна. В очі йому рі;:;е зеленкувато-білий велетенський зигзаг, що перерізує все небо, і над самою головою, немов на горішньому помешканні, з дзвінкішим гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон заліза, прокочується грім. За ним — другий вагон, третій. Хтось м'якими

~5 Сопччна чашина. с. 217.

142

гігантськими ногами бігас по залізному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всім тілом.*6

Звернімо увагу і на елемент міфологізації такого «первісно-людського»

сприймання природної стихії.

3) І ще один тип кінематографічного змалювання, де опис «метеорологічно-природний» поєднано з узагальненою «мімічно-зоровою» візією світу (в цитаті

— фокалізація Р. Штора, асоційованого з нарратором):

Світ у замішанні, в непокої, колотнечі. Лице людства в мінливих, раптових, стрибливих корчах і гримасах, як у штукаря: ось одним оком радісно, в захваті сміється, тут же другим грізно хмуриться, люто, хитро підморгує, врочисто бундючиться [по штукарство ми ще сюди повернемося з гротесковим сачком].

Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар; сонце рветься крізь них; поле у хвилях [небо]; хвилі чубаті, скудовчені; одна в одному напрямі, друга в другому; в одному місці плями сонячної радості, блискучі золоті зуби його; в другому набурмосені брови, сині, понурі тіні; вихор в один бік, вихор у другий; птиці боком, ч жагом. зиг загами носяться над ним. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залізні руки.27

Додам тут. що таке «метеорологічне» світовідчуття — що кожний день

починається з погляду на небо — впадає в око при читанні Винниченкової о

щоденника. «Сонце», «Ясно», «Мінливо», «Хмарно», «Мрячно», «Вітер», «Дощ»

etc. — так починаються його записи-ея//-/с\у, згадується «пленерна робота»,

обдумування роману в лісі.28

Крім таких «пейзажних» сцен, бачимо «масовки», юрби тіл, роль яких -

бути саме зоровою картиною, масою, юрбами тіл, а не організованими

класами, чого вимагають запальні марксисти Овчаров, Христюк і

26 Там же. є. 196.

27 Там же. с. 133.

2Х В. Винниченко. Щоденник, т. 2, див. с. 25, 34-35 (записи за січень, траиень 1921). Пі «метеоролої ічні» зауваги впадають в око на протязі веьоіо щоденника; про обдумування в лісі див. запис від 5 липня 1921 р. , с. 42 . Можна згадати і звичку Винниченка будувати собі робоче-місце на природі, в лісі, або згадаймо йою пізнішу віконисту «Оулку»-курінь для писання в «Закутку», в Мужені.

143

Річинький.29 Ось сонцеїстично настроєна юрба: «Юрба вже підхоплює автомобіль, веде йоіо крізь гущу кричущих, махаючих від перемоги, полегшення, щастя тіл».уо Нарратору не цікаво, з яких соціальних страт походить кожне тіло, його цікавить передусім рух, жестикуляція, міміка -візуальна картина.

Треба також виділити «колажну» техніку Винниченка. Не просто міняється ракурс, точка зору, перцепція при поданні «матеріалу», але в цей екстсрналізований візуальний матеріал нерідко вводиться текст. На візуальний «екран» подаються «чисто»-текстуальні елементи. Наприклад, цитати із статуту Інараку вклинюються в ефектну сцену Максових страждань перед дзеркалом і хитань з приводу своєї буржуйської любові до Сузани і свого бездоганного носа «ніжно-смуглявого кістяного тону» (фактура) і в цілому свого класично гарного обличчя (всі муки подаються на екран через дзеркальне відображення). Макс тримає в руці статут і на «екран» драматично подається кілька параграфів: «Ні родинні, ні особисті зв’язки й відносини членів Інараку не можуть стояти на перешкоді у виконуванні їхнього організаційного обов'язку й дисципліни».31 Знову зауважмо розмаїття зорової фактури матеріалу цієї сцени. Або наприклад, сцена повідомлення Інараку про черговий злочин імперіалізму — ув’язнення великого хіміка Р. Штора в божевільні і приховування його винаходу, і про рятівну роль у цій справі «героїчного авангарду»; сцена занепокоєного гудучого Берліна з напруженою метушливою юрбою, в яку подано причину неспокою — текст Інараківської повістки із смертним присудом Мертенсові; листи Макса і Сузани; уривки Максового трактата про красу (який візуально співставлясться із

24 Л. Річищ.кий пише, що маси Винниченко показав як юрбу ледарів, травоїдів, див. Винниченко

a лі/нс/хіпіурі (і політиці, с. 77.

3() Сонячнії машини, с. 377.

31 'Гам же. с. 85-86.

144

зашмуляним інтер'єром його «справжньо-красивої» кімнатки), маніфести «Друзів Ладу». «Вільної Спілки Творчої Праці», текст звернення окупантів, уривки газетних текстів про сонячну машину — все це майстерні, на мій погляд, комбінації візуально-предметною і показово-текстуального планів зображення. Особливо цікавим видасться трюк подання тексту на «екран» через кольорові скельця: рожево-офіційне, червоно-оптимістичне і бадьоре, похмуро-синє загрозливе,- коли Р. Штор перечитує інтерпретації та відгуки про Світовий Когрес у газетах різних країн.32

Вище вже розглядалися аспекти нарративної техніки «Сонячної машини» в зіставленні із способами кінематографічної презентації. Наведу ще кілька цікавих прийомів, які уже в менш-кінематографічному ракурсі засвідчують нарративну мобільність і автономізацію персонажів і подій у романі. Дуже часто зміна нарратора сигналізується в тексті вставними конструкціями, дужками:

Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п’яно-веселу постать [Макса\, моментально губить усю свою монументальність, гумово м'якшає, осяюється інтимною привітністю й низенько вклоняється [зовнішній нарратор]. Пані радниця [Су /ана ) в гаку годину нікого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана пані радниця будуть дуже втішені. [мовлення портьє]. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночі приймати цього паливоду [пояснення зовнішнього нарратора про причину ввічливості]).

— Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утішені, майте на увазі! [пряма мова Макса]

Паливода боляче хляскає долонею по спині пана портьє, потім (отаке дурне! [думка портьє]) обнімає за плечі й разом із ним іде наг ору сходами [зовнішній нарратор]?7.

32 Сонячна машина, с. 133-134.

33 Там же. с. 291.

145

Або ше один цікавий прийом, де на «екран» подається обличчя Труди і її «промову•> до мужчин-ледарів і, хоч ми не «бачимо» облич і реакції її слухачів, ми з’ясовуємо це з самої «промови»:

— Ой Максе, ви сьогодні страшенно... [мабуть, Макс робить міну]

Ну, нічого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви, Руді, я, лицарі, мільйони отих ледарів... Максе, ви не посміхайтеся [очевидно, посміхається], не судіть по собі... Ви цього не розумієте, правда?

Будь ласка [очевидно, міміка чи жест Макса — не розуміє]. Руді, а ви теж не розумієте?34

Підсумовуючи характеристику нарративних параметрів роману,

персформулюю слова П. Федченка, що Винниченко — політик і мораліст -

намагався стати понад або між таборами35, уже знайому соціологічну

пісеньку, в «кінематоїрафічно»-нарративному ключі: наррагор «Сонячної

машини», на мій погляд, з його перефокусуванням зображення,

листаїшіюванням-асоціюванням з персонажами, втручаннями, змінами

ракурсів і точок зору, має виразні функції режисера і оператора

«проектованого» на «екран» книжкової сторінки фікційного світу.36

До цих «внутрішньої» текстуальної «кінематографічності» додам ще

один, «зовнішній» натяк. Саме в 1921-1922 pp. Винниченко зблизився з

консулом Грузії в Німеччині В. Думбадзе. З ініціативою Думбадзе, з

підтримкою адвоката М. Віденського і за участю Винниченка було створено

товариство «Українфільм», яке мало випускати українські та грузинські

фільми.37 Винниченко, захопившись новою перспективою, почав писати

кіносценарій на тему «Сонячної машини» (травень 1922; ще не закінчивши і

34 Там же. с. 509.

3<і П. Федченко, «Соціальна фантастика Володимира Винниченка», с. 613.

3(’ Близько до такої думки підходить Г. Овчаров: «в кожному типі бачимо Винниченка, що або захоплений і пережнвас разом з геросм, або моралізує, то філософує... Він то весь іноді втілюється в свою типа... Зрозуміти як слід «Соняшну машину» не можна, коли візьмемо якогось окремого типа й в йому будемо шукати втілення авторової ідеї... Автор використовує всіх без винятку типів». («Винниченкова „Соняшна машина"», с. 157).

-'7 Див. передмову до другого тому Щоденника, с. 18-19.

146

відклавши писання роману).38 Плани кіностудії з виїздом Думбадзе до СШЛ розвіялися. Але в той же приблизно час (писання сценарію) В. Винниченко нотує в щоденнику 30-го червня 1922 p.:

Напав на потрібний стиль [моє виділення] «Соняшної машини». Процес роботи захоплює. Страх збайдуження до теми і до роботи

— безпідставний; спосіб обробки і виконання замінює цілком новизну теми.34

Ця маленька замітка свідчить про мовно-стильові пошуки письмсника і натякає, що таким знайденим стилем став стиль «кінематографічний».40

1 крім «кінематої рафізму», згадаємо ще один важливий аспект, що стосується візуального «модусу» презентації Винниченкової о фікційного світу,- малярство Винниченка, його вдалі малярські спроби, які отримали непогані відгуки фахових критиків і знавців, його зв’язки з М. Глущенком.41

В. Банальність і «кінслштографічність»

А тепер поговоримо про банальність або поверховість у зв'язку і «кінематографічністю» твору (а у зв’язку з гротесковіспо мова піде далі). Сподіваюся, що на даний момент не викликає великого сумніву, що Винниченко мислив роман візуальними поетичними засобами, засобами кіно. Що ж уявляє собою кіно 1920-х років у жанровому плані? Це передусім кіно масове, голівудське — детектив, авантюра, фантастика, комедія, мелодрама. Розраховане на якнайширшого глядача. І хоч у тій же Німеччині розминається і елітарний, в порівнянні з голівудською продукцією, експресіоністичний

зк В. Винниченко. Щоденник, т. 2, с. 127. Він навіть пілбнн М. Грушевською писані історичний сценарій «Запорожці».

39 Щоденник, т. 2. с. 131.

40 Згадаємо ще один «зовшшньо»-кінематографічний момент — н 1921 р. в Німеччині було створено кінофільм за п'єсою Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Дии. С. Погорілий, Неопуб.аікоаані романи Володимщм Винниченка, с. 19.

41 На цю тему див. такі статті: Г. Костюк, «Володимир Винниченко — маляр», ВолоОимир Винниченко та його доба (Нью-Йорк: УВАН, 1980), с. 173-183: і три іаміїки іч чбірника Володимир Винниченко (Статті й матеріали) (Нью-Йорк: УВАН, 1953): «Малярські твори В. Винниченка» С. Гординськоїо (c. 57-6Ü), чернетка статті М. Глущеика «Винниченко як маляр» (с. 62-63) та «В. Винниченко-маляр» М. Келлера (с. 65-66).

147

кінематограф — «Кабінет Доктора Калігарі» В'єне, пізніше, в 1926 p., урбаністично-футуристична візія «Метрополісу» Мурнау. в 1927 р.-«Симфонія Великою Міста (Die Symphonie einer Grofistadt)» Руттманна (обидва вже після «Сонячної машини»), це радше засвідчує нам загальнішу тенденцію чи інтерес європейського мистецтва (передусім літератури і кіно) до футуристичних соціальних та урбаністичних візій, в загальний контекст яких вписується Винниченко. а не впливи експресіоністичної кінематографії на письменника (його інтерес до експресіоністичної літератури та малярства я не ■заперечую). На жаль, з опублікованих матеріалів ми нічого не дізнаємось про Вшіничснка-кіноїлядача. Але дозволю собі припустити, що кіно в його уявленні і з огляду на художні засоби — це передусім масове мистецтво. І не дивно, що звинувачення в «мелодраматичності» чи «оперетковості» виринають у критиці (Білецький, Зеров). Адже і Винниченко-письменник, найперший в українській літературі, що заробляв на хліб літературною працею, орієнтується на масову читацьку аудиторію. І чому його герої не можуть говорити «афоризми» і банальності? — адже говорить не «письменник», і навіть найчастіше не нарратор, а персонаж, від якого ведеться оповідь. Якщо Труда говорить банальності чи наївності, наприклад, у пастора,- але ж це принципово «наївний» персонаж, це його «функція». І коли Сузана «видає» мелодраматичні «трюки»— це також її роль. Елемент мелодрами видасться не чужий поетиці роману. Але не означає, що саме цей елемент домінує у творі, і що роман сам по собі перетворюється в мелодраму і загальне місце. Дистанс і легка іронія нарратора проступає, на мій погляд, навіть у «писаннях» (листах, трактатах і маніфестах)42 Макса Штора, головного «маніфестатора» в «Сонячній машині».

42 В пі.чом\ я 6 назвав тему Макса і його писані, темою пошуку краси — від модерністичних (омнеїс і ичиих * манівців до «зачарованої далини» сонцеїзму-соціалізму (якщо хочете, соцреалічму — в дальшій перспективі).

148

Щоб продемонструвати елемент майже «кінематографічної» мелодрами, накінець зацитую сцену Руді з принцесою Елізою — мимохіть н образі Міні. Звернімо увагу на предметність і візуальність «німої» сцени:

Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставить одну ногу на доріжку, спирає на неї все тіло і, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Міці. Обхопивши лівою рукою все її тіло, він закидає його начал і скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцілунком. Від несподіванки, переляку чи те чого тіло Міці спочатку ціпеніє [перцепція диктора |. потім починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-під поцілунку, руки силкуються визволитись, дряпаються. корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижість доктора Рудольфа — ліва рука як дротяною линвою прг.в’язує тіло до тіла, губи люто вгризаються в губи, і зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, тріпотливому тілі, шукає, прагне. Проклята сукня! (дул/яг/ доктора!) І рука вже на колінах, на оголених ногах, на ніжній, гарячій атласистості стегон, на атласистої теплих, нагрітих сонцем пелюстків троянди [боже, яка фактура! Нарратор любовно подає її, як очікуване «лакомєтво», читачев і -глядачеві, обізнаному з бульварними романами або голівудськими фільмами].4*

Останній образ викликає думку про трактування читача письменником і навіть запитання: а чи не іронізує тут Винниченко злегка зі свого збудженого читача, підсумовуючи його міщанське збудження сподіваним «лакомим» шматочком? Але, перевівши віддих, рушимо до наступного наукового питаним. Вище, сподіваюся, ми вже довели, що засоби образної презентації фікційною світу роману можна назвати візуально-кінематографічними. В ньому ракурсі я дозволю собі назвати «Сонячну машину» романом-видовищем. Тепер слід з’ясувати, якими є домінуючі структурні елементи поетики цього видовища.

43 Сонячна машина, с. 123. Маючи на уиа'лі в цілому лем ко-іронічне славлення нарратора цч зображуваних персонажів і полій, можна лерелбачити елемент іронізування з читача у пм>му епізолі.

149

2. Гротесковісгь, святковість, карнавальнісгь «Сонячної машини»

В цій частині роботи, як уже було обіцяно, я користуватимуся визначеннями М. Бахтіна у праці «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя та Ренесансу».44 Отже спочатку я розгляну його систему параметрів гротеску і гротескового дійства — карнавалу, а тоді спробую визначити можливості аналізу «Сонячної машини» в карнавально-гротесковому ракурсі, встановити усі необхідні обмеження та застереження і намітити напрямки дослідження.

Бахтін розрізняє в сміховій культурі словесні та образно-зорові форми. Образно-зорові форми (головною з яких є карнавал і які головно нас тут цікавлять) за наочним, конкретно-чуттєвим характером і виразним ігровим елементом близькі до форм театрального видовища, до народної агональної (від агон — площа) культури і до певної міри входять до складу цієї культури. Вони репрезентують інший, підкреслено неофіційний аспект світу, людини і людських стосунків, немовби будуючи по той бік офіційного — другий світ і друге життя.45 Карнавал — не мистецтво, він знаходиться на межі мистецтва і самого життя. Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів, він не знає театральної рампи. Карнавал не споглядають,- у ньому живуть, і живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Від нього нема куди втекти, бо карнавал не знає просторових кордонів. Під час карнавалу можна жити лише за його законами, тобто за законами карнавальної свободи.46 На думку дослідника, така ідея карнавалу найчіткіше проявлялася в римських сатурналіях, які мислилися як реальне і повне (але тимчасове) повернення на землю золотого віку Сатурна. Отже специфічна природа карнавалу полягає в

44 N1. Бах тин, «Тнорчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья н Ренессанса», У ки. М. М. Бахтин. Липісратурно-крипшческис спютьи (Мскква: «Художественная литература»,

с. 241052.

45 Гам же c. 2М6.

46 Там же. c. 2ЧХ.

ISO

тому, що в ньому «і рас» саме життя, гра на якийсь час стає самим життям, розігрує іншу, вільну форму здійснення життя, його відродження й оновлення на кращих засадах.47

Карнавал визначається як святкове життя народу, а свято Бахтін трактує як одну з найважливіших первинних форм людської культури. Свято не виводиться суто з практичних умов і цілей суспільної праці, ані ч біологічної потреби відпочинку, до цих факторів мусить долучитися компонент духовно-ідеологічний, компонент ідеалу. В основі святи лежить концепція природного (космічного), біологічного та історичного часу. «Свята на всіх етапах свого історичного розвитку були пов’язані з кризовими, переламними моментами в житті природи, суспільства і людини. Моменти смерті та відродження, зміни й оновлення завжди були домінуючими у святковому світовідчутті».48 В контексті середньовічної культури святковість ставала формою другого життя народу, який тимчасово вступав н утопійне царство всеспільності, свободи, рівності та достатку. Порівнюючи карнавал з офіційними середньовічними святами, Бахтін зазначав, що останні не репрезентували жодної альтернативи,- навпаки, вони освячували, санкціонували існуючий ієрархічний порядок, утверджували його стабільність, незмінність і вічність. Офіційне свято було торжеством уже готової, переможної та пануючої правди, воно демонстративно підкреслює ієрархічні розрізнення, тон його — монолітно серйозний.49

Всупереч офіційному святові, карнавал репрезентує тимчасове звільнення від панівної офіційної правди та існуючого ладу, тимчасове зняпя всіх ієрархічних стосунків, привілеїв, норм, заборон. Бахтін називає карнавал справжнім святом часу, оновлення, зміни — ворожим будь-якому

47 Там же. с. 299.

48 Там же. с. 300.

49 Там же. с. 300.

151

увіковічненню. завершенню. Ліквідація всіх соціальних, майнових, сімейних і вікових ієрархічних бар’єрів і панування вільних фамільярних, чисто людських стосунків мала величезне значення для карнавальної атмосфери.50

Отже в основі карнавалу лежить карнавальний святковий сміх. Його ознаки: 1) всенародність або всеохопність; 2) універсальність — висміюється все, разом з тими, що сміються; 3) амбівалентність — цей сміх виражає і висміювання, заперечення, і утвердження, торжество, він водночас вбиває і відроджує.51 Цей сміх пов’язаний із поетикою гротеску. В основі гротескових ямищ лежать моменти: 1) г іперболізації — перебільшення, особливо, тілесного;

2) поєднання різнорідних або різноструктурних компонентів в одне тіло; 3) перевертання ієрархії об’єкта в понятійній системі (наприклад, багато уваги Бахтін привертає топології тілесного «верха» — «низу»); 4) амбівалентність гротескових явищ, присутність у них елемента загибелі, розкладу — і відродження, оновлення (одним з найхарактерніших гротескових образів є статуетки регочучих старих вагітних баб, де сміх трактується як акт смерті -народження).

Цілком усвідомлюючи всі сумніви щодо певної методологічної тоталізації і категоричності цих визначень, як і неможливість перенесення методології дослідження середньовічної народної сміхової культури на явище іншого часу, статусу і знакової системи, спробуймо тим не менше з’ясувати, що в понятійній системі Бахтіна може бути використано для дослідження поетики «Сонячної машини».

Перше, що видається можливим,- це дослідження образів і структур роману з точки зору гротеску: 1) перебільшення, гіпербола; 2) поєднання елементів різних категорій або різних рівнів понятійної ієрархії; 3) у зв’язку з

50 Гам же. с. 300-301.

■s 1 Гам же. с. 303.

цим — амбівалентність як присутність елементу переродження. Друге, щоб говорити про карнавальність, слід буде вияснити презентацію, семантику, роль і функції сміху — серйозності, свята — антисвята в романі. Трете — з'ясувати зміну людських стосунків та перевертання ієрархії в результаті дії сонячної машини у фікційному світі роману. І четверте — визначити специфіку «функціонального» часу роману — з точки зору розгортання романної акції. Я не певний у повному успіхові цісї мандрівки, але вважаю її на даний момент і після щойно здійсненого розгляду можливою та доцільною.

А. Гритескові образи роману Почнімо з гротесковості образів роману,- від узагальнених образів «суспільства» до окремих персонажів і до нарративних засобів. Першим об'єктом дослідження нехай будуть параметри і стосунки омнеїзму в зіставленні з сонцеїзмом. Про Винииченкове «капіталістичне суспільство» вже баї ато було сказано в цій роботі. На даний момент звернімо увагу на два моменти: сатиричний (на думку П. Федченка) елемент і елемент узагальнення, перекручення і перебільшення (Г. Овчаров), які притаманні зображенню омнеїзму.

З яких же образів складається в читача картина цього соціуму? Подивімося на «початкову» версію нарратора (асоційованого з принцесою Елізою), яка вельми припала до смаку марксистській критиці:

На кричущо-золотому троні по нігті у брильянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капітал. Черевата поі ора з вузенькою крихітною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевненості губами й вузлуватими руками професійного ката... На колінах Усевладного Черева сидять дочки й жінки старої аристократії, забавляючи потвору...

Весь же народ, згори донизу, до останнього сільського наймита, пройнятий цим духом Черева... Сучасна Німеччина — це

153

чалі чобетоновий дім божевільних, морал ьнооголених, хижожорстоких і моторошнонещасних ІСТОТ.52

Перше, що кидається у вічі в цьому описі, крім гіперболізовано-надмірного й

антропоморфного, тілесного узагальнення,- це співставлення контрастних

елементів — крихітна голівка і непомірне черево; брильянти, шовки й оксамити

і вузлуваті руки ката. Ще більше ця надмірність і еклектичне поєднання

річносистемних, різнозначних елементів кидається в око раніше, в описанні

омнсїстичного сакралізованого центру Німеччини — палацу Мертенса:

Стиль омнеїзму!.. тут зібрано все... і шпиляста, напружена в небо, в потойбічність, у тайну готика; і округлий, заспокоєний у святій урочистості візантизм; і брутальний, але змодернізований американізм; величезне депо стилів і епох, накопичена страшна кучугура дорогоцінних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних і зганьблених негідними руками. Понурі, стіжкуваті башти — і розлогі, сміхотливі тераси. Аскетичні шпилі — і череваті бані.

Над дорійським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами — у виступах, прищах і гримасах неомнійська башта на дівочих, незайманих, святих ногах — тіло череватого, погризеного нечистими хоробами розпусного біржового махера.53

Не тільки поєднання візуальних контрастів, але й святості та розпусти,

живого, чистого — і погризеного хворобою та смертним розкладом видається

помітним у цій візії. До подібних описів я зараховую приймальну та

брильянтову зали палацу, переобтяжені, перенасичені, знеможено-

перевантажені розкішшю та багатством; гротесковим є опис і Берлінської

біржі — механічного, жорстокого, бездушного перенапруженого серця

Німеччини.54 Стиль омнеїзму сприймається і кристалізується в романі не

лише як мистецька еклектика стилів, нагромадження багатства, розкоші, не

лише як морально-етична еклектика всеїдності, але і з точки альтернативного

52 Соннчна маишна. c. 27-2S.

■S3 Гам же. с. 6.

■<'4 Сон.ччна машнна. с. 140-191: «Реве й гуркоче баг атотисячна юрба. Вона вся. як труп, обсілий червою, кишім і., рухається на одно.иу місці, вгризається, бореться там поміж собою, і вся приголомшливо, без перестанку. без пауз, без виразу кричить одноманітним страшним гулом, як рев величезного водопалу... Тіпається, колотиться, реве серпе Німеччини».

154

сонцеїстичного світосприймання як «трупоїдство»- і на мій погляд це стосується не лише «убійницького», насильннцького харчування м'ясом, але і проявляється як ознака віджилості. групності. розкладу цілою омнеїстнчного світу і світовідчуття. Непоруь <іа і незламна ієрархія омнеїстнчного суспільства освячена й огорнена атмосферою святобливої серйозності, врочистої поважності, шанобливої покори менш сильною,- яка передається, наприклад, у ставленні підлеглих до Мертенса (зокрема, секретаря Віктора і міністра безпеки А. Елленберга), в сцені ритуально-побожного Високого Зібрання Об'єднаного Банку:

вибранці людства... мають справляти врочистий [мої виділення| молебень хвали й подяки богові влади... Овальний, довжелезний чорного дерева стіл одстрілюється в стіни й стелю червоними, зелено-жовтимн, молочно-білими, тріпотливими стрілами дорогоцінного каміння... Це постійний захват, екстаз, внутрішній, ледве стримуваний сміх вої нів. Це еманація радості, гордості й могутності.

Буденні, людські, зморшкуваті, пом'яті роками, думками, людськими стражданнями лиця тут ке сміють бути буденні... Всі тридцять сім членів Високого Зібрання... врочисті> й мовчки стоять біля своїх фотелів, кожний на своєму місці... Тридцять сім голів помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повільно підходить до столу... Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуються під напівкруглою, сліпучо блискаючою стелею, розходяться залою священні й нуднуваті слова молебня — цифри... Молитовно схилені голови в тихій задумі... Пан президент сидять рівно, строго й важно?*

Але вся ця побожність і врочистість дратують Мертенса, який дума» про

інше: про незнайдену коронку, про Елізу-ГІожежу, про те, що фінансове

таїнство — дурна комедія, а нагромаджені дорогоцінності -фальш, брехня та

тлін. 1 далі нарратор передає роздуми пана президента, який споглядає

схвильовані обличчя своїх компаньйонів:

У Штіфтеля від сала вже вуха завалюються і на шиї росте третій поверх шкіри. Баине його колись апоплексія. Дідусь Яі ман

55 Сон.ччна машина, с. 169-170.

155

прудкенько, нюхливо бігас молодими кругленькими, крихітними оченятками. Весь срібно-сивий, борода патріарха, трошки присушеного апостола, а носик і оченятка, як у цікавого, ненажерного поросяти,- скрізь лізуть, хапають, гамкають...56

На мій, погляд, це виразно гротесковий прийом, коли серйозна сакралізована

атмосфера підривається і висміюється зсередини. І таке поєднання, відхилення

«від норми»-монолітності, однозначності, як і в попередніх цитатах, натякає

на прийдешні «прекрасні катастрофи».57 Але, все-таки, де найвиразніше

відчутні ці натяки на майбутнє всезагальне свято? В офіційному

«несправжньому» святі — Всесвітньому Конг ресі з арками, вогнями, танцями,

яке завершується загрозливою гримасою війни? В природі? До цього

повернемося пізніше, з’ясовуючи есхатологічні «знаки» у світі роману.

Від вссзагального образу омнеїстичного суспільства перейдімо до

презентації персонажів. Передусім читач зауважує принцесу Елізу, в якій

поєднуються дві протилежні істоти. Сам її портрет, найчастіше гживаний у

романі: «маленька голівка золотистої гадючки на пишному тілі чорного

лебедя»,- виразно гротескове поєднання. В міміці принцеси, у виразі обличчя

проступають дві «тенденції»: хижий, сухий кістяний овал жорстокого

расового, лиця — і чистота, матова рожевість і ніжність «щойно знесеного

яйця».5* В її поведінці спостерігаємо поважність, величність і зверхність,

згідно із своїм становищем,- і зворушливу теплу дитячість. З розгортанням

роману викристалізовується її «друга» істота, пов’язана, через перцепцію

Мертенса, з проституткою Мартою Пожежею,- шалена, розпатлана, вільна

від всіх ієрархічних і родових законів, «лубків» і норм Еліза-Пожежа,59 якась

квінтесенція біологічної рокової «женщини-валькирії»:

56 Сонячна машини, с. 171.

57 А. Річицький характеризує перед-сонцеїстичну лобу як «соціально активізовану», «вибухову» (днн. Нинничснко <і.ііпн'ритурі іі політиці, с. 53).

5її Лип. Сонячна машина, с. 14. 21.

54 Хочу т> т звернути увагу на Вннниченкове зацікавлення до сцен чнсто-«бабського» виття принцесн. коли вона дізналася про самогубство батька і брата (Сонячна машина, с. 15).

156

Елі за помалу підходить до дзеркала. На неї дивиться... сороміцько-гарне муже лице. Чужі очі — обважнілі від вогкої повності. млосні, задумливо-нахабні; мужі уста — закривавлені, роздерті, важкі; чужі ніздрі — з ритмічним, трудним, хижим диханням. І волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.60

І ще одна важлива рися, на яку ми повинні тут звернути увагу — це волосся

Елізи. яке творить цілий символічний комплекс у романі. Виділимо тут кільки

моментів. По-перше, значення цього червоного волосся для сюжетної лінії

Еліза — Мертенс (через образ проститутки Марти Пожежі). Гіо-друге, задамо

запитання: як представлене це волосся, як можна потрактувати його

символіку? І тут прийдемо до висновку, що рудий колір Елізиної голівки МІІС

кілька нюансів. Він асоціюється із золотом: золота голівка, голінка

золотистої гадючки (зг адується навіть образ принцеси зміїного царегва, давній

хтонічний образ).61 По-друге, це «червона голова», це «червоно-золоті хвилі

волосся»62, що сягають нижче пояса (що знову таки викликає в пам'яті

казкові образи і відгомін давнього табу про недопустимість обріза їй

волосся63). Червоний колір Елізиного волосся має ще одне споріднене

семантичне «поле»- це символ вогню (по суті, споріднений із сонцем).

Семантика золота, вогню та сонця є виразна «мітка» іншого, тридев'ятого

царства, потойбічного світу.64 Крім того, можемо згадати, що казкова

розглядання себе н дзеркалі в розпатланому голому вигляді після інциденту з Р. Штором, її непристойні г ріховні сни, навіть подумкову декларацію про готовність для свої о справжньою мужа — Р. Штора — вийти на побачення на плац голою (с. 346); і взагалі це може стати темою наступних досліджені, — з'ясування, скількох же героїв свою роману Винниченко ро<дяіа< догола.

60 Сонячна машина, с. 350-351.

61 Див. напр.. Сонячна машина, с. 14.

62 Там же. с. 21. 50.

63 Див. В. Пропп, Псторнчсские корті оалшебной сказки (Ленишрал: И їда гелі.с і во Ленинградского университета, 1986), с. 41.

64 Див. у Проппа: «Все, шо якимось чином пов’язане з тридесятим царством, може мати золоте забарвлення... Мешканиці цього царства завжди властивий якийсь золотий атрибут... Якщо згадується її волосся, воно завжди золоте. Звідси її ім'я «Елена 'Золотая Коса Неприкритая Краса «... Це настільки типова риса, що твердження: «все, пов’язане з тридев'ятим царством, може vuni золоте забарвлення» може виявитися правильним й у зворотному

157

принисса визначається не тільки як «прекрасна панночка», але також як істота небезпечна, готова на підступи і навіть страшні вчинки (згадаймо про Елізині «хитання»), і завдання казкового героя — вкоськати її.65 І навіть три царства спадають на думку: послідовно мідне, срібне та золоте,- у зв’язку з нашими утонійними фазами. Очевидно, було б наївно все, сказане про казку в ГІроипа. механічно прикладати до «Сонячної машини», але спорідненість елементів видасться далеко не випадковою. Повернімося до роману, до червоної, золотої, вогняної принцеси. Вона характеризується як «червоно-золотиста квітка»66, як «аогнекровна мумія, гра природи»67, як «червоний вугіль у чорному світильнику»68- комбінація мертвого і вогненного, яка говорить про підспудну, не тільки зовнішню метаморфозу й переродження -що в кінці роману стане спалахом вуглю з того світильника — в тріумфуючу та вільну пожежу розпатланої «палаючої гриви».69

Структуру й семантику Елізи я б назвав гротесково-амбівалентною, а її «Кирнивальїіо-агональне» переродження видається запрограмованим з початку, від образу гадючки-лебедя, від золотого-червоного волосся.

Пенні «гротескові» сумніви викликає і постать Ф. Мертенса. З одного боку, він є вершиною піраміди, страшною силою, що розпоряджається долями мільйонів людей, від найдрібніших — до королівських нащадків — а з другого, його пукатість-банькатість, м'ясистість, вічне пітніння. буре масне лице, короткі ноги, сідласте чоло і розумні очі справляють враження дивної комбінації елементів. Як і, скажімо, його «функціонально-аскетичний» наукокоподібний робочий кабінет з табло, кнопками управління, телефонами і

порядку: «псе. що забарвлене в золотий колір, тим самим показує свою належність до іншого царства» (с. 284-285). Це золоте царство і золотий колір — с кольором сонця (пов'язаним із землеробськими культами, с. 293).

65 Див. там же. с. 298.

66 Сон.ччна машині:, с. 63.

67 Там же. с. 65.

*'s Гам же. с. 149.

64 Там же. с. 598. 600.

158

простими плетеними меблями — незрозумілий і чужий в монументальній, пишній, надмірно-переобтяженій розкішшю архітектурі йот палацу. (Пою кабінет мимоволі викликає у пам'яті інтер'єр лабораторії Р. Штора)70. Як і його бажання чотирнадцятилітнього хлопця до Мартн Пожежі і готовність за «червоно-золоту голівку» віддати пів-Німеччини.71

Мабуть, найбільш гротесковим видасться образ Інараку. На мою думку, лише гротескова поетика може вмотивувати це чудернацьке зібрання героїчних індивідів, яке без гротескового виміру перетвориться на зборище небезпечних шизофреніків. Ми вже згадували марксистську нелюбов до цісї колоритної групки інтелії ентів-анархістів, «кумедних чудернацьких постатей».72 Що передусім кидається в очі — абсолютна серйозність завдань і місії, поважність, довічне саморозп'яття, страх і терор як засоби боротьби — які поєднуються з елементами інфантилізму, гри, підсгіудної несерйозності. Скажімо, товариш Тіле, оптимістична версія доктора Тагабата, головний натхненник терактів. в той же час відзначається не тільки уже згадуваним сокирчастим носом, який він по-акторськи і по-дитячому полюбляє гримувати73 («работа у нас такая», співав хтось, може, Кобзон), «ніжними» очима, любов’ю, пристрастю до полювання (на ворогів людства в контексіі Інараку; воно мас елемент гри в піжмурки чи лови).74 Або ось «космонавтські» мрії юного інаракіста Фріца Наделя: «Колись він, може, теж

70 Див. кабінет Мертенса. с. 8; лабораторія Р. Штора, с. 24.

7 * Сонячна машина, с. 142.

72 Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина"» у км. Г. Ф. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск, перший, Харків, ДВУ, 1932, с. 173.

73 Див., напр.. Сонячна машина, с. 59.

74 Наприклад, згадується «блискуче виконання» операцій і «не без естетичної о задоволення» товаришем Тіле; «Тіле однаково: чи він полюс за кимось, чи за ним хтось, аби полювання и спорт» (Сонячна машина, с. 181), його «радісно-люті очі» (с. 197) і сентенція: «розуміються, невинні жертви, але на полюванні — як на полюванні» (с. 24 1 ; — це при спробі знищити Мертенса разом з оперним театром. Навіть за першого етапу соїшеїзму доктор Тіле свої мисливські інстинкти задовільняс таким чином: «цілими днями на полюванні, стрілж, ловить лисині,, собак, здирає шкури, робить кожухи» (с. 493) — на жаль, кращою заняття за соїшеїзму в ньою не знаходиться, і потім він не фігурує в романі так. як у першій частині.

159

буде одяїати річні перуки й організовувати „відповідальні акти"».75 Або «чорний пудель», «розумна й лукава мавпа» Шпіндлер (якого ми пам'ятаємо з вишенаведеної о філософствування про людинобогів і «вісь необхідності»), що на момент грізного присуду на грізному засіданні грізного німецького бюро Інараку76 над підозрілим Рінкелем: «знизус плечима, підсуває до себе журнал мод і починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонів».77 Таких прикладів є чимало в романі. І головним тут є гротескове поєднання грізної серйозності, фаталістичної невблаганності, абсолютних статутних катехизмів (про які вже йшла мова) самопожертви і саморозм’яття на «ідеальній» поверхні — з «внутрішньою» підспудною ніжністю, якоюсь «лукавістю», інфантильністю і грою в невловимих месників, до якої часто напрошується питання: а чи не для самої гри? (І навіть не дивно, що і Макс, і Фріц не можуть до кінця дотримуватися інараківських заповідей). Або, заходячи тут в область сміхову, хочу звернути увагу на сміх в контексті Інараку. Крім «ніжної посмішечки» Тіле, подивімося ближче на його «радісно-люті» очі, на поведінку і стан інаракістів у моменті., близькі до виконання смертного вироку з безперечною загрозою свого власного життя. Інарак видає оповістку про смертний присуд Мертенсові. Макс носиться з бомбою, полюючи на «бегемота», по Берліну:

А в душі Макса гривастий захват, безперестанні, пекучі язики полум'я... Поліцаї.- милі, комічні, такі страшно суворі, напружені поліцаї,- ретельно, люто здирають оповістки Інараку... Ах, бідолахи, їм величезна робота на весь ранок... А чи не так часом починається божевілля? Ха, коли божевілля горить таким захватом, коли від нього радість твоя хоче обняти тих, з якими в обіймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевілля! Милі

75 Сонячна машина, c. SO.

7(1 Н романі читаємо: «тут. у кутках, суворо й поважно стоять, як вартові, інаракісти, синьо-сірі. мовчазні тіні; портьєри на вікнах щільно, до найменшої щілинки позапинані, і нал столом урочисто та строї о не кліпає лампа. Сьогодні тут мають бути важні полії... Обличчя також сірої і. су хі, позамикані на ключ цілковитої об'єктивності» (с. 159).

77 Там же. c. 16S.

160

поліцаї, любий Мертенсе, дорогий Штіфелю, все г тільки плюск часу в океані вічності... Ух, яке жовтометалічне. грізне небо!

Браво, старенький Саваофе. ти. значить, солідаризуєшся з Інараком? Чудесно! Жовти ж міцніше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогодні зробиш ефектовну декорацію для чийогось останнього акту комедії, що зветься життям.78

Звернімо уаагу на ритуальність і агоністичність цього передсмертного

гротескового сміху, екстазу захвату-божевілля, акту сміху-смерті. акту

святкування радісної, рідної смерті-порятунку.74 До сміхової атмосфери

роману ми ще повернемося в ширшому ракурсі. А на даний момент можемо

ствердити, що структура і семантика Інараку в «Сонячній машині» є показово

гротесковою. І показовою с подальша гротескова смерть, розклад самого

Інараку — з де-мотивуванням і розвінчанням терору і насильства, серйозності

та фанатичної абсолютизації моральних принципів — і його переродження уже

на святково-сміховій основі сонцеїзму (в комуну). Подивімося, як подіяла

сонячна машина на і різний, законспірований і дисциплінований Інарак: він

перетворюється на «зборище п’яних матуристів», круг сонячної машини

розпалені, блискаючі потом, очима й зубами, розпатлані, розхристані члени Центрального Бюра. Паровоз сидить верхи на стільці й язиком вилихує з тарілочки сонячний хліб... Гоферт. вхопивши Шпіндлера за обидва плеча, трясе ним, стараючись перебалакати і перекричати. Кестенбавм, заклавши руки в кишені, з незалежним переможним виглядом марширує по терасі й співає «Прокинувсь люд робочий».80

Але ми ще раніше спостерегли натяки, що тепер виразилися в

«ма тури чи ос ті»— з сонячною машиною Інарак доріс до свою гротескової о

антнподального, раніше сиі налізованої о в романі стану. І його карнавальна

78 Там же, с. 187-189.

79 Або сцена, де Макс із бомбою в приміщенні Берлінської біржі «стоїть на приступні, припертий потоком пітної, насиченої жахом отари і, закинувши і олову по стіни, і усіх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче. Йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голів і. давши собі волю, дико танцювати по них, реіочучи й кричачи ч такою самою силою, як оце кричать усі вони» (с. 194).

80 Сонячна маната, с. 296.

161

заі ибель — lie загибель терору, страху, кари, загрози — і тріумф сміху, несерйозноси. п'яної вселюбовності.81

Заглянемо іще на хвильку до геніального «анахорета». Ми вже висловлювалися про його подвижництво й інфантильну етику. Розгляньмо його в ракурсі гротесковому. Ось як, із здивуванням й аналітичною професійністю, розглядає його Еліза:

Анахорет — рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замість традиційної анахоретської лисини, наслідку чеснот самозаглибленості,— буйне біляве, з рудим підпалом волосся; замість аскетичної блідості — чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленості. От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі, одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна.

Уста — половина скибочки оранжі, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кінцях закручується волосинками догори. І над очима — широке чоло, а під устами — гостре підборіддя з дитячою смішною вдавленою ямочкою.82

Звернімо тут увагу, що Руді зовсім не подібний на переобтяжених мудрістю й

невпинними духовними клопотам» і через те дещо імпотентних правнтелів-

благодійників Міста Сонця (про що нарратор Кампанелли зауважує з

вибачливим євгенічним розумінням) — навпаки, перед нами здоров’ячок -

отакий собі «Іванушка-дурачок» (прошу мені тут і надалі вибачити певну

гротесковість стилю щодо генія людства) — нібито якесь ледащо — а насправді

казкової сили богатир — який просидів чи то в лабораторії, чи то на печі свої

!2 років — чи то длубаючись в запічному поросі, чи то в якихось

мінеральчиках — і. коли настав його час, пішов на природу. А Природа — Фея,

81 Читаємо про суперечки і. нарешті, повпу перемогу карнавальної лінії Інараку: «Інарак роіколюг гься. Інарак гризеться. Інарак явно гине... Що значить бути проти терору? Це значить бути проти самого Інараку. Інарак с загроза, кара, страх. Інарак с залізна дисципліна. Інарак с революційний смолоскип, авангардний напад, перші блискавки бурі... А що с тепер правильне? Все переплуталось, перемішалось, якась фантастика, п’яний сонячний дзвін, несерйозність, дурна любонність — дійсно, якась просто неповажна дитяча емоціональність»,- Сонячна машина, с. 311>-320.

•s- Сонячна машина, с. 24.

162

якась ного дальша родичка, подарувала «Інанушці» камінчик.- не простий, а чарівний, щоб. так би мовити, людство ощасливити. Ну. він і ощасливив. Чого ж не ощасливити?

Однак повернімося до дещо експозиторнішої прози. Те. що м мав на увазі вище — виразні фольклорні структурні елементи, які легко співставляються. скажімо, з проппівською схемою казки. Наприклад, можна говорити і про «затворництво» принцеси (хоч і не в башті) — паралель до «затворництва» Рудольфа. Загубленим коронки Зігфріда — виразний елемент «зав'язкової» втрати чи нестачі (казкова і сама принципова «галісманнісіь» коронки: буде її втрачено — загине королівський рід83). Король-Меріенс не шкодує півцарства (і. е. півбанку) за свою фатальну любов. Принцеса ж висуває три завдання-умови (які за складністю не відрізняються від збирання пшона на залізному току).84 Як у казці — поцілунок героя міііяг або пробуджує принцесу. Далі, в результаті перипетій або підривної діяльності ворогів народу, принцеса — майже втрачена, майже потрапляє в «не ті» руки. Але в кінці кінців торжествують закони історичного матеріалізму (фікційного, розуміється) і принцеса разом з царством дістається «доброму царю» Інанушці. завдяки чи то камінчикові, чи то млинкові, чи то сонячній машині, чи то його доброті душевній — а злий недобрий цар «подає у відставку». Мені такий відвертий Винниченків «фольклоризм» натякає на саму поліморфно-гротескову й ігрову структуру фікційного світу роману (гра фікціями, пізнавання, модифікації і сплавлення знайомого і незнайомого). Та й сама «модернізовано-фольклорна» ідея млинка-машини говорить або принаймні натякає про «пир на весь мир» в кінці справедливого «воцарсния» Іванушки,

хз Але коронку не втрачено, її лише трішки подлубано. Один діамант пішов па ошасливлс-ння людства — і. може, не слід вважати мотивацією всіх наступних перипетій.

К4 Лив. також у В. Проппа, с. 303-332.

163

про н адувані вже «жирні» країни з молочними ріками, кисільними берегами.85 1 в цьому я вбачаю гру та гротесковий синтез прадавньої народної ідеї про царство вічного достатку і справедливості, ідей утопістів, марксистів, «поправленого» соціалізму самого Винниченка.

Назвемо ще кілька гротескових образів. Гротесковий «розклад» трупа написано, наприклад, на «нафарбованих, дегенеративно-расових обличчях» старої аристократії, «сухих лисих будяків», «препаратів».86 Гротесковими бачиться палац Сузани «пог аненька копія» Мертенсівського «гевала» та вміст її салону — «знаменитості», «королі», «зорі», «зеніти» творчості, «жерці краси»- «білі, фіалкові, ніжно-зелені, сіро-синюваті фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину» — і все це видається Максові «фальшивим, декоративним, мертвим, трупним».87 Як і неприродне вищипування волосся чоловіками на грудях з подальшим пудренням оних.88 І сама Сузана Фішер з «коров’ячими, темними, вогкими очима», «очима телиці» і молочно-матовим тілом89 є гротесковим, на мін погляд, образом. Скажу навіть більше, в її «теличності» мені відчувається натяк на майбутню сакрифікацію «на вівтарі» сонцеїзму.

85 Дуже влучно, на мій погляд, про фольклорно-символічну основу сонячної машини висловився О. Біленький: «Сонячна машина з погляду свосї розмірної правдоподібності внкликаг десятки здивованих запитань, та чи варто запитувати? Чому не прийняти її так, як прнймагмо ми чудесного млинка-самомолку Сампо, що його в фінській „Калевалі” виготовляє коваль-богатир, мудрий Ільмарінен? У Винниченкової Сонячної машини справді далеко більше спільного з цим епічним млинком Сампо, що „одним боком меле борошно, другим — сіль, третім — гроші", ніж з машинами Уеллса або Келлермана», див. «„Сонячна машина" В. Винниченка». у кн. О. Біленький, Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро», 1990), с. 126.

86 Сонячна машина, див. с. 103-105, 41.

87 Там же. с. 89, 92. 328. 330.

88 Про омнеїстичних жінок з цього приводу можна сказати, що вони дещо пристойніші -всьої о-навсього сукні з високими розрізами з боків і з таких матеріалів, що «пиптики» видать; а в разі необхідності (біскайної. зокрема) можна і роздягнутися — але принаймні ж Винниченко не примушує жінок нічого вищипувати! Ця занепадницька омнеїстична естетика буде переможена сонцеїстичною естетикою злегка задрапованого в прозорі тканини сильного здорової о. природної о. «невнщипаного» людського тіла.

89 Сонячна машина, с. 90. 91, 97.

164

Згадувані вище порівняння дійових осіб з тваринами і предметами мають також і гротесковий елемент — в усіх тих зіставленях «графа-нола», «графині-собачки», «монархістів-будяків» etc. etc. їх слід сприймати не так на рівні тропів, як на рівні нарративному, як засіб презентації «реальності» нарратором і презентації нарратора в тексті, його днстансу, іронії, амбівалентного ставлення. Наведу кілька таких коротких прикладів:

1) Широченна, дебела спина з пропітнілими лопатками (все пріють пан президент! [подумкова нарративна вставки А. Елленберга]) масивно і кругло, як лантух із мокрим піском [зовнішній нарратор], випинається над спинкою фотеля.40

2) Пан президент сидить рівно, строго й важно. М’ясисті губи ради свята злегка пофарбовані. В залі стоїть свіжий холодок, але на чолі пана президента, як ранішня роса на пелюстках рудої троянди, сріблиться дрібнорясний піт [нарратор іронічно надя/ас маску поштивості]. (Потіють, усе потіють пан президент! Усе душно їм [з позиції якогось зворуиіено-поиїтивого слуги -спостерігача]).9*

3) Руку він [Р. Штор] обережно тримає обіч себе, а в ній держить щось, наче мишу за хвостик, тільки блискуче, переливчасте. Він прямує просто на широкі, чекаючі, зелені очі й простягує до них руку з блискучою мишею І миша — коронка Зігфріда з нарративної подачі].92

Я вбачаю в таких прикладах онтологічне за наслідками перевертання з ніг на

голову понятійної ієрахії (у Бахтіна, при дослідженні середньовічної сміхової

культури, ідеться про перевертання топологічного «верху» і «низу»),

програмове утвердження амбівалентності фікційного світу роману. А на даний

момент можемо коротко підсумувати, що в образно-нарративній системі

роману елемент гротеску відіграє дуже важливу, на мій погляд, домінуючу,

роль.

90 Там же. с. 22.

91 Там же. с. 170.

92 Там же. с. 234.

165

І ше до одного момента хочу тут повернутися: до згадуваного више в контексті мелодраматичності та кінематографічності браку психологізму персонажів, який Зеро» вважає найбільшою з вад роману, співставляючи з «просвечинаюшими внутренностями» героїв JI. Толстого.93 Справді, читач зауважує, шо, хоча герої «Сонячної машини» виразно індивідуалізовані, їхні емоційні стани передано, навіть думки часто показано в декларативному вигляді statements, їм бракує психологічного виміру як психологічно-духовної еволюції, тонких мотивованих змін і переходів почуттів, відчуттів, світосприймання.94 Ми, безперечно, мусимо враховувати психологізм як критерій модерної прози, і цей вимір властивий, скажімо, таким утопійним творам як «Ми» Замятіна, «Чудовний новий світ» Гакслі та «1984» Оруелла. Однак поставмо собі запитання: чи можемо ми вимагати толстовського «просвічування» від гротескових за природою персонажів гротескового світу? Мені здасться, що цей брак мотивується і компенсується іншим -амбівалентністю, гротесковою присутністю в персонажі (Еліза, Мертенс, Р. Штор), групі персонажів (Високе Зібрання, Інарак), навіть суспільстві (той же омнсїзм) двійника, амбівалентного антипода, антитези, есхатологічного знаку загибслі-персродження, який у потрібний момент дає себе знати (з домінантою соціального (Штор) чи психологічного (Еліза), в залежності від функцій образу). Тому в гротесковому образі немає поступових змін, немає поступовості, плавності еволюції — в ньому є передусім катастрофа, прорив до антипода, альтернативне переродження.

^ М. Зерон. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 446.

94 Сам Винниченко відчувай це. Редаг уючи роман навесні 1924 p., він записав у щоденнику: «Початок роботи над ..CM" («Сонячною машиною»]. Туговато йде. Повисмикувались зубці коліщаток ч колеса психіки і. поки не з’єднаються всі. машина рипить і сунеться мляво». Щоденник, т. 2. с. 350. запис від 23-ю травня.

166

Б. Смі.х і сміхова атмосфера в романі Наступним напрямком цього розділу буде з'ясування динаміки фікційного світу «Сонячної машини» з точки зору гротескового дійства — карнавалу. А це означає — з точки зору сміхової та святкової. Тому дослідження провадитимемо в такій послідовності взаємопов'язаних аспектів: І) сміх, його роль, ієрархія та функціонування в романі; 2) свято в романі, його ознаки, параметри та атрибути; 3) святковість-карнавальнісгь часу в «Сонячній машині».

А почнемо із заданого вже колись питання: звідки все-гаки починається отой карнавальний переворот, розвал, катастрофа, тріумф? З квітневого бунту доти відданого пса Нептуна? З неповного успіху (повного неуспіху) свята Світового Конгресу? З оповістки Інараку над Мертенсом? З грози над Берліном? Із міміки світу — в замішанні та тривозі? їз сцени дикого захвату Високого Зібрання, коли Мертенс, жартуючи, доповів, що Інарак знищено, може, цей епізод натякає на непевність отої ніби-всепогужної ієрархії, на майбутній блискавичний розклад системи:

Ніколи ні брильянтова, ні яка інша парадна зала не бачила такого вихору, такого урагану радості й щастя! К чорту всякі церемонії, етикети, ієрархії!.. Гуркотять фотелі, блискають дужче за діаманти очі, потискуються руки, дрижачий, горловий, нутряний сміх виривається неохайними шматками, слона стрибають розтріпаними, неохайними грудками. Врочисту молнтовність розтоптано, розчавлено, виметено геть п'яним, розгонистим тупотом невтримного захвату.95

Чи вже з масових маніфестацій, вимог до парламенту, лег алізації сонячної

машини? — 3 усього того, і того, і того (може, за винятком пса Нептуна). Ці

знаки, зміни, «передбачення» подані акумулятивно, вони спроквола, повільно,

а згодом блискавично наростають і стають катастрофічними, не зворотними

Сонячна машина, е. 175.

167

тенденціями. Почнемо із сміху. Хто сміється, чому, з чого і як? Що означає і до чог о призводить сміх?

Сміється, радіє, пестить сонце: «цілує пекучо, благосно Велика Мати»,96 «сонце радісно червоним металічним полум лм горить на розчинених шибках...»,97 «сонце сідає, червоно регочучи»,98 всеохопно сміється: «сонце палюче посміхається і до своїх прихильників, і до своїх противників, старе, таємно-мудре, благісно-байдуже і благісно-любовне».99 Сміється грім «з реготом качаючись по небу всім тілом»,100 «небо грається блиск..вками, підкидається гирями, гуркоче велетенськими бубнами».101 Ось грізний есхатологічний сміх природи — передвіщаючи катастрофу, пришестя «месії»:

Спухле, темно-буре, понуро-п’яне лице неба все нижче та нижче присувається до землі. Розкудовчені, брудні, густо-сині патли хмар черкають об дахи велетенських башт і небошкрябів. З-під патлів скажено й грізно блискають косі, сліпучо-фосфоричні очі. І тоді все набухле, п’яне лице сласно, грізно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металічним реготом.102

Корчиться лице людства, як у штукаря: сміючись і лютую їй одночасно

(цитовано вище).- як у родах або агонії. Сміється брильянтове сяєво

Мертенсової овальної зали: «це постійний захват, екстаз, внутрішній, ледве

стримуваний сміх вогнів. Це безупинна рухлива еманація радості, гордості й

могутності»103 — стриманий гордий сміх влади та могутності. Агоністично

сміється Макс полюючи на Мертенса з бомбою — смертним вселюбовним

сміхом (уже цитовано), диким реготом, «буйною веселістю» — над

збожеволілою в паніці біржі; сміються «радісно-люгі» очі Тіле. Сміються,

96 Там же. с. 221.

97 Гам же. с. 232.

'№ Там же. с. 233.

99 Там же. с. 372.

100 Гам же. с. 196.

101 Гам же. е. 207.

102 Гам же. е. 207.

^ Гам же. с. І6‘>.

168

шаліючи, члени Високого Зібрання, і Мертенс регоче з них: сяє п'яним захватом сонячного хліба, сяє вибачливо і передбачливо Рудольф Штор -«чудним сміхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим»;и'4 у грані «парочка сміється, і гола рожево-зелена від тіней жіноча рука пустотливо обнімає чоловічу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми грудьми».105 Сміється юрба, сп’яніла від сонячної машини: «юрбу місінь сміх... очі... проміняться, трусяться сміхом... Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу... Юрба вибухає реготом...»106 Грізно сміється юрба, вимагаючи рівності, вимагаючи поділитися добром і потіснитися -аристократичних кварталах: «це вже не мовчазні, хмурі, скупчені страхом обличчя, а блискаючі п’яним простором очі. роти, пороздирані мстивим сміхом. вузлуваті руки, зарослі груди. Це вже гудучий, грізний, ненпинний розлив»:107 сміється автор цісї роботи, добиваючи тридцять третю сторінку (смертельно-есхатологічно). Сміх — це сила і влада, як формульовано у сцені Макса і Сузани: «Сузана впустила свою зброю, свій сміх, свою насмішкувату ласкавість. Вона вибита з сідла цим бурним наскоком, цією п’яністю, сміхом. Макс сміетьс.ч, значить, він дужчий і вищий».10* Сміх — цс сила і свобода людського вияву, його антипод — поважна суворість, замкну і ic i ь, непорушність, ієрархія. Може видатися, що весь «онтос» роману побудовано на дихотомії поважного, серйозного, застиглого, ієрархічного — і смішною, амбівалентно-рухливого, анти-іерархічною. Скажемо, метафоризуючи М. Фуко,- дискурс сміху домінує в романі — проявляючись на всіх рівнях презентації фікційного світу — від природно-космічного, глобально-соціального — до індивідуального. Але такі «афоризми» вимагаюп, уточнення.

104 Там же. с. 225.

105 Там же, с. 221.

106 Там же. с. 397-398.

107 Там же, с. 413.

I0S Там же. с. 293.

169

Насмішкувата посмішечка Сузани — це щось інше. Стриманий сміх брильянтів

— також інше. Щоб мислити сміх як рушійний дискурс ромагу чи CBity. ми мусимо з'ясувати і визначити його як сміх гротесковий, карнавально-святковий — всенародний (або всеохопний); універсально-націлений; ссхатологічно-торжествуючий,- в якому святкусться і розігрується вссохопність катастрофи, загибелі — й народження, оновлення.

В. Сп.что і карншшл в романі.

! тепер ми приходимо до наступного питання: чи можна говорити про свято-карнакал в романі і про роман-карнавал (якщо ми доведемо, що феномен карнавального свяга центральний у творі)? Чи можна говорити про сонячну машину або добу цієї машини як про карнавал? Якщо так, то які стосунки, яке її співвідношення з не-святковим, не-карнавальним? Яка динаміка святкового — не-сняткового в романі?

Вище, встановивши, за Бахтіним, головні методологічні критерії, та досліджуючи природу, прояви, види та функції сміху в «Сонячній машині», ми вже говорили про катастрофічність чи есхатологічність гротесиово-карианального сміху. А також про «акумулювання», «нагромадження» есхатологічних «знаків» у романі -на природно-космічному (грізний тріумфальний регіт грози), глобально-соціальному (штукарська радісно-люта фізіономія людства, загроза війни), індивідуально-предметному рівні (повістка Інарак*.' і викликані нею заворушення, «забавне» полювання за Мертенсом) тощо. Ці «знаки» можемо назвати перед-карнавальними. На тлі згущення передгрозової, перед-катастрофічної атмосфери розглянемо ще такі явища: сам Світовий Конгрес з його арками, танцями, засіданнями, походами миру і т. і!., і святкове повернення Меріенса-претендента до Берліну з салютами, литаврами, церемоніальними військовими маршами. З точки зору святкової можемо нажічи Сніговий Конгрес офіційним святом, ієрархічним, бундючно

170

впорядкованим, радісно-важним, організованим згідно усіх соціальних норм і бар’єрів, це свято для вибраних (непомітної компанійки в тридцять душ -новоспечених королів на березі бретонського моря), тобто, попри всі поверхові офіційно-рожеві фрази про новий етап людства, воно с принципово нормативне і неальтернативне. Назвімо це псевдо-карнавалом. оскільки сама нладча структура намагається представити це свято як рушійне і величне перетворення, оновлення, ошасливлення історії людства, але яке по суті є останнім рожево забугафоргним кроком до закріпачення світу.104 Ще менше карнавальної святковості у салоні Сузани Фішер — тільки для вибраних, вищих істот, жерців краси — сховане від постороннього, особливі* плебейського ока — елітарне святкування. Але передгрозова атмосфера натякає, що офіційний псевдо-карнавал не врятує людство, що людство потребує оновлення, що соціальне перенапруження, перенасичення — вже на межі катастрофи і потребує іншого, справжнього оновлення і карнавалу. «Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасниці, Берлін».110 Напруження росте на всіх соціальних рівнях — кишить і гуде біржа, люто метушиться міщанська юрба, інаракісти ганяються за дичиною, «з ворі і фабрик і заводів виливаються бурхливі юрби робітників. Суперечки, сварки, навіть бійки. Пролетарем кафе й ресторани повні лайок, дебатів, вимахів мозолястих кулаків, гострих слівець, від яких струшуються реготом склянки на полицях».111 «Ох, буде люта буря!»- віщує природа. До кінця першої частини роману ця напруга досягає критичної межі:

Захід хвилюється, колотиться в середині себе... Державні апарати в скаженій напрузі тримають рамці велетенських механізмів, де страшним темпом гуркочуть розігнані сили. Одною дня не видержать — і на друзки, на черепки, на порох розлетиться

|<>у Сніговий конгрес і приїзд Мертенса. лип. с. !33 136, 143.

* Сонячнії машина, с 153.

111 Там же. с. 194.

171

культурний світ, загинувши під руїнами й залившися власною кров’ю.112

І те один цікавий момент, пов’язаний з Інараком. Доктор Р. Штор читає в газеті нову сенсацію:

Інаракісти висадили в повітря лондонську біржу. Загинуло тисячі мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кілька кілометрів повисипалися з вікон шибки. У вікно одного помешкання (півкілометра від місця вибуху) влетіла в кімнату голова жінки, вбивши дівчинку.113

Придивімося до цісї картини та її функції. На мій погляд, цю газетну цитату

слід читати в контексті поетики гротеску і карнавальної есхатології. Це

радше космічно-есхатологічна чи «природна», ніж «реалістична» картина. Не

деталі й подробиці, а сам катастрофічний рух видається мені тут головним. На

корист ь гротескової бутафорності свідчить і дистанціювання топосу в Лондон

— і взагалі, берлінські інаракісти обходяться в «Сонячній машині» лише

грізними ловами, повістками, визволеннями і порівняно некривавими

фізкультурними вправами. «Навіть» оперний театр з Мертенсом вони не

встигають підірвати. Зате «літаюча голова» дає нагоду Фріцові жахнутися і

уяішги принцесипу червоно-золоту голову також в літаючому вигляді. На мій

погляд, гротесково-есхатологічний аспект тут домінує.

Але на цьому похмурному тлі народжується «казка», народжується

сонячна машина. Простежмо ж її генезу, ознаки та функції. Ще на початку

першої частини роману дізнаємося про поїздку Рудольфа Штора з метою

«зробити ревізію горам після землетрусу»,114 яка протривала трошки більше,

ніж заплановані два тижні. Однак, як зауважують помешканні графської

садиби, щось панові докторові сталося, (може, зустрів кого на тих синайських

горах), бо став він «якийсь дивний, а з лиця його наче сяйво йде», він то «з

112 Гам же. і\ 2 15,

113 Там же. є. 215.

114 Гам же. с. 31.

172

блаженною посмішкою ходить по хаті, як граблями, розчісуючи волосся пальцями, або сідас біля валізки й неначе п'яними, блискучими, посолонілими очима любовно длубається в якихось камінцях».115 Крім перманентно п'яного стану доктора Рудольфа, допитливий читач, відволікаючись час від часу на інші події, дізнається про те, що доктор щось варить — щось у нього «кипить у казанчику>•. А потім — і про тривалий піст анахорета, який починає турбувати оточуючих. Але ми з вами уже знаємо, що зварив доктор Штор і чим він харчується щодня. Підсумуємо найголовніші ознаки його етану і самопочуття — ідеться нам про вплив сонячного хліба, ґіого емоційний стан характеризується радістю, повнотою щастя, сп'янінням від щастя. Міняється саме ставлення до світу — воно стає підкреслено емпатичне («милі газети!»), вибачлива, любовно-іронічна посмішка не сходить з його уст. Він проходиіь по вулицях міста, по лісі, немовби пере-відкринаючи і переоцінюючи цілий світ з принципово іншої перспективи вільної і щасливої людини. І нарешті -перша публічна демонстрація. Я не буду тут зупинятися на вигляді і принципі роботи сонячної машини, ми це вже обговорювали. Зараз хочу звернути на такі моменти:

1) Смак сонячного хліба : «Солодкавий, дивно-хвилюючий, радісно-тужний дух випромінюється від тарілки». Смак — ось вислови Рудольфа: «я нічого кращого в житті не їв. Смак його не можна описати»; та пані Штор: «Г осподи, що за надзвичайний смак!.. Я готова з’їсти цілий центнер цього хліба».’16 Або скористаюся тут ще дещо пізнішими враженнями Макса, із-за їх емоційної виразності:

Йому тепер хочеться забігти під кущі, купись у найтемніїпу нору, і там, сласно гарчачи, жадно глитати цю ніжну, теплу, п’янючу масу. По тілі проходить золотий, п’яний дзвін. Дивно й

1.5 Там же. c. 82-83. З чою. за розміром «камінній», ми також лічн;и мося. іпо лісіан чи знайшов у горах доктор Рудольф не скрижалі.

1.6 Там же. с. 231-233.

173

моторошно: дзвенить усе тіло, дзвенить, як ударений серцем дзвін.

У голові — вихровий чад — радісний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.117

Тобто можемо говорити про ідеальний смак (смак, може, навіть не однаковий,

а смак ідеалу кожного індивідуального продуцента) і, я б сказав, наркотичні

параметри сонячного хліба -щось на зразок олімпійського нектару чи

божественної амброзії — таємнича, ідеальна, п’янка страва богів.

2) Зв’язок сонячного хліба із сміхом. Людина, що скуштувала його, п’яніє від захвату, вгіадас в піднесений, веселий, святковий настрій. Сонцеїстичні юрби демонструють «сяючі посмішки», «вибухи реготу» тощо.

3) Есхатологічна природа сонячної машини — адже геліоніт було знайдено після землетрусу. Після десяти років експериментів Рудольфу Шторові «сама природа прийшла на поміч. Грізна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям, але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гс-лі-о-ніт».118

3) Ще одне — дістаємо натяк, що і доля самого Рудольфа пов'язана з космосом, з усім світом: «хто знає, може, й він, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з’єднаний із тими величними, врочистими парадами народів...»119 1 в другому місці, з приходом чекістів і перед ув’язненням до божевільні:

Сонце з самог о порога хапає доктора Рудольфа в пекучі обійми, цілує в чоло, у примружені повіки, розхристані груди. Господи!

Що ж злого може статися з дитиною Великої Матері? Хто посміє торкнутися волосу улюбленого сина 77?120

1 17 Там же. с. 290. Звернімо увагу тут на «бджоляне дзижчання», яке можна трактувати і як більмг нам ліаиоме очмеління.

1,8 ї-.м же. с. 229.

1 14 " «м же. c. 13S.

120 Гам же. c. 260.

174

Тут я хотів би наголосити такі моменти: задана вибраність Р. Штора, маргінального, відлюдькуватого, калікуватого, кульгавого1-1 — бо під цією поверхнею знаходиться «космічна доля», прихована до чаї., надзвичайна сила. кровний зв'язок з сакральним — Сонцем, його призначеність на головну роль (як з'ясуємо, потім,- роль короля, коронованого юрбою, карнавального короля) оновленого ним суспільства (царства, якщо так більше іюдобагться).

Ці ознаки, на мою думку, ведуть нас до карнавально-гротескової поетики, і на даний момент слід буде з’ясувати хід, наслідки і суть сонцеїстичної о перевороту. Розг лянемо ного на цей момент саме н ракурсі свята. Як ми десь уже згадували, з благотворною підтримкою Інаоаку, сонячна машина «іде» в народ, поширюється. Незважаючи на заборон н:. інформаційну блокаду. «Берлін із кожним днем щораз більше та більші гуде дивною чуткою, хвилюючою казкою про Сонячну машину... наче хтось щодня підкладає та й підкладає вогню у вс-личезне черево велетня»122 Люди, яким ця казка потрапляє до рук, миттєво сонцеїзуються, люди, які дізнаються про неї, впадають в мрійництво, задумуються про життя:

І казка росте, гомонить, хвилює, не дає покою. Діловий, практичний, точний, скептичний Берлін починає пройматися легковажною мрійністю. поверховістю, недбальством, довірливістю.

Кізка залазить у затхлі, темні бюро й спиняє задумою руки найретельніших урядовців. Вона влазливо таємно шелестить по конторах, по всяких майстернях, по всяких установах, де сидять прикуті люди, навіваючи їм мрію про те, як прийде «вона» й розкує...

Вона всюди вносить нелад, заколот, непокій, незгоду, гризню.

Все, чого вона тільки торкається своїм химерним, таємним диханням, зараз же починає шумувати, розкладатись...І24

121 Я хотів би особливо наїолосити цю кульгавість, калікува ііст ь — як важливу «'печать вшш:х сил»

122 Там же . с. 317.

123 Там же. 318.

175

Ніякі репресивні засоби проти неї не діють — заборона, підробка геліонітового скла, фальсифікація інформації -сонячна машина виявляється гідрою-драконом, в якого замість одної відтятої голови виростає десять — «Сонячний дракон із тисячею голів».124 Вона гуртує, об’єднує людей, юрби стікаються до парламенту, вимагаючи лег алізації машини. Вона з’являється в армії, поліцаї на вулицях крутять корбу, а «юрба круг них танцює танець дикунів». І нарешті, розвалюється попереднє «королівство», і юрба коронує і носить на троні по вулицях нового короля, короля всеохопної маси, короля блазнів, карнавального короля сміху, щастя й оновлення, короля сонячної машини, нового ідола Рудольфа Штора: «посередині [натовпа] ледве рухається автомобіль, уквітчаний квітками, гірляндами зелені, обмаяний прапорами. Тріумфальний похід короля Німеччини, Рудольфа Штора, сьогодні коронованого на царство. Народ вітає його».125

В чому ж проявляється карнавальна основа сонцеїстичного перевороту? Гротескову природу сонячної машини і сонячного хліба ми вже, сподіваюся, з'ясували і довели. Підсумуємо тепер сонцеїзм, який нема сенсу «в которьій раз» переказувати, ми наголосили щойно лише найважливіші для нашого ракурсу аспекти. Які головні аспекти сонцеїзму?

1) Сміховий характер; переворот сонячної машини має характер веселої, безкровної, любовної і блискавичної революції, в його результаті запановує атмосфера радості, п’яного захвату (ми вже цитували про п’яний захват сміх юрби).

2) Всезаі альний, всеохопний характер, все суспільство втягнено у свято. Всі повинні прийняти сонячний хліб. Ті кілька, хто не приймають, змушені ховатися, забиватися по своїх норах, борючись за саме виживання

124 Гам же. с. 37 1.

125 Лип. Сон.ччна машшш. с. 374.

176

(прогодування).- вони принципово ненормальні та чужі карнавальному соціуму, вони — карнавально приречені (Сузана, Ганс Штор).

3) В результаті перевороту встановлюються нові людські стосунки — вільні й відкриті, антн-ієрархічні стосунки «сонячної рівності». По карнавальній «території» прокочуються веселі вакханалії переділу, перерозподілу, веселою погрому, знищення старого світу:

На вулицях у темних тісних колодязях — і прозорість, і блиск, і п’яність, страшенний безмежний простір... Розі ублено-щасливі і непорозуміло-сяючі, п’яно-розгорнені посмішки... А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. Галасливі сп’янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, повтикувані головами, кивають, біліють посмішками.126

На тлі «експропріації» магазину одягу Ґольдмана вирисовується думка: «Грабіж чи жарт, чи так і слід тепер?»127 За переділом речей нас гас велике переселення. На час свої > панування карнавал не знає впину.

4) Ми вже сказали про рівність як зметення усіх ієрархічних суспільних бар’єрів у сміхових карнавальних стосунках сонцеїзму. І про рівність нових істот: людей-богів, рослин і тварин — в іронічному визначенні-гигулуванні Шпіндлера. Тут підкреслимо етичний аспект сонцеїстнчної рівності. В листі до брата Макс Штор формулює його як знищення праці-обов’язку і конечності (і в вузькому, і в заг ально-етичному плані); люди — колишні довічні каторжани виходять на волю:

Вони напівголі отарами :,ежать на траві... Вони не вірять собі: невже ні завтра, ні післязавтра — ніколи вже не муситимуть щодня... бігти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вільні, що ніхто їх за їхнє звято не покарає, не оштрафує, що їхні діти від цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на ліс, на траву і вранці, і вдень, і коли схочу іь? Вони,

126 Сонячна машини, с. 396-397, дії», також с. 398-399. Нема змої и цитувати і наьодити тут усі пі п'яно-радісні сцени.

127 Там же. с. 399. Думку про «хапання жриць кохання» ми уже -запитунали деінде.

177

як ліги, ні, як народжені на світ у дорослому віці [л/с!]. Вони зворушені до сліз... вони ж так нічого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили «працювати».128

Тобто, як ми вже згадували,- сонячне зняття Адамового прокляття, доба

золотого віку, Парадизу, сонячного достатку. І звернімо увагу на перемогу над

страхом, насильством і рабським обов’язком в системі людських і суспільних

стосунків сонцеїзму. Ще одним важливим елементом рівності виступає сам

сонячний хліб, його ідеальність — і тому рівність для всіх (хоч ми допускали

його «неоднаковість»). Підсумовуючи, хочу наголосити, що саме така

сонцеїстична рівність відкриває шляхи етиці вселюбові, любові до всіх, до

людей, до сонця, до світу.

5) Тілесний характер сонцеїстичного свята. Я вже говорив про «масові сцени» в романі, про загальну тілесність юрби — маси тіл — важливої дійової особи і сили роману. Сонячна машина звільнила тіло від рабства і нужди, вона розкріпачила його природну основу. Деформоване підневільною працею, приписами, умовностями і нормами, законами гноблення, субординації та продажу, тіло стало г=льним, оновленим, безпосередньо-природним, тіло в добу сонцеїзму немов скидає стару шкіру, всі малопотрібні лахміття — воно роздягається і підставляється всеможливим ласкам і пестощам вселюбовного сонця і всепестлнвої о людського кохання. Тіло ще несе ознаки минулого:

Кшпма кишить пролетаріат. Що за шкарубкі, погнуті, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративні зуби, злочинницькі очі, увігнуті потилиці, худі й синювато-бліді, як у трупів обличчя! Іспостерігає Сузана Фішер]129

Але це наслідки колишньої деформації; звільнене ж та оновлене тіло

мислиться у Винниченка як прекрасне — нехай ще не формою — але вже

прекрасне своєю свободою, щастям і безмежним відкритим рівно для всіх

Сонячна міішинч. с. 380-381.

Сонячна митнім. с. 386.

178

потенціалом творчості.130 Сонячна машина підкреслю*' кровний зв’язок людини і сонц>: («Великої Матері»), людини і природи.

6) Не викликає особливих сумнівів святкова ритуальність сонячної машини і сонячного хліба. Сонцеїзм можна схарактеризувати як геліоцентричний пантеїзм. Впадас в око не тільки згадане щойно відродження інтимних стосунків людини і природи, але і характер ритуалу, веселого сонячного жертвоприношення (трава+піт) у самому акті виготовлення сонячного хліба.

Підводячи тут підсумки, зазначу, що вже видасться доречним і можливим говорити про виразну святкову карнавальність репрезентованої в романі доби сонцеїзму. І додам, що ці, на мій погляд, каранавальні ознаки сонцеїзму ніскільки не суперечать розгляненому вище утопізмові. Специфіка Вмнниченкової утопії саме в тому і полягас, що показане карнавальне становлення, незавершенійсть, відкритий лімінальний горизонт утопії -близький до утопійносгі Сатурналій, утопійності карнавалу — свята (нехай і тимчасового) повернення і глибоко-досвідової о переживання золотого віку,- а не до, скажімо, застиглої, суворо-необхідної, непорушної і по суті ие-святкової класичної утопії. «Сонячна машина» саме тому і цікава, що погднуг утопійність і карнавальну святковість.

Але тут я передбачаю питання: а як тоді трактувати «жуйний» розклад суспільства, мертвий сонцеїзм? Оту нашу «дистонію» отваринення? І тут на думку спадають формульовані і розглядувані вище параметри карнавальної'і і та свята: 1) есхагологічність і амбівалентність, пов’язані з тимчасовістю свята, з безперестаністю процесу смерті-народження; 2) а по-друге, щоб не бути занадто абстрактним,- ідеться про природно-космічний циклічний час. В цьому ракурсі, на мій погляд, занепад і розклад літнього карнавалу-сонцеїзму

130 Хут згадуються ше його модерні етичні пошуки справжньої краси. Наприклад, Максіи трактат в облупленій кімнатні, розмова із проституткою (дочкою Наделін) наїалуюіь проблематику «Чудною епізода» та ін.

179

пов'язаний передусім із зміною пори року, настанням холодних, менше-сонячних осінніх і зимових днів. Величний карнавал природи закінчився -приходнії, пора сну, сплячки і очікування весни. Зацитую дуже характерні в цьому плані пейзажі:

1) Так, гак, кінчається літо — парк увесь у жовтих і червоних плямах, як у хоробі жовтяниці. Сизо-фіалкові кущі кричущим квачем урізались у групки рівних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво-синювате, недокровне.]іі [І в той же час загострюється і хворобливо увиразнюється процес соціального розкладу]

2) Білі мухи монотонно, вперто, безупинно обсідають дахи, дерева вулиці... М'яко зсувається день у ніч, ніч — у день. Сонце зникло, тільки часом коли-не-коли боком, низом, винувато пройде над Берліном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелясті хмари.132 [І в той же час спостерігається суспільна стагнація й апатія].

3) І от на білому, чистому савані з’явилися чорні, масні латки.

Сонце вже не ходить понад самим краєм обрію, рже не гнеться винувато, кудись поспішаючи, не визирає сердитоо червонопикою мачухою з-за хмаряних горбів. Весело розпих&ючи сиво-жовті кучугури, владно, ясно сідає на трон і робить свій об'їзд. І вітер уже не ганяється дурним цуценям за роями білих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає він поперед Великої Матері, розкидає її відзви на всі боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!133 [Натяки і передчуття сонцеїстичного відродження]

І саме цей момент, пов’язаний з карнавальною тимчасовістю, космічно-природіїоіо циклічністю134 видається необхідною ланкою для з’єднання наших утопійних чи карнавальних фаз (і нічого дивного чи парадоксального — адже ми говорили про карнавально-гротескове сонцеїстичне «оприроднення» людини, відновлення її кровного зв'язку з природою). 1 в цьому ракурсі видасться

131 Сіт.ччпч мчшшіч. с. '1)0.

132 Гам же. с. 500.

133 Там же. с. 501.

13-4 Дещо сл;юиіе шіхоюмія емеріі -народження. зими-літа виражена в романі співвідношенням січ ї ла-гемранн. дня-ночі. хоч і ж- ;л впрнсовусться, наприклад, в останній сцені нічного рейду в mraô іпіервенііи і переможною ранку-фіналу.

180

принципово невірною думка Г. Овчарова (нірн;і з точки чору історичного матеріал'зму):

Але чи зміг Винниченко встановити причину обумовленості! соціальних явищ природною закономірністю? Ні. бо й не можна цього зробити. І тому всі основні явища виступають перед нами, я«; випадок. А тому вони залишаються непізнані, являються нерозумними й незрозумілими для нас...

Чи розібрався ж Винниченко в природній -закономірності?

Те... ні. Він припустив абсолютну вищість, незмінність, вічність природніх законів, але природа за Вннниченком так само ■іепізнана. нераціональна, не піддасться урозумінню... Темна, фатальна сила доконечності! нависла над людиною й людством...

А фаталізм веде до тупиків психологічних, особистих, соці яльних.135

По-перше, природа в романі не фаталістична, а циклічно-есхатологічна, часовий иикл буття якої складається з пір року, періоді» смерті та відродження. Сам карнавал є по суті святом весняного відродження світу. І така природа, сподіваюся, піддасться нашому врозумініно. По-друїе, як ми уже сказали, «основні явища» або скажімо, рушійні фази роману (і па соціально-утопійній поверхні, і навіть на індивідуальній поверхні презентації персонажів) підлягають або, скажімо менш категорично, взаємодіють із природними, і зміна їх цілком обумовлена, закономірна, зрозуміла, сподіваюся, пізнана -сьме з точки зору елементарної, вічної, циклічно-космічної ЗМІННОСТІ Пріі’ОДИ.136 І тому «обрій» роману, потенційний обрій фікційного світу відкритий для майбутньою. Ми можемо справедливо передбачати гам усілякі кризи, усілякі «зими», усілякі модифікації взаємодії людини і природи — але і «весни» також, так шо я не вважав би цс ані фаталізмом, ані соціально-історичним песимізмом. Навпаки, така відкритість,

135 Г. Овчаров, «Винниченкова „Соняшна машина”», c. 1К7.

136 Тому нєльмилратуюча для М. Зерова анімованість і характеристичність пейіажів роману, які прямо співвідносяться з іншими планами романної дії, видасться чакономірноіо і пакт, необхідною для фікційного світу твору, адже не світ не байдужої об'с к іивпої природи, а світ тісної співлії природних і соціальних явиш.

181

на мою думку,- це радше «принцип надії». І «Сонячна машина» видається мені одним з найогггимістичніших і найсвятковіших в українській літературі.

Г. Дискурс свята й анти-свята.

І ще один момент слід розглянути перед тим, як закінчити цей розділ. Я хотів би поговорити про дискурс свята й антисвята. Я розумію метафоричність такої термінології та її «загально-природний», радше ніж соціальний сенс. Особливо цікавою видасться динаміка свята й антисвята в останній частині роману.137

На тлі зимової апатичної «сплячки» набирає сили і висувається «зимовий» дискурс монархістів на чолі з принцом Георгом. Я маю на увазі «зимовий» не лише метафорично — як жорстокий і холодний — а передусім «онтологічно-зимовий». Адже саме зк: .а і холод, менша мобільність населення дають йому можливість задумувати плани організувати контроль за людьми, вілновм ги і зафіксувати назавжди сіарий порядок, базований на страхові, насильстві, рабстві і пануванні «вищих одиниць». Я вже цитував деякі вибрані моменти з принцгеорі іївської версії «світлого» майбутнього для людства138. На даному етапі можемо ствердити, що його контр-утопійний дискурс є програмово анти-святковим, анти-карнавальним. Ось деякі моменти звернення г. зв. Друзів Ладу:

Рід людський перевертається на тупу тварину... Ми. Друзі Ладу, кличемо... до рішучої, героїчної, безмилосєрдної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до відновлення Ладу, Праці й Закону!... Кожний громадянин Берліна повинен завтра рано добровільно з’явитися до будинку рейхстагу для реєстрації... Мусять оджити фабрики, майстерні, всякі установи нормального життя. Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки відновиться порядок, нормальний лад і

137 Ми розглядали есхатологічні знаки в досонцеїстичну добу як перед-карнавальні передбачення. Розглядали вибухове псевдо-свято Світового Конгресу. Додам, що єдиним виразно анти-святковим моментом до появи сонячної маи. ті мені видасться теорія вічного порядку Ганса Штора (див. Сонячна машина, с. 20)

138 'Гам же. с. 46?.

182

людські засоби годування. Після того вона навіки повинна бути знищена... Коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тися* людей... ми... будемо розстрілювати всіх, кого знайдемо в помешканні, виключаючи дітей до п'ятнадцяти років, старих після п’ятдесяти років і хорих... Коли ж навіть розстріли нічого не вдіють, ми будемо бомбардувати Берлін і знищимо його в огні... Всіх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берліна, будемо вбивати на місці■ Від завтрашнього ранку всякий рух у напрямі від центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.

Всяка агітація за Сонячну машину, всяке підбурювання проти «Друзів Ладу» каратиметься смертю на місці.139

Серйозність, погрозливість, зброя, примус, насильство — показові елемен ти й

аргументи цього дискурсу антисвята. І закінчуються вони реальним показовим

бомбардуванням кількох кварталів Берліну — пекельним вогнем, погромом,

смертю.140 Але у світі, який уже зазнав сонячної машини, сонячного

карнавалу, навіть серед «зими» ^ей дискурс «природно» приречений. Бо

насувається весна,- і лчагно-весняний, святковий дискурс Вільної Спілки

Праці. Вище я вже розглядав презентацію цього дискурсу: святкову процесію

«молодих, веселих, співучих, граючих істот», уквітчану гіллям і квітками

жовто-зеленими прапорами, з сурмами, бубнами, флейтами. Розглядали ми і

маніфест.141 Цей дискурс можемо назвати програмово святковим. І1ач>" >

його елементи чи етапи — поїздка за паливом, масово-ентузіастичні

успіхи, свято «народження» електричного «віяла* над Берліном, відновленії.,.

виробництва на вільній, природній святково-ігровій основі праці.

Кульмінаційною точкою цього дискурсу с безсумнівно СВЯІО per se,

«грандіозне, колосальне свято» Сонячної машини. Спочатку розглянемо йоі о

роль і функції, так, як це презентовано в романі:

139 Там же. с. 476-478.

140 Див. там же, c. 4S8.

141 Там же. с. 519-520.

183

Свято — цс генеральний огляд сил. Це перший спільний, пов'язаний крок. Не розпорошені142 атоми збилися докупи к кам'яних печерах, не зігнане докупи обірване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцільне, поєднане живими нитками... Свято — це підрахунок енергії, готовності, відданості, з’єднаності. волі. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з’єднаної, пов’язаної, до одного напрямленої, радості.143

Крім оцінки свята як рушійної сили побудови нового творчо-омнеїстичного

ладу, зауважимо не тільки єднаючу роль свята, але й організуючу функцію.

За допомогою свята мислиться уже не попередній, карнавально-природний,

космічно-циклічний сонцеїзм, що бенкетує сонячні карнавали влітку і

розлазиться по норах на зиму,— йдеться уже про таку організацію свята-

соціуму, де буде подолана його природна тимчасовість і циклічність.

Подолана організацією. Але організацією на нових перетворених природно-

людських засадах свободи і рівності.

Нема ніякої змоги детально описувати десятисторінкове свито Сонячної

машини.144 Виділимо лише найважливіші з огляду на напрям нашого аналізу

моменти: 1) масовість, навіть всезагальність святкового видовища; 2)

перенесення ритуальною святкового дійства з міста на природу; ритуальна

організація простору, гармонія: сонце, Велика Мати, сакральний центр

універсуму,- рукотворна гора серед поля, на яку поставлено «Ковчег?

Жертовник?»145 — велетенську сліпучу Сонячну машину; 3) гіперболізація іа

гротеск дійових бутафорних «фігур» свята-вистави: страхітливих потвор-

представників минулою (наприклад зросле двома різнорідними половинами,

двоголове, чотирируке розп’яте тіло Нерівності та ін.); 4) виразно-карнавальна

презентація Сонячної машини як джерела амбівалентною відродження: вона

142 У виданні 1989 р. «нерозпорошені», одна з численних помилок.

143 Сонячна машина, с. 542.

144 Там же. с. 543-553.

145 Там же. с. 543.

184

приймає н себе всі потвори і страхіття минулого і спалює, перероджує їх у смертельно-живлющому сонячно-святковому сакральному вогні: 5) всеохопний екстатичний і амбівалентний (екстаз жаху і захвату), кризово-лімінальний характер дійства, яке пронизує і втягує в себе всіх, і учасників, і глядачів; роль проповіді та співу як елемент видовища:

А гімн росте, густішає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розідраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на коліна, різати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.146

І в цей святковий екстаз драматично вривається страшний «дискурс»

антисвята, мільйонова повітряна армада інтервенції Східних Країн — ефектний

поворот, напружена динаміка Винниченкової о фікційного світу. Мені це

есхатологічне, майже космічне вривання антисвята і таке, а не будь-яке інше

закінчення (скажімо, «природне» закінчення, затихання, розходження глядачів

etc.) видасться закономірним і необхідним у гротесковому світі «Сонячної

машини». Знайома карнавально-гротескова амбівалентність загибелі -

відродження, захвату — жаху, динаміка свята — антисвята доходить

кульмінаційної точки.

Розв'язка нам уже відома. Зверну тут увагу на виразну гротесковість

сонцеїстичних засобів боротьби з окупантами:

Є інша зброя, у нас є найдужча за всі газові й промінні артилерії гармата — Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов'ю до наших бідних ворогів. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселістю, мої панове! Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів. Зносити село? Будь-ласка! Вертатися до порожніх магазинів? З охотою!.. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, захованої злості. Щиро, ясно, весело й любовно до найбрутальніших заходів противника. Панове, це найстрашніша

14<' Гам же. с. 551.

185

'броя для цих людей із смертоносними газами. Ви вчитайтесь у лідозву: вони так само, як нашого збройного і всякого іншого опору, бояться Сонячної машини,147

І. очевидно, мусимо згадати винайдену Мертенсом другу грізну зброю для

боротьби з загарбником — «непревзойденниї» красоти юних сонцеїстичних

валькирій. Всі антисвяткові серйозні спроби повернути старий лад в зародку

приречені на «весняний» провал:

Відновлення старого ладу? Та це ж комізм, оперетка, фарс, а не відновлення. Гомеричний регіт котиться по всьому Берліну. Боже, які ідіоти: «всім вертатися на свої старі місця». Та будь-ласка!148

Отже сміхом, щастям, любов’ю (на всіх рівнях), святом, грою перемагаються в романі страх, похмурість, ненависть, смертельна загроза антисвята. І вся інтервенція перероджується у святково-карнавальному горнилі Сонячної машини.

А що ж далі? — спитають читачі цієї роботи. А далі — ура! — вікторія! І Рудольфа Штора з Елізою-Пожежею благословляє юрба, і «рожево-золоті пальці Великої Матері». А ще далі — післямова П. Федченка. якою може насолодитися засолоджений читач. А ще далі — літо, осінь, зима, і так без упину. Але на майже-реальному, лімінальному обрії грізно видніється кінець оцієї роботи. Тож поспішімо туди, ласкавий чительнику!149

147 Там же. е. 567-568.

148 Там же. с. 575.

149 І ше кілька обіцяних слів про визначення А. Кравченка, який вважає «Сонячну машину» антнутопісю, романом-застереженням (Див. А. Кравченко. «Журнальна критика 2()-х років: тенденції методології» у збірнику 20-і роки: літературні дискусії, полеміки ІКиїв: «Дніпро», 1991), с. 171-211]). Про застереження говорили і критики 20-х, у зв’язку із зображенням омнеїзму, натякаючи на можливі переродження Мертенса в Гітлера etc. Абстрагуючись від 1920-х pp., скажу, що головним моментом, де зосереджуються усі або принаймні більшість застережень, вилаються стосунки і взаємодія індивіда та юрби. Психологія юрби, її ейфоричність, тотальність, ідолопоклонство й ідолотворення с головним застереженням. 1 ІІЯ проблема подана, але не вирішена і не наголошена до центрального рівня в романі. Серед найвиразніших в цьому плані моментів твору можна назвати роздуми Мертенса: «Самі мільйони вічно потребують деспотизму. Деспоти не родяться — їх робить і творить юрба... І, зліпивши із звичайнісінької людської глини ідола-деспота, вона вимаїаг від ньою всіх ідольських деспотичних рис...» (лив. Сонячна машина, с. 201-202); зауважмо ейфорію юрби при появі Мертенса в оперному театрі (с. 208): реакцію юрби. її ставлення до Р. Штора: «Юрба вже

186

Тільки іще раї поставмо вихідне запитання: чи можемо ми говорити про і ротескоиіс п» і карнавальність роману в цілому? Думаю, що так. І поруч із

побачила ідола, нона вже готова молитися перед ним і складати йому жертви» (с. 376). В листі до Рудольфа «на деренню» Макс описус, шо портрети генія людства поширюються і продаються по всьому Берліну, шо готується його тріумфальний в’їзд до столиці (с. 384). В нео-соннеїстичну добу відповідальна роль ідола цілковито покладається на доктора Рудольфа: «Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам'ятати... Ідол? Ну, що ж — це пуповина, без якої не родиться нове людство. Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої і липи, як і псі? Ну, що ж — лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком» (с. 535-536). Зі адаймо також негайне засідання Спілки Вільної Праці в час інтервенції: «він с той, на якого

з дикунським довір'ям дивляться очі всієї зали, навіть очі тих, які знають же найкраще, що він

— не ідол» (с. 565). В кінці роману «потік тіл підхоплює ідола р^зом з авто і везе його разом з тріумфальним походом» (с. 610). Можна тут також додати, що і власний політичний досвід В. Нинничснка в добу революції в Україні був пов'язаний з подібними моментами ейфорії мас. ідольського авторитету, ідольської відповідальності, і. врешті, скидання ідола, який не спрандав надій юрби. І відношення нарратора до ідолотворчої юрби в романі можемо в цілому схарактеризувати як іронічно-розуміюче.

Гема індивіда та юрби стане центральною у Винниченковій концепції «акордизму» в неопублікованому романі «Вічний імператив», в якому фігурує «светлая личность» професор Брон (своїм «сідластим чолом» нагадує Мертенса) та король Франції Франсуа III (sic!), а також мільйонери, фашисти та чекісти — все це див. у монографії С. Погорілого Нсопублікоиапі романи Володимира Винниченка. с. 40-67. Використаю кілька цитат, наведених у моної рафії, які ілюструють Винниченкове трактування теми юрби. В романі деформована соціальними умовами маса представлена як «Іванище»-молох:

Іванище — цс велетенське Страховище з мільярдами клітинок, найскладніших оріанів. всевидющих очей, всечуючих вух. всесутнє. всемогутнє, всежорстоке і всеблаге. всеметиве і всемилостиве. всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота.

Воно є джерело життя і смерти людини. Без Іванища нема нічого, порожнеча, нулі., (с. 43 монографії).

«Іванище» нівелює, воно пожирає людські «я», ненавидить людські одиниці, це

Оі илне. величезне страховище, що обросло дивною щетиною... Ах, та це ж не щетинки, а кінчики людей, кінчики голів, рук, ніг, ... це колосальна збита маса людських тіл. І ця паша, і ці ямнч>чі. і ці лапи, все це — люди, люди. люди. А це жалюї ідне. крихітне, голе жабеня, це «я»? Такий крихітний, такий мізерний згусточок, а як від нього віє цим жахом перед страховищем (с. 50).

«Іванишу» Винниченко протиставляє закон «вічного імперативу», закон «акордизму»— спосіб життя, базований на повній природній гармонії «Я» та «Ми» та на харчуванні лише сирою рослинною їжею. Земля на цей раз фігурує в романі як «Велика Мати» (sic\). Ось як професор Брен просвіщає його величність Франсуа III:

Інтереси нормального індивіда... та інтереси колективу зовсім не протилежні...

Навпаки, як і всі інші сили в людині, так і ці дві, завжди намагаються бути в гармонії, в поюдженні одного з одним... Інтерес колективу стає настільки особистим інтересом, що відділити себе від колективу вже немає можливості (с. 52)

Але повернімося до з'ясовуваної нами карнавальності «Сонячної машини» — адже карнавал — показово масовий феномен: тріумфуюча маса-стихія є його головним рушієм і счбстрагом. Том\ застережливі анти-утопійні натяки розчиняються в романі у святковій атмосфері, повній захвату, ейфорії та масового оптимізму.

1S7

виясненими вище лініями утопійних соціумів, морально-етичної доктрини, співдії контр-утопій в романі нирнсовусться лінія карнавального свяга і сміху. І саме вона, з її поєднанням різнорідного і протилежного, t її амбівалентністю відмирання та народження, з її синтезом біологічного, космічного і соціального часу, з її програмовою незавершеністю г тою мотивуючою ланкою, яка дозволяє зв'язати і синтезувати всі ці лінії-рінні роману в одне, насичене динамікою і зміною дійство-видовище, що затягуг у свій святково-карнавальний вир читача.

V. Висновки, підсумки та перспективи

1. У цьому заключному розділі я ставлю перед собою кілька завдань. Перше -ще раз коротко підсумувати те. що було пророблено в попередніх розділах.

У першому розділі я спробував виробити методологічний апарат дослідження «Сонячної машини» як утопійного твору. Я намагався показати, що для вивчення утопійних творів необхідне поєднання історико-літературного і а соціологічного підходів. Для з'ясування історико-літературного контексту я розглянув основні значення терміну «утопія» та головні ознаки утопії (часово-просторова трансцендентність й альтернативність); коротко окреслив основну проблематику й напрямки історичного розвитку та тематики утопій.

Для поставлених цілей цієї роботи було прийнято й обгрунтовано ширше трактування терміну «утопія». Літературна утопія (приймаючи до уваги думку, що утопія чи утопійність можуть проявлятися на інших рівнях-ідеологічному. теоретичному, політично-практичному) визначалася як такий літературний твір, в якому соціальна альтернативність і трансцендентність с центральними тематично-ідейними елементами. У з'ясуванні цієї центральності підкреслювалася історична детермінованість і роль читача. Термін «літературна утопія» характеризувався як родове поняття, яке включає піджанри «утопії», «антиутопії», «днетопії», в основі розрізнення яких лежить ціннісне ставлення фікційного альтернативно-трансцендентного світу до реальності, з якою він співвідноситься і взаємодіє.

Для розуміння ширшого контексту утопійних творів було використано соціологічний підхід, сформульований у працях К. Мангайма, Ю. Габермаса, П. Рікьора. Головними соціолог ічними категоріями в цьому аспекті є поняття «утопійного мислення» (мислення соціальної групи, що, знаходячись на

18і)

маргінальному або не-центральному становищі соціальної ієрархії, сгавигь собі за мету змінити ми підірвати існуючу ієрархію та стан речей), утопійного дискурсу (дискурсу цієї групи) та контр-утопійнпх дискурсивних стосунків суспільства.

Поєднання літературно-історичного та соціологічного підходів дозволило у другому розділі переглянути домінуючі н наявній критичній літературі визначення та характеристики і висунути свою версію трактування утопійності «Сонячної машини». По-перше, на відміну від попередніх критиків, які трактування утопійності починали від образу сонячної машини, я спробував охарактеризувати часово-просторові стосунки твору як трансцендентно-альтернативні, тобто утопійні, а також інтерпретувати фікційний соціум Винниченкової о роману як ряд жанрово-тематичних фач: анти-утопія, дистопія та утопія. По-друге, я намагався показані, що утопійність роману може з’ясовувати на рівні формулювання Винничепком альтернативної морально-етичної доктрини «природної» людини та природною людського співжиття — на противагу сучасним соціальним стосункам — деформованим і чужим справжній людській природі. По-третє, я намаїався показати, що конфігурацію та взаємодію дискурсів у фікційному соціумі а також формулювання, вмотивування та реалізацію «версій» майбутньої о в романі можна розглядати як боротьбу контр-утопій. Однак було з’ясовано, що жанровий (з точки зору утопійних піджанрів), ідеологічний і а дискурсивний аналіз ще не дають змоги пояснити і вмотивувати динаміку фікційною світу «Сонячної машини» як цілого.

Тому у третьому розділі я спробував пояснити цю динаміку носійкою карнавально-гротескового видовища. У першій частині було доведено, що презентація фікційного світу «Сонячної машини» є виразно візуальною, «кінематографічною» (в цьому стилістично-нарративному сенсі); що баїатсіво

190

нарраіивних прийомів показує тенденцію до автономізації персонажів та об'єктів від нарратора роману. У другій частині, застосовуючи визначення та підхід М. Бахтіна до аналізу явищ середньовічної сміхової культури (з певними застереженнями і в точно окресленому контексті), було з'ясовано: 1) гротесковий характер персонажів та об’єктів роману: 2) сміхову та святкову атмосферу роману — на основі вивчення презентації, ролі та функцій сміху і свята в романі; 3) карнавально-гротесковий характер сонячної машини та сонцеїсіичного перевороту; 4) мотивацію соціальної динаміки роману її взаємодією з природно-циклічним, карнавально трактованим (як амбівалентний процес смерті — відродження) часом; 5) амбівалентну динаміку дискурсів свята й антисвята в романі.

Таким чином, загальний висновок цієї роботи — характеристика «Сонячної машини» як «політематичного» роману, головна риса якого з'ясовується синтезом утопійності (втіленої на тематичному, ідеолог ічному та дискурсивному рівнях) та карнавально-гротескової поетики.

2. На даний момент я хотів би з. ально, не претендуючи на вичерпність, окреслити можливості розгляду утопійної теми в українському контексті. Це дасть нам змогу подивитися на «Сонячну машину» як на твір, що, попри всю його унікальність, з'явився в інтелектуальному, культурному та політичному середовищі, якому зовсім не чужа утопійність. 1 поява Винниченкової утопії не є чимось дивним, а скоріше вписується в тенденції розвитку української літератури.

На мій погляд, розгляд українського «утопізму» радше в ідеологічному, ніж літературному плані, можна почати з українського романтизму. Інтерес до фольклору, ідеалізація «народу», його минулого — має певний утопійний елемент. Я б скапів навіть, що перші кроки української літератури на

191

початку XIX ст.. український літературний дискурс того часу можуть мислитися як утопійний — як сподівана в майбутньому, вимріювана, проектована література (своя. інша, ніж неликоросійська-імперська) — як передбачувані в перших нечисленних «ластівках»-альманахах «солов'ї». Можемо говорити про уторійну візію слов'янської федерації в документах Кирило-Мефодіївського братства, про месіаністичні впливи Міцкевичевих «Книг пілігримства польського» на «Книги буття українського народу». Навіть у Шевченка образ України-«саду», оновленої землі без царя, без ієрархічної структури, де буде «син, і буде мати»- натякають на утопійний елемент (детальніше про образи ідеальної спільноти див у кн. Г’р. Грабоїшча «Шевченко-міфотворець»1). Утопійні елементи прослідковуються, на мій погляд, і в Кулішевому хуторянстві, з негативною оцінкою суп ного і марної о міста та ідеалізацією «природного» життя. Франкова повість «Захар Беркут» також дає підстави говорити про намагання письменника з дидактичною метою створити візію гармонійне! общини минулого, де громадські інтереси домінують над особистими. Тобто можемо зауважити, що утопійні елемен т не чужі українській літературі та ідеології.

В російській дореволюційній літературі з’явилося кілька уіоііійних творів, серед яких можна передусім назвати (починаючи не від Радіщева) Н. Чернишевського, «Вечер в 2217 году» Н. Фьодорова; «Земля», «Республика Южного Креста» та ін. В. Брюсова; «Через полиски» С. Шарапока; трилогію «Творимая легенда» Ф. Сологуба; «Красная звезла» й «Инженер Мзнни» Л. Богданова. Дуже популярним були переклади Е. Белламі. Перекладено було Т. Кампанеллу, У. Морріса, Г. Уеллса, Р. Оуена. В кінці XIX на поч XX сі. в

1 Дин. розділи «Ідеальна спільнісп. і суспільна структура», «І/іеалі.на снілі.нісп. і суспільна структура як універсалі.на модель» у книзі Шевченко як міфотворець (Кмїіі: "Радянський письменник». 1991). с. 87-1 17.

192

російських перекладах виходили наукові розвідки Ш. Рішс, А. Кірхенгайма, А. Фойї іа, присвячені уюпійній літературі.2

В контексті української літератури справді великий інтерес і попит на утопійні, фантастичні твори помічаємо у двадцяті роки. В цей час в українському перекладі виходять «Тунель» Б. Келермана, «Залізна п’ята» Дж. Лондона. «Червона зоря» А. Богданова та інші. Серед перших українських фантастичних та утопійних творів О. Білецький згадує оповідання Сандро Касьянюка («Нова утопія», надруковане в «Шляхах мистецтва», 1922, N- 2 та «Машинне весілля» — в «Культурі і побуті», 1925, № 12), який виявляв задатки «українського Уеллса»-\ але нічого більше не надрукував, а також «Фаіп ас і ичне оповідання» І. Сенченка (1923). Сенченкові, на думку Білецькою. бракує фантазії, його оповідання засерйозне для пародії, «а для серйозною твору... надто насичене елементами пародії».4 В 1925 р. вийшов утопійно-фантастичіїий роман «Останній Ейджевуд» Ю. Смолнча, в якому автор намагався зобразити протистояння соціалістичної республіки та імперіалістів, що готують інтервенцію. В кінці 1920-х на поч. 1930-х Ю. Смолич написав цілу низку фантастично-авантюрних романів: трилогію «Прекрасні катастрофи» (1928), «Що було потім» (І933; продовжує дію першого роману), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1928); а також роман «Четверга причина» (1932). На початку 1930-х виходять романи «Ідуть роОотарі» В. Владка (1931). «Суддя Рейтан» М. Паньківа (1931), «Червона ракета» П. Лісового (1932).5

— Лин. передмову В. Шестакова «Зволкщня русской лнтературной утопии» у збірнику Вечер в 2217 /оду. Русская литературная упитий (Москва: «Прогресс», 1990). с. 5-21.

3 О. Біленький. «Прощ взагалі й наша проза 1925 року».- У кн. О. Білецький, Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро». 1990). с. 77.

4 Гам же. е. 77.

-s В. Положім. «Погляд із минулого. Спроба стислого нарису з історії української радянської фантасінмі". У іб. Подорож бе:> кінця. У світі пригод і фантастики. Історія і поетика жанрів (Київ: «Радянський письменник». 19S6). с. 167-178.

193

В російській літературі 1920-х і 1930-х найбільш помітні утопійні га антиутопійні твори: «Трест Д. Е.» та «Хулио Хуренито» 1. Еренбурі а. «Ос гро в Зрендорф» В. Катасва. «Крах республики Итль» Б. Лавреньона. «М кч-М »нд» М. Шагінян, «Азлита» А. Толстого, «Страна Гонгури» В. Ітіна. «Грядущий мнр'> Я. Окунева. «Борьба в зфире» А. Бєляева. «Через тисячу лет» В. Нікольської о. «Земля счастливьіх» Я. Ларрі, «Путешествие моєю бра га Алексея в страну крестьянской утопии» А. Чаянова. «Мьі» Є. Замягіна.

Дещо детальніше, ніж у простому переліку, я хотів би зіставити чотири твори в українській літературі 1920-х рр.. в яких цікаво, при зіставленні з «Сонячною машиною», проявляються утопійні елементи. Це повість «На уходах» А. Чайковського (1921), «Санаторійна зона» М. Хвильового (1924), «Майстер корабля» Ю. Яновського (1928) та «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смолича (1930).

Повість «На уходах» (абстрагуємося від її західно-української о контексту) цікава тим, що вона репрезентує цікавий зразок підліткової дидактичної літератури і мас елемент ретроградної (ідеалізус минуле) утопії, де дидактичний образ ідеальної громади вплетено в цікаве історично-пригодницьке тло. Велика група уходників (500 чоловік) вирішу* назавжди покинути Канів, де їх нещадно обкладають податками, і заснувати к степу укріплене, ні від кого не залежне поселення. Уходники обирають голову громади (найдосвідченішого старого Кіндрата Муху), прибічну раду і отамана (Журавля). За чотири роки поселення, переживши найважчі часи колонізації та будування хат і укріплень, стає на ноги і багатіє: «Уходникам жилося добре. Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих, не було дармоїдів чи лежнів. Правда, кількох прогнали з села — хто не хотів старшині підкорятися».6 Земля в поселенні та всі вироблені продукти — спільні. На

6 А. Чайковський. «На уходах»,- У км. А. Чайконськмй. Понісші (Лі.иін: "Каменяр». І9НУ). с. 1X2.

194

кожну сім’ю видається товарів і продуктів залежно від її розміру. Решта відклала» іься про запас, на випадок неврожаю, або йде на продаж.

Кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра... Кожний робив для всіх, всі для кожного... всі любилися взаємно і один одному допомагали, я що всього було досип., то не було причин для сварок і колотнечі. Дрібні непорозуміння вирішувала старшина, і її мусили всі слухати.7

Єдина проблема, яка виринає перед поселенцями в майбутньому — це поступове

зледащіння в «тепличних» комуністичних умовах і розніження після успішних

оборонних операцій проти татар. Про це головним чином і турбується головний

герой твору. Тарас Партнченко, за заслуги якого «перед родиной» прижиттєво

поселення було названо Тарасівною. Повість видається цікавою з нашого

огляду саме неприхованим, але вплетеним в пригодно-авантюрницьку канву, а

тому читабельним (з прицілом на підліткову чи юнацьку аудиторію)

дидактичним угонійним елементом, роль якого зводиться до захаро-

бсркутоної о с твердження та глорифікації громадських цінностей та інтересів.8

Після цього твору видається «стрибком» братися до «Санаторійної зони» М. Хвильового. Я не збираюся вичерпно характеризувати цю тонку і

7 Там же, с. 237.

8 Варто туї долати про згадувану мами в попередньому розділі казку (брошуру-метелик для селян, надруконаиу у Відні в 1875 p.) С. Подолинського «Парова машина». Події казки відбуваються в жнива 1874. Головного персонажа Андрія Запорожця калічить парова молотарка, і в стані шоку він галюцинує і бачить нове життя в Україні за якихось 20 років. Поступове зростання незадоволення селян та зріст їх свідомості призвели до «квазі»-козацько-і айдамацької революції, що по-іачася на багатих традиціями землях Подніпров'я. На бік повстанців перейшли солдати. В j *зультаті пани або були знищені (ті, що чинили опір), або вислані за межі України. Всі фаб; и. машини, панські та державні землі було усуспільнено і передано у власність громаді- Оси ьим чинником політичної організації нового ладу стали громади (сільські та міські), які » .рають представників на вищі рівні влади, але всі важливіші питання вирішують на зборах. Працюючи на спільному полі, люди отримують частину урожаю, залежно від потреби (кількість дітей etc.). Частиною продукції громади обмінюються між собою, щоб отримати все необхідне. В нових умовах було створено досконаліші та безпечніші для людей механізми, всі мають змогу вчитися, було побудовано нові просторіші та зручні будинки. Немас армій, юнаки тренуються, вчаться їздити верхи і володіти зброєю. 1 що особливо цікаво, майбутні українці визначають себе як рівноправні козаки (як соціально-етнічне самовизначення). Тобто масмо в цьому творі футуристичну утопііпп козацьку візію. на відміну від більш поширених ретроградних (відсунутих у мннуле).-Див. С. Подолинський. «Парова машина». Вибрані твори (Монреаль: Українське Історичне Товариство. 1ЧЧ0), с. 11-28.

195

багатошарову повість, яка заслуговує монографій. Зверну увагу лише на головні проблеми, іцо виникають при зіставленні твору * у і опійними параметрами. По-перше, «Санаторійна зона», на мій погляд, в цілому повинна розглядатися в комплексі з оповіданням «Я (Романтика)». Головним ляйтмотивом. що проходить через оповідання до повісті, можна назвати процес розкладу, фрагментації особистості. В «Я (Романтиці)», понрп всю роздвоєність і психічну граничність персонажа, ще можемо відчувати його когерентно (зв'язно, англ. coherent), як особу, принаймні здатну зіадуваги і мучитися спог адами, тоді як в «Санаторійній зоні» бачимо процес розкладу, при якому особистість втрачас відчуття світу, втрачає свою ав тономніс и>. відчуття кордонів себе і світу, доходить до повної фрагментації та до сприйняття довколишнього як фантомів. З точки зору утопійності я 0 виділив кілька моментів. Перше — не зона як певна соціальна структура, друїе -співвідношення зони із зовнішнім світом (включаючи проблему простору), трете — проблема часу в контексті презентованого світовідчуття. В першому ракурсі можна було б поставити запитання про те, як потрапляюп> мешканці зони туди (напр., по знайомству — версія анарха, метранпажа), з чоі о складається соціальний апарат або «персонал» зони — адже його по суті не видно, показово нема лікаря (лише дзвенить лікарів сетер на протязі поніс і і), хто такі оті санагорійні стрільці і що (кою) від чого вони бережу п, (майно зони від бандитів) і санаторійний дурень (роль якого — крик «іоски» «за невідомим життям, яке мчиться до невідомих обріїв»1'). » чому поляїає су II. санаторійного «оздоровчого режиму» — в розпорядку-регламеїп ації дня, в набиранні ваги; в процесі обездуховлення, машинізації (на що нарікає анарх, безгрунтовний романтик10); ‘ комунікативно-духовному безвиході анарха, який,

^ М. Хвильовий. «Санаторійна зона». Тпорч в п’ятьох томах (Нью-Йорк — Палпмор — Торпіпо: «Смолоскип». 19X0). т. 2. с. 109.

10 Там же. е. 80.

196

утікаючи віл плебсу, завжди потрапляє до санаторійного дурня? В другому ракурсі можна, на мій погляд, звернути увагу на просторову дезорієнтацію в людини в «Санаторійній зоні». З одного боку «зона на краю світа», з неї відкриваються Ґралгайські межі (комбінація загірніх озер, загірньої туманної безвісті, граальської святості, і алтайської азії дегенерата з «Я (Романтики)») і «воістину прекрасні далі», з крапкою експериментальної ферми, якісь поселки. місто з в'язницею, електростанція, обсерваторія, кипіння індустрії, аероплани. Але раптом читач відчуває відсутність людей — безлюдність, і алкшинаторність того позасанаторійного світу — «оази закинутого і орода»(пограпляючи туди, анарх проходить порожні будинки, «квартали як щось абстрактне й непереможне» — «місто було незрозуміле»11), того гуркоту шосе, електростанції, кипіння індустрії. Сама зона з командної висоти вже виднієїься «заозерною птицею», і нема берегів за її межами, і заозерні чи Ґралгайські межі раптом в кінці повісті перетворюються в «далекі бойні». І якимсь підспулним ляйтмотивом наростання тривоги і безвиходу звучить репліка сестри Катрі «тут десь криється помилка».12 На мою думку, можна поставити питання про дистопійність і програмовий песимізм зображеного через фрагментовану свідомість, гнітючого і деформуючого цю свідомість світу повісті.

В романі Ю. Яновського утопійність може розглядатися як тло відкритого і всеохопного оптимістично-романтичного процесу творення життя

— роману — корабля — «культури нації». Що ми можемо сказати про світ, в якому живе То-Ма-Кі? — Більше дізнаємося про фільми майбутнього, про Мас-Кіно-Мистецтно. Але навіть такі сигнали, як безіменні назви: Республіка, Micro. То-Ма-Кі (титул замість імені) говорять про якийсь загальний лад, в

1 1 Там же. о. 136-137.

12 Гам же. є. 75.

197

якому ім’я замінене функцією. Дізнаємося кілька фактів з історичної

перспективи — про турецьку морську блокаду, війну з поляками в 1940 p.. про

«сірих, як солдати» дітей Республіки з дитячого будинку — «інкубатора

майбутніх будівників».13 Дізнаємося про концентричну будову міста (з

Центральним Кільцем та Радіусами) і в довідці про давнє закриття готелів -

після доведення в палаті депутатів, що «готелі дають травми в мозкових

центрах людини, і через ці травми зростають такі контингенти злочинців, як

батьковбивці. руйначі родинних основ, песимісти й істерики».14 В кінці нарратор

формулює узагальнений образ щасливої утопійної Республіки (час її можна

визначити 2000 роком — на основі датування «польської» війни в 1940 p.):

Я бачу, як повиростали заводи і фабрики. Розмножилися дороги.

Вода ріки віддає свої мільйони сил. За плугами ходить веселий нарід... Я вгадую всю кількість людей, що мандрує тепер до місця праці. Жінки годують дітей. Безперервний, дедалі зростаючи й зростаючи, пливе над містом сигнал до роботи. Я чую безліч ніг, що топчуть планету.15

На мою думку, що цікаве у «Майстрі корабля», це саме показова відсутність держави як постійно-присутньої авторитарної системи (або принаймні побачення. не-усвідомлення її) і декларація автономності персонажів.

Утопійний елемент виразний у третьому романі з циклу «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича — «Ще одна прекрасна катастрофа» (1930). У романі йдеться про створення індійським лікарем Нен-Сагором у віддалених горах «сонячного» міста Геліополіса, де, впровадивши систему лікування розкладеним на спектр і дозованим сонячним промінням, «вирощує» абсолютно здорових тілом і духом «сонячних» людей. Геліополіс і Нен-Сагор стають перешкодою для індійських імперіалістичних властей і вони намагаються знищити «Місто Сонця». Таким чином підкреслюється

|? Ю. Яновський. Майстер корабля (Нью-Йорк: НТШ і УВАН. 1954). с. 77.

14 Там же. c. IX.

15 Там же. с. 229.

198

безперспективність утопійно-наукової без «профілактики соціальної».16 Хочу зауважити дна моменти з приводу «Прекрасних катастроф». По-перше, на мій погляд, тут можна говорити про якісь впливи «Сонячної машини» — в плані розгортання детективно-авантюрного сюжету, самого образу «сонячного міста» і використання сонячною проміння. А по-друге, видається можливим говорити і про dead end утопії в радянській літературі, починаючи від 1930-х років. Утопія (як і фантастика), з її візією майбутнього, з її тяжінням до альтернативності і трансцендентності ставала все більш небажаною.17 Головним завданням літератури стає глорифікація і «фіксування» прекрасного радянського сьогодення. Скажімо, вже у Смолича дія «Прекрасних катастроф» відбувається в сучасному і акцентується «благотворна» роль Країни Рад.

В цілому, співставляючи «Сонячну машину» з іншими творами, в яких можна виділити утопійний елемент, відзначимо два моменти. «Сонячна машина» видається справді першим в українській літературі утопійннм романом. Скепсис і сумнів Зерова та Білецького тут можна відкинути. А по-друге — за виразністю і «багатошаровістю» його утопійної домінанти — твір видається мені єдиним романом, який можна без особливих застережень назвати у гонійним (утопійність творів Хвильового та Яновського вимагають вироблення особливих координат). Або принаймні, єдиним утопійним романом, який виходить за рамки літературного факту, є важливим чинником літературного процесу свого часу18 і може ще й сьогодні масово читатися та інтерпретуватися з інтересом. І по-третє, роман В. Винниченка видається

Як каже С. Пильненький. «На світанку фантастики» у зб. Подорож без кінця. У світі пригод і фантастики. Історія і поетико жанрів (Київ: «Радянський письменник», 1986), с. 240.

17 Л також авантюрно-пригодницькі елементи все більше починають трактуватися як ворожі, буржуазні, призначені для «присипляння» пролетарського класового чуття — як такі, що суперечать завданням соцреалізму.

18 Г. Костюк та С. Погорілий писали про впливи Винничеикової манери письма на Г. Косинку. М. Хвильового. Б. Аитоненка-Давидовича. В. Підмогильного та ін. Див. С. Погоріли''' Нсопхо.іікіншні романи Володимира Винниченка (Нью-Йорк: УВАН. 1981). с. 24.

199

далеко не випадковим у контексті української літератури 1920-х років. Адже саме доба революції та 20-і роки характеризуються «утопізмом». Утопізмом і революційних, державотворчих та політичних проектів, і утопізмом в літературі (та мистецтві). В сенсі, скажімо, заперечення старої літературної традиції (зокрема, модерністської, суб’сктивно-імпресіоністичної. і перехід до екстерналізму у футуристів і формалістів), візії нової літератури, нових завдань і засобів, нового читача, яких, якщо ще немас,- то треба створити. Використовуючи «модні» утопійні теми, фантастику, гострофабульні прийоми, проза 1920-х, різні літературні угрупування, намагалася зацікавити, завоювати широку аудиторію, пропагуючи в той же час свої ідеї про літературу та суспільство. «Сонячна машина» — яскравий приклад такою порядку.

3. Наступним кроком цієї роботи буде загальне окреслення місця «Сонячної машини» у творчій еволюції В. Винниченка. І спробуємо показати, що утопійні тенденції в його творчості та діяльності далеко виходять за межі «Сонячної машини», і роман становить одну і, може, найуспішнішу в цьому сенсі ланку.

Але почнімо з визначення та оцінок «Сонячної машини» критиками, які намагалися з'ясувати, що становить головний смисловий стрижень роману і яке місце він посідає у Винниченкавій творчості. В загальних оцінках домінує характеристика «Сонячної машини» як ідеологічних або психолог ічно-досвідових підсумків самого письменника. Наприклад, П. Христюк кваліфікує роман як

яскраве виявлення намагань Винниченкових зорієнтуватись в тій складній ситуації, що постала у всьому світі після імперіялістичної війни 1914-1918 p., після задушення перших повстань пролетаріату в Західній Европі і після перемоги революції на Сході Европи — в Росії та на Україні, намагання наблизитись до свідомости революційного пролетаріату і водночас використати в процесі творчости найновіші

200

літературно-технічні досягнення сучасної буржуазної літератури.19

На думку Г. Овчарова, в романі Винниченко зайнятий самим собою, «робить певні підсумки свого і своєї соціяльної групи ідеологічного шляху, дає досить розгорнене накреслення принципів того світогляду, що склався у Винниченка після довгих його ідеологічних блукань і шукань... Винниченко дає підсумки своєму дотеперішньому ставленню до марксизму... дає не тільки критику, а й концепцію».20 І. Лакиза визначає «Сонячну машину» як ідеологічну віддушину, фантазію для фантазії, ескапізм від політики в літературу. Навіть куди «академічніший» та об’єктивніший О. Білецький схильний трактувати роман як «біографію» Винниченка:

основою роману і особливо основою соціальної його частини є для автора, як і слід було ждати, записи його «мнеми» (біопсихологічний термін), враження від пережитого ним особисто і лише задрапованого укривалами соціально-утопічного та любовно-психолог ічного роману [у Білецького цей пасаж виділено курсивом].21

Розуміється, таке трактування має сенс і ми до нього ще повернемося.

Наступним кроком після такої інтерпретації є ставлення до роману (через

ставлення до Винниченка та його ідеології чи «мнеми») як до літературного

факту, продукту. Тут маємо досить широкий спектр варіантів: твір — чужий,

непотрібний шкідливий для радянського читача (Овчаров); твір нікчемний з

соціальної перспективи, але повний авантюрно-детективної майстерності

(Річицький): роман свідчить, попри недоліки, що Винниченко ще не сказав

свого останнього слова і що «ми ще можемо чекати від нього нових творів»

(Христюк), «Сонячна машина» — небуденне явище не тільки в українській

lv) Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина”».— У кн. Г. Ф. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література і Мистецтво, 1932), с. 163.

20 Там же. с. 162.

21 О. Білецький. «..Сонячна машина" В. Винниченка».- У кн. О. Білецький. Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро». 1990). с. 130.

201

літературі (Білецький). Але на даний момент звернімо увагу на таке підсумкове визначення В. Коряка: «„Сонячна машина” завершує розвиток української буржуазної літератури. Процес відштовхування від російської літератури, європеїзації тематики й сюжету досягає найвищого ступеня в „Сонячній машині”. Роман многопляновнй, многоплоїцинннй, тканий у зовсім новому, зовсім європейському жанрі».22 Хоч твір і не мобілізує пролетаріат до боротьби, а радше присипляє його класове чуття, але читається, тим не менше, «просто таки „взасос”».23

Що нас передусім цікавить у Коряка, це його характеристика «Сонячної машини» як останнього твору української «буржуазної» літератури. Справді, чи можна визначити такий контекст роману? В якому сенсі? Передусім відчувається якийсь «особливий статус» роману, його етагіність і перехідність. Мені здається, що переформулювавши цю оцінку, можна говорити про Винниченкову «Сонячну машину» як про один з останніх модерністичних творів. Причому, вже явно відчувається переростання модерністичних рамок, більш відчутних у драмі та психологічних романах 1907-1917 pp.24 Справді, на багатьох сторінках знаходимо колишнього Винниченка: «чесність з собою» (Еліза, Макс, Р. Штор); сила біологічного начала, біологічного потягу людини, інтерес до еротики, «чуттєвих» описів (Еліза, Р. Штор, Мертенс, Макс); пошуки краси (Макс — Сузана, тема Максової книг и про красу, його усіляких листів, промов і маніфестів); співвідношення індивіда та юрби (Мертенс, Р. Штор); висміювання і критика буржуазної міщанської моралі (Труда); анімованість пейзажів і природи (з усіма «модерністичними» веснами та

22 В. Коряк, Українська література. Конспект (Харків: ДВУ, 1929), с. 201.

23 Там же, с. 201.

24 Му симо відзначити, що Винниченко навіть в попередні періоди з труднощами «вписувався» в ці рамки своїм трактуванням краси, своєю анти-елітарністю й орієнтацією на масової о читача. Що викликало застереження «програмових» модерністів (наприклад, «Української хати»), які в цілому приймали Винниченка і трактували як «свого». В тому сенсі «Сонячна машина» с: вивершенням попередньої еволюції письменника.

202

осенями. Але, крім цього, вже бачимо й інше: якісь свідомі чи несвідомі

формалістичні засоби оголення прийому, колажності, незвичайно мобільної

нарративної техніки, більш дистанційованого і більш іронічного до

зображуваного світу нарратора, виходи на ідеологічний чи концептуальний

роман, роман-доктрину, що потім стане домінувати у Винниченковій прозі. М.

Зеров, підсумовуючи свою в цілому негативну оцінку роману писав:

«Сонячна машина» робить враження компромісу між давніми навиками і новими прагненнями, між природними даними автора і його новими літературними завданнями. Сугубий реаліст, Винниченко спробував сил у соціально-фантастичнім романі і не зміг вийти за межі своєї землі і свого часу.25

І не видасться дивним, що Зерова, з його строгими жанровими та стильовими

вимогами, дратувала гетерогенність, стильова незвичність «Сонячної машини».

Загалом можемо підсумувати, що критика звернула увагу на етапність

«Сонячної машини» і схарактеризувала твір як початок нового періоду

Винничснкової творчості (П. Христюк, 3. Єфимова, І. Лакиза, зрештою, і М.

Зеров)- Після попередніх двох етапів: 1) малої форми, від перших публікацій

до революції 1905-1907 pp. включно; 2) драми та проблемно-психологічного

роману (1907-1920),- третій період, що почався «Сонячною машиною» було

визначено як період утопійного, соціально-пригодницького та політично-

філософського роману.26 З точки зору сьогоднішньої ретроспективи справді

можна сказати, що останній період Винниченкової творчості характеризується

спробами розробити крупномасштабні романні форми, втілити в художніх

образах глобальні загальнолюдські проблеми та доктрини утопійного

характеру.

25 М. Зеров. «..Сонячна машнна" як літературний твір».- М. Зеров, Твори в двох томах (Київ: «Дніпро». 1990). т. 2. с. 456.

26 Така періодизація С. Погорілого, яка збігається із Зеровською. Дещо відмінно розглядає творчість Винниченка П. Хрнстюк: другий період він окреслює історично — як добу реакції 1907-1910. і тоді третій етап розглядає з 1911 р. і визначає його як період широкої суспільної обсервації, крупної літературної форми. Я тут приймаю періодизацію М. Зерова та С. Погорілого як найбільш обгрунтовану.

?03

Однак слід додані, що утопійні мотиви появилися у творах Винниченка раніше від «Сонячної машини». Так. в романі «Хочу!» (1915) фігурує соціаліст-утопіст Петро Сосненко. який намагається висунути альтернативу тейлорівській організації праці шляхом «отворчення» праці створення цілої мережі, а то й міста фабрик, заводів і майстерень, де робітники були б зацікавлені в результатах роботи. Частина прибутків, за його задумом, ітиме на потреби робітників, а частина — на розширення виробництва. Робочий день складатиметься з восьми годин — по чотири години в двох різних видах діальності, щоб робітники не перевтомлювалися одноманітною працею.

У третьому періоді творчості Винниченка проблеми впорядкування суспільства, проекти людського співжиття, тенденція розгортати й будувати твір довкола якоїсь заздалегідь визначеної ідеї чи доктрини (відчутні Р. раніше і в прозі, і в драмі) стають центральними і домінуючими, і романи його часто служать для маніфестації цих проектів. В наступному після «Сонячної машини» романі «Поклади золота» (1926-1927) ця тенденція проявляється менше. В центрі авантюрно-детективного твору — ідея «загубленого раю» (один з варіантів назви твору) в образі України. Поклади золота виступають символом багатства самої рідної землі, і головним підсумком марних пошуків секретних документів є рішення героїв повернутися на Україну, щоб там знайти свої «поклади золота».

Головним ідеологічним стрижнем наступного роману-трактату В. Винниченка «Вічний імператив» (1935-1936) виступає закон (він же вічний імператив) гармонійного, природного співіснування індивідуума та колективу (акордизму), за яким інтереси «Я» зливаються з інтересами «Ми» без будь-якого примусу. Цей закон трактується як варіант космічної гармонії, рівноваги й узгодження сил. Йому протистоїть деформована капіталізмом і комунізмом маса — ідол-«Іванище» (як його називає Винниченко), який

204

нівелює, пожирає людські одиниці. Твір написано з перспективи нарратора III тисячоліття, як ,х>ман-кінофільм, що передається з центральної станції в приймачі всього майбутнього людства.27 Роман «Лепрозорій», збудований як великий монолог героїні, романізовано викладає вчення конкордизму- системи лікування та реорганізації сил людського організму чи колективе на базі погодження, врівноваження. В його основі — сувора вегетаріанська дієта і здорова етика простих природних потреб і почуттів. Конкордизмові протиставлено «дискордизм» — «прокажений» розпусний, цинічний і продажний стан сучасного суспільства, який веде до війни, тиранії, насильства. І, нарешті, останній Винниченковий роман «Слово за тобою, Сталіне!», маючи підзаголовок «політична концепція в образах», формулює тему колектократії. Прийшовши до висновку (в которьій раз), що суспільство зайшло в тупик, Винниченко пропонує врятувати його заміною приватно-капіталістичної та державио-капіталістичної (СРСР) власності кооперативною формою, при якій всі працюючі на підприємстві є водночас співвласниками. Прибутки підприємства діляться залежно від трудового вкладу кожного робітника. Немас змоги детальніше говорити про ці романи. Радше гіпотетично (як читач романів «Сонячна машина» і «Слово за тобою, Сталіне!») спробую визначити тенденцію останнього періоду творчості Винниченка. На мій погляд, в цьому періоді наростає доктринальна заданість творів, їх дискурсивна монологічність, дидактизм і декларативність. Намагання письменника схопити всезагальний, глобально-всеохопний потік і тенденції життя ведуть до все більшої абстрактності персонажів, їх субординованості втілюваній доктрині. Віл усе більше тяжіє до трактату і проповідування, про що свідчить його

-7 Тут і падалі для короткої характеристики неопублікованих романів В. Винниченка, що зберігаються в його архіві в Колумбійському університеті, я користуюся монографією С. Погорілого Неопуії. гіктшні романи Володимира Винниченка. де на базі детального вивчення архівних матеріалів докладно з'ясовуються тематика, зміст, стилістичні особливості пізніх Винниченкоїшх романів.

205

філософсько-публіцистичний доробок: підготовчі (як їх називає С. Підгорілий) трактати «Щастя». «Листи до юнака» (1928-1930). а згодом десятирічна двотомова праця — Виниченкова «улюблена дитина», трактат «Конкорди »м» (1938-1948). На мою думку, можна говорити про все більшу дискурсивну дезорієнтацію В. Винниченка. Чим далі, тим у більшій ізоляції опинявся письменник, і тим більше він втрачав відчуття аудиторії і потрапляв у невідповідний своєму статусові і безперспективний тон. Адже утоиійність у Винниченка — це активне візіонерство. спроба вплинути на життя цілого суспільства, яке червоною ниткою проходить через усе ного життя: участь в РУПі і соціал-демократичному русі, діяльність на чолі Директорії ,2S а згодом за кордоном, його спроби переїхати на Україну з метою побудови нового суспільства, його розчарування в більшовизмі, намагання в 1930-х роках вплинути на європейські уряди і організувати європейський протекторат над Україною, щоб відвернути загрозливу для всього людства війну між Гітлером і Сталіним за українські землі. Винниченко-мислснник, як і Винничеико-політик. як підмітив і показав І. Лисяк-Рудницький, відзначався комбінацією, з одног т боку, гострої спостережливості, тонким розумінням ситуації (адже багато з його спостережень і передбачень про сталінізм, про політичний розвиток Європи справдилися), високими етичними стандартами, але з другого -доктринерським максималізмом, політичним ідеалізмом і прожектерством. І тому, при правильному розумінні ситуацій, людей, політичних тенденцій, він тим не менше приходив до хибних висновків і нереалістичних планів.29

2S Такий, наприклад, план, як створення культурних центрів з житловими приміщеннями та

майстернями у мальовничих куточках України (Канів, Карпати) для літераторів і митців: як

утворення єдиної української церкви на чолі з Шептицьким, що вбезпечило 6 віруючий український народ і від проросійськості велнкоукраїнської о православ’я, і від польських

впливів. Див. детальніше про політичну діяльність Винниченка I. L. Rudnytsky, "Volodymyr Vynnychenko's Iibas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1987), c. 425-427.

29 1. Лисяк-Рудницький. порівнюючи риси політичною мислення В. Винниченка іа Д. Дотшна. зауважив баг ато спільного (генерація, освіта, доктринерський тип мислення) і охарактеризував

206

Неважко помітити, що в центрі всіх його візій, навіть пізніших, глобальїю-всеохопних — Україна с сенсом і метою діяльності. Україна, відчувана як рана і втрата. Рай дитинства, з надзвичайною любов’ю та хвилюванням описаний в щоденнику як «чудесний край», «сповитий вінком пісень»:

Я з болем пригадую села над Дніпром, старовинні, затишні, де вулички, як коридорчики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітками від хат. У тих вуличках, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу і, патріархально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять чистою українською мовою... Потім я спав поруч з батьком під возом...30

Та сонячна Україна, для якої він задумав сонячну машину, яка була

«покладами золота», єдиним і болючим скарбом усього його життя. Яку він

хот ів бачити вільною, щасливою та оновленою: «Мне хвилює та картина, яку

я собі нарисовую, картина перебудови всіх відносин, законів, богів, гріхів,

понять, станів. Мені рисуються осяяні електрикою села в садках, пов’язані

шосами, залізницями, пароплавами. Палаци-фабрики, храми-університети,

городи бе ї брудних убогих передмість, без тюрем».31

Він продовжував «віщати» і пропонувати версії «как нам обустроить»

Україну і перевлаштувати життя на землі, не маючи уявлення про

доктринерський і нереалістичний характер своїх теорій і не маючи аудиторії

навіть у діаспорі (на відміну від тамтешнього освяченого пророка), він

продовжував турбуватися світовою політикою, не маючи жодної політичної

обох діячів як репрезентантів Gesinnungsethik (Веберівський термін, що, на противагу Vcrantwortungscthik (етиці відповідальності), визначається абсолютними вимогами, максималістичннми доктринами і радикальною опозицією існуючому станові речей),- I. L. Rudnylsky, "Volodymyr Vynnychenko's Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1987), c. 433-434.

30 В. Винниченко. Щоденник, т. 1. c. 68, запис від 21 червня 1914 р. Додам, що батько Винниченка залишився і помер на Україні.

31 Гам же, с. 310, запис від 2-го січня 1919 р.

207

влади.32 він продовжував думати, що український народ пам’ятає та шанує його, що він «в масах трудящих не самотній» і «цим людям не чужий»3-', не уявляючи, мабуть, собі, що «народ», може, уже й не знає його прізвища або знас як буржуазного націоналіста і автора занепадницьких шкідливих творів. Що немас «коридорчиків» і немас «поетичних», «добродушних», «чесних» людей, немас фізично-безповоротно.34 Все життя домагаючись рівноваги та гармонії, він все більше втрачав її. і рівновага — як колись- життя та ідеї, літератури та інтелектуальної прої рами, утвердження та сумніву- все більше переходила в «одне», в «тотум», в «трактат». І в тому, на мій погляд, його найбільша трагедія. А «Сонячна машина», з її відпруженням і святковістю, здатністю до дистансу, само-дистансу, іронії, з її леді» іронічним, але нездоланим оптимізмом, з її ідейно-інтелектуальним багажем, але і •» автономністю фікційного світу, і тому — більшою художньою збалансованістю — видається мені вершиною, зенітом Винниченкової творчості, його останнім «великим» романом.

32 Цікаво, наприклад, якесь самоусвідомлення Винниченка, його місця і масштабу, підказу*, навіть в «інтерпретації» дружини, один з листів Р. Я. Винниченко до друзів: «Гланная ею болезнь зто артерит, болезнь артерий, тоже что у англ. короля. С тгим недуюм можно жим. очень долго, но нужпа спокойная во всех смислах жизііь. Как ее добиться при бурном и неровном темпераменте борца и политика?!» ( не маючи змоги справдити за оригіналом, я не вносив змін у і не виправляв текст: «то же» окремо, «артрит»),- В. Винниченко. По двадцятиліття з дня смерти (Мельбурн, 1971), с. 12, лист від 25-го січня 1950 р.

33 В. Винниченко, За яку Україну (Париж, 1934), с. 42.

34 Цю ілюзію В нниченка сигналізує, на мою думку, один з листів його дружини до друзів н Австралію: «Мьі положили его на Муженском клалбище, гле он булет лежать до тех пор, пока Украйна не сможет принять его к себе... Как жаль, что не смог он вернуться на родную землю, почувствовать ту любовь. которой окружил би его народ». -В. Винниченко. До двадцятиліття ч дня смерти (Мельбурн, 1971), с. 18, лист від 20-го березня 1951 р.

Бібліографія

Аскиіі Я. Ф. «Категория будушего и принципи ее воплощения в искусстве». У зб. Ритм, пространспюо и время в литературе и искусстве. Ленинград: «Наука». 1974. с. 67-73.

Білецький О. «Сонячна машина» В. Винниченка». Літературно-критичні статті. Київ: «Дніпро», 1991, с. 121-130.

Богданов А. Красная звезда. Инженер Мзнни. Hamburg: Biblioteca Russica. Helmut Buske Verlag, 1979.

Винниченко. В. За яку Україну. Париж. 1934.

Винниченко. В. Перед новим етапом. Торонто: «Вперед», 1938.

Винниченко, В. «Пророк» та невидані оповідання. Нью-Йорк: УВАН, 1960.

Винниченко, В. Сонячна машина. Київ: «Дніпро», 1989.

Вечер о 2217 /оду. Русская литературная утопия. Москва: «Прогресе», 1990.

Володимир Винниченко. До двадцятиліття з дня смерти. Мельбурн, 1971.

Володимир Винниченко. Статті і матеріали. Нью-Йорк: УВАН у США, 1953.

Гелиополис. Немецкая антиугпопия. Москва: «Прогресс», 1992.

Гречанюк С. «Володимир Винниченко: доля і доба». На тлі XX століття. Київ: «Радянський письменник», 1990, с. 187-242.

Зеров М. «Сонячна Машина» як літературний твір». Твори в 2-х тт„ т. 2, Київ 1990, с. 435-456.

Мванов В. В. «Катеї ория временн в искусстве и культуре XX века». У зб.

Ритм, пространспюо и время в литературе и искусстве. Ленинград: «Наука», 1974, с. 39-67.

Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка. Нью-Йорк: УВАН, 1980.

Костюк Г. «Світ Винниченкових образів та ідей. До 100-річчя з дня

народження письменника». У світі ідей і образів. Вибране. Критичні nut історико-літературні роздуми 1930-1980. Сучасність, 1983, с. 32-55.

209

Костюк Г. «Юрій Яновський». У світі ідей і образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930-1980. С'учасніс і ь. 1983, с. 172-191.

Кравченко А. «Журнальна критика 20-х років: тенденції методології.» 20-і роки: літературні дискусії, полеміки. Київ: «Дніпро». 1990. с. 171-21 1.

Мор Т. «Утопія». Кампанелла Т. «Місто сонця». Київ: «Дніпро». 1988.

Г. Овчаров. Нариси сучасної української літератури. Випуск перший. Харків: Література і Мистецтво, 1932.

Погорілий С. Неопубліковані романи В. Винниченка. Нью-Йорк: УВАН, 1981.

Річицький А. Винниченко в літературі і політиці. Харків: ДВУ, 1928.

Сапаров М. А. «Об организцции пространственно-временного континуума художественного произведения». У зб. Ритм, пространспию и время о литературе и искусстве. Ленинград: «Наука», 1974, с. 85-103.

Свєнціцький І. Винниченко (спроба літературної характеристики). Львів: накл. автора. 1920.

Українка Леся. «Утопія в белетристиці». Зібрання творів у 12 тт.. Київ: «Наукова думка», 1977, т. 8, с. 155-200.

Утопия и утопическое мьішление. (зб. ст., упоряд. Є. Чалікова). Москва: «Прогресе», 1991.

П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної аналізи). Харків: «РУХ», 1929.

Чапленко В. «Мистецька характеристика «Сонячної машини» Володимира Винниченка».— З історії українського письменства. Нью-Йорк, 1974, с. 89-95.

Чапленко В. «Останній «винниченківський» роман В. Винниченка»- 3 історії українського письменства. Нью-Йорк, 1974, с. 108-116.

Bayertz, Kurt. "From Utopia to Science? The Developement of Socialist Theory Between Utopia and Science." Mendelsohn, E. and Nowotny, H. (eds.) Nineteen Eighty-Hour: Science Between Utopia and Dystopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. Reidcl Publishing Company, 1984, p.93-110.

Beauchamp, Gorman. "Zamiatin's We." No Place Else. Explorations in Utopian and

Dystopian Fiction. Carbondaie and Edwardsville: Southern Illinois University Press, p. 56-77.

210

Bemeri, M. L. Journey through Utopia. London: Routlege & Kegan Paul LTD, 1950.

Biesterfeld, Wolfgang. Die (iterarische Utopie. Stuttgart: J. B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1974.

Davis, J. C. "Science and Utopia: The History of a Dilemma." Mendelsohn, E. and Nowotny, H. (eds.) Nineteen Eighty-Four: Science Between Utopia and Dystopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. Reidel Publishing Company, 1984, p. 21-48.

Fogg, Walter L. 'Technology and Dystopia." Utopia!Dystopia? Cambridge: Schenkman Publishing Company, 1975, p.57-73.

Graham, L. "Bogdanov's Red Star: An Early Bolshevik Science Utopia." Mendelsohn, E. and Nowotny, H. (eds.) Nineteen Eighty-Four: Science Between Utopia and Dystopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. Reidel Publishing Company, 1984, p. 111-124.

Hansot. Elisabeth. Perfection and Progress: Two Modes of Utopian Thought. Cambridge: The MIT Press. 1974.

G. Kateb, Utopia and Its Enemies. London: The Free Press of Glencoe, Collier-Macmillan Ltd.. 1963

Kovaly, Pavel. "Marksism and Utopia." Utopia!Dystopia? Cambridge: Schenkman Publishing Company, 1975, p. 77-92.

Kumar K. Utopia and Anti-utopia in Modern Times.Cambridge: Basil Blackwell, 1991.

Manheim. K. Ideology and Utopia. An Introduction to the Sociology of Knowledge. New York: Harcourt, Brace

Mrirton. A. L. The English Utopia. London: Lawrence & Wishart Ltd, 1952.

Mumford. Lewis. The Story of Utopias. Gloucester , Massachusetts: Peter Smith, 1959.

Marin, Louis. Utopies: Spatial Play. New Jersey: Humanities Press Inc., 1984.

Nowotny, Helga. "Sciense and Utopia: on the Social Ordering of the Future."

Mendelsohn. E. and Nowotny. H. (eds.) Nineteen Eighty:-Four: Science Between Utopia and Dvstopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. ^idel Publishing Company, 1984, p. 3-18.

Plattel, Martin G. Utopian and Critical Thinking. Pittsburg: Duquesne University Press. 1972.

Polak. Fred. The Image of the Future. Amsterdam, London, New Jork: Elsevier Scientific Publishing Company. 1973.

Richter, Revton E. "Utopia/Dystopia: Threats of Hell or Hopes of Paradise?"

Utopia!Dystopia? Cambridge: Schenkman Publishing Company, 1975, p. 3-17.

Ricoeur P. Lectures on Ideology and Utopia. New York: Columbia University Press,

1986.

21 1

Rudnvtsky I. "Volodyi • '. Vynnychenko's Ideas in the Light of His Political

Writing".Еллахл in Modern Ukrainian Historx. Edmonton: CIUS, University of Alberta. 1987. c.417-434.

Rullkôtter. Bemd. Bogdanov- Politeker und Phantast. Богданов А. Красная мч- іда. Инженер Мзнни. Biblioteca Russica. Helmut Buske Verlag Hamburg, 1979. pp.l-XVIII.

Ruppert. Peter. Reader in a Strange Land. The Activity of Reading Literary Utopias. Athens: The University of Gergia Press. 1986.

Shklar, J. After Utopia. The Decline of Political Faith. Princeton, New Jersey: Princeton University Press. 1957.

Ueding, Gert. "Literarur ist Utopie." Literatur ist Utopie. Herausgegeben von Gert Ueding. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1978, s. 7-14.

Walsh. Chad. From Utopia to Nightmare. New York and Evanston: Harper & Row. 1962.

Национальная библиотека

Канады

Приобретения и Направление приобретения и др

Отдел библиографических услуг Отдел библиографических услуг

Улица Веллингтон 395 Оттава, Онтарио K1A0N4

395.

УВЕДОМЛЕНИЕ

Качество этой микроформы сильно зависит от качества оригинального тезиса, представленного для микрофильмирования. Были приложены все усилия для обеспечения максимально возможного качества воспроизведения.

AVIS

Качественный микроформат зависит от качества кинофильма. Неизвестно, что перед лицом гарантии и качества.

Если страницы отсутствуют, обратитесь в университет, предоставивший степень.

На некоторых страницах может быть расплывчатый отпечаток, особенно если исходные страницы напечатаны на плохой ленте для пишущей машинки или университет прислал нам фотокопию худшего качества.

S'il Manque des Pages, veuillez communiquer avec l'université qui a conféré le grade.

Качественные впечатления от определенных страниц, от одного до нескольких страниц.

Дактилографы, проведенные в полном объеме, в университетском деле и фотокопии.

Полное или частичное воспроизведение этого микроформата регулируется Канадским законом об авторских правах, RSC 1970, c. С-30 и последующие поправки.

«Воспроизведение», «Méme partielle», «de cette microforme est soumise à la Loi canadienne sur le droit d'auteur», SRC 1970, c. C-30, и последующие дополнения.

Канада

УНИВЕРСИТЕТ АЛЬБЕРТА

УТОПИЯ И АНТИУТОПИЯ В РОМАНЕ В. ВИННИЧЕНКО "СОЛНЕЧНАЯ МАШИНА" ("СОНЯЧНА МАШИНА")

УТОПІЯ П АНТИУТОПІЯ В РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА «СОНЯЧНА МАШИНА»

ПО

ТАРАС В. КОЗНАРСКИЙ

©

Диссертация представлена ​​на факультете аспирантуры и исследований при частичном выполнении требований для получения степени магистра искусств.

В

УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА

ОТДЕЛ СЛАВЯНСКОГО И ВОСТОЧНО-ЕВРОПЕЙСКОГО ИССЛЕДОВАНИЯ

ЭДМОНТОН, АЛЬБЕРТА

ОСЕНЬ 1994

1 * 1

Национальная библиотека

Канады

Приобретение> и библиографический отдел

395 Wellmgto Slic.'t Оттава. Онта "и K1A0NM

Национальная библиотека

дю Канада

Руководство по приобретению и оказанию услуг Библиография

395. Рю Веллингтон Оттава (Онтарио)

K1A0N4

Автор предоставил безотзывную неисключительную лицензию, позволяющую Национальной библиотеке Канады воспроизводить, одалживать, распространять или продавать копии своей диссертации любым способом и в любой форме или формате, делая этот документ доступным для заинтересованных лиц.

Вы можете получить лицензию безотзывной и неисключительной проницательности Национальной библиотеки Канады по воспроизведению, распространению, распространению или поставке копий произведений искусства, таких как произведения искусства и искусства, такие как произведения искусства и искусства распоряжение персонами.

Автор сохраняет право собственности на его / ее тезис. Ни тезис, ни существенные выдержки из него не могут быть напечатаны или воспроизведены иным образом без его разрешения.

L'auteur Conserve la propriété du dro' d'auteur qui protége sa thethe. Ни в коем случае не извлекайте существенную информацию о том, что вы должны получить разрешение на воспроизведение без разрешения автора.

ISBN 0-315-94870-1

Канада

ФОРМА УНИВЕРСИТЕТА АЛЬБЕРТА РЕЛИЗ

НАИМЕНОВАНИЕ АВТОРА: ТАРАС В. КОЗНАРСКИЙ

НАЗВАНИЕ ТЕЗИСА: УТОПИЯ И АНТИУТОПИЯ

В РОМАНЕ В.ВИННИЧЕНКО "СОЛНЕЧНАЯ МАШИНА"

("СОНЯЧНА МАШИНА")

УТОПІЯ Й АНТИ УТОПІЯ В РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА «СОНЯЧНА МАШИНА»

СТЕПЕНЬ: МАСТЕР ИСКУССТВ

ГОД В ЭТОЙ СТЕПЕНИ ПРЕДОСТАВЛЕН: 1994

Настоящим дается разрешение Библиотеке Университета Альберты воспроизводить отдельные копии этой диссертации и предоставлять или продавать такие копии только в личных, научных или научных целях.

Автор оставляет за собой все другие публикации и другие права, связанные с авторским правом на тезис, и ожидаем, что, как указано выше, при условии, что ни тезис, ни какая-либо его существенная часть не могут быть напечатаны или воспроизведены каким-либо иным образом в любой материальной форме без предварительного письменного разрешения автора.

78 Highland Ave., Apt. 4 Кембридж, Массачусетс 02139, США

І

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................... ...................................................... .. 3

І. ВИДАННЯ ТВОРІВ В.ВИННИЧЕНКА В УКРАЇНІ (20 – 30- ТІ РР. ХХ СТОЛІТТЯ ...................................................... .................................................. 18

1.1. Історія видання багатотомних зібрань творів В.Винниченка у видавництві “Рух” (1923–1932 рр.). Проблема основного тексту ....................................... 18

1.2. Історія написання й видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка (роман “Сонячна машина”, збірка оповідань “Намисто”) .............................. 75

1.3. Творча воля автора і радянська цензура: історія нездійснених публікацій творів В.Винниченка.......................................... ................................................ 95

ІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ В.ВИННИЧЕНКА В ЙОГО ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСАХ ТА МЕМУАРАХ СУЧАСНИКІВ ...................................................... ............................................ 119

2.1. ЩОДЕННИК В.ВИННИЧЕНКА: АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЇ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ....... 119

. Творча історія еміграційних романів В.Винниченка: “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Нова заповідь”

2.2 (2-ГА РЕДАКЦІЯ), “СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛІНЕ!”............................................. .............................................. 141

ВИСНОВКИ.............................................. ...................................................... .. 158

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................ .......... 167

ДОДАТОК А..................................................... ................................................. 182

 ВСТУП

Наприкінці 80-х років ХХ століття в Україні з’явилися можливості для об’єктивного вивчення біографії і творчої спадщини В.Винниченка, проскрибованого протягом багатьох попередніх десятиліть. У численних критичних і літературознавчих працях українських учених на високому науковому рівні розглядаються питання художньої майстерності письменника, його творчої еволюції тощо. Цей науковий доробок репрезентують як праці авторитетних літературознавців (В.Гуменюка, Т.Гундорової, Л.Дем’янівської, М.Жулинського, С.Михиди, Л.Мороз, В.Панченка, Г.Сиваченко), так і молодих дослідників (Г.Баран, О.Брайка, О.Гожика, Н.Гусак, Н.Михальчук, В.Хархун та ін.). Водночас в період активізації наукового зацікавлення художнім доробком митця особливої ваги набирають текстологічні проблеми вивчення його літературної творчості, що передбачають нові перспективи у дослідженні певного історико-літературного матеріалу.

Літературна спадщина В.Винниченка стосовно наукових проблем, які ставить перед собою текстологія, в силу багатьох обставин (серед яких великий вплив мали позалітературні чинники) майже не вивчалася. Це пояснюється, зокрема, тим, що великий літературний архів письменника, без котрого не можна розв’язати найважливіші питання як текстології так і творчої лабораторії митця, після його смерті перейшов у розпорядження Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США і зберігається в архіві Східноєвропейської історії та культури при Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Відкритий для досліджень зарубіжних науковців, архів видатного письменника, як і його творчий доробок, за часів панування радянської номенклатури майже не вивчався вітчизняними літературознавцями. Саме ім’я Володимира Кириловича Винниченка було заборонено, а його твори зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п’ятдесят років.

Незважаючи на те, що творчість В.Винниченка, з огляду на його громадсько-політичну діяльність, у колах української діаспори сприймалася неоднозначно, після смерті письменника за межами України десятиліттями проводилося серйозне наукове вивчення його художньої спадщини. Зусиллями шанувальників таланту видатного майстра слова здійснювалася посмертна публікація його творів. Серед них – окремі збірки оповідань, видані у Словаччині (“Оповідання”. – Пряшів, 1968), Австралії (“Бабусин подарунок”. – Мельбурн, 1969), Канаді (“Намисто”. – Вінніпег, 1976), перевидання роману “Соняшна машина” (Нью-Йорк, 1962), повісті “На той бік” (Нью-Йорк, 1972), драми “Між двох сил” (Торонто, 1974) та раніше не друковані твори письменника (“Пророк” та невидані оповідання” (Нью-Йорк, 1960), “Слово за тобою, Сталіне!” (Нью-Йорк, 1971), “Поклади золота” (Нью-Йорк, 1988) та ін.

У зв’язку з політичними змінами в СРСР у середині 80-х, з’явилась можливість нових видань творів В.Винниченка спочатку в УРСР, а згодом і в незалежній Україні. З 1989 по 2002 рр., крім публікацій у періодиці, з’явилися також окремі збірки його творів [14, 16, 18, 19, 20, 22, 24–26, 28, 31, 32]. Відзначаючи значний внесок цих видань у справу повернення призабутої спадщини митця до читачів, слід наголосити на тому, що їх поява загострила потребу наукового підходу до проблем едиційної практики, докладного вивчення питань текстологічного характеру.

Важливими акцентами у виданні творів класиків є проблема вибору основного тексту та ряд текстологічних завдань, пов’язаних з нею – вивчення творчої історії кожного твору й історії його публікацій, визначення послідовності всіх етапів переробок, вплив цензури тощо. Попри те, що чимало творів письменника отримали декілька перевидань, проблема основного тексту для багатьох із них лишається актуальною. Перед сучасними українськими текстологами – дослідниками літературної спадщини В.Винниченка стоїть завдання дати ретельно перевірені тексти творів письменника, які б виражали його творчу волю і слугували надійною базою для наукового вивчення творчості митця.

При дослідженні художнього доробку В.Винниченка проблема визначення справжнього авторського тексту виходить за межі лише суто текстологічних проблем. Багатоаспектне вивчення складних взаємостосунків, що характеризують взаємовідношення творчості письменника з літературним життям епохи, його безпосередній зв’язок з читацькою аудиторією, своєрідність “екологічного” середовища, в якому відбувалося формування та реалізація його творчого потенціалу, дасть можливість глибше пізнати творчість митця у контексті літературного процесу.

Всебічне вивчення і глибоке розуміння діяльності та художньої спадщини письменника не можливе без залучення комплексного дослідження всієї джерельної бази, яка стосується його особистості. Цілком зрозуміло, що вирішення багатьох текстологічних проблем передбачає вивчення та видання архівних (насамперед, епістолярних та мемуарних) матеріалів, котрі дають текстологу не лише відомості про життя і творчість письменника, але й є інколи прямими джерелами тексту. Найбільші особові архівні фонди В.Винниченка зосереджені в Колумбійському університеті (США), в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ), в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (ІР НБУ) та у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

У період “архівного буму”, для дослідників ключовим стає поняття “архіву та особи”, а також зростає роль критичного ставлення до джерела, оскільки несумлінна подача та інтерпретація ретроспективної інформації дискредитує насамперед саме джерело [116, 8-12]. Розгляд джерела як соціального феномена, потенційного носія літературознавчої, культурологічної інформації передбачає його обов’язковий детальний джерелознавчий аналіз [84, 7-8].

Вивчення інформаційного потенціалу листа як історико-літературного джерела, що має свою специфіку, передбачає дослідження взаємозв’язку навмисної джерельної інформації, закладеної в ньому, тобто “про що джерело говорить” та ненавмисної – “чому і як джерело про це говорить”. Зважаючи на те, що листування – дуже суб’єктивне джерело, яке потребує всебічного аналізу, невпинної перевірки багатьох свідчень, котрі беруться із особистих листів письменника, і заперечення деяких з них на основі об’єктивних даних, для розв’язання багатьох текстологічних питань необхідне залучення інших документальних джерел, зокрема листів кореспондентів В.Винниченка, щоденникових записів.

Останнім часом в українському літературознавстві значно посилилась увага до письменницького листування (маємо на увазі ґрунтовні дослідження Л.Вашків [12], В.Кузьменка [78], М.Коцюбинської [76] та ін.). Глибоке дослідження епістолярної спадщини є надзвичайно важливим, оскільки у листах письменників зберігаються згадки про їхню творчу діяльність, прийоми праці й особливості творчого процесу, історію створення творів, нереалізовані задуми і плани. Епістолярій письменників, особливо їхнє листування з редакторами, цензорами, близькими друзями, часто допомагають вирішити питання атрибуції, датування, а також встановити цензурну історію творів, якість тексту в тому чи іншому виданні. Посилення уваги до епістолярних джерел передбачає подальший розвиток науки епістолології, що є “однією з компонентів джерелознавства і користується відпрацьованими ним принципами та методами” [41, 42].

Зусиллями українських учених-літературознавців (З.Ґеник-Березовської, Т.Заболотної, І.Кошелівця, Н.Крутікової, В.Кузьменка, Н.Миронець, Р.Міщука, Н.Нитченка, П.Федченка, та ін.) окремі добірки епістоляріїв Винниченка вже опубліковані.

Поява нових цінних публікацій, документів з творчої і цензурної історії спадщини митця мала великий резонанс в історико-літературних наукових колах. Однак величезний масив епістолярної спадщини, щоденникових записів В.Винниченка ще й досі залишається поза увагою дослідників. Обмеженість джерельної бази зумовила істотні труднощі підготовки видань, що здійснювалися протягом останніх років. Нагальна потреба видання нового багатотомного зібрання творів В.Винниченка потребує копіткої і вдумливої праці науковців з неодмінним урахуванням нових архівних надходжень.

Оскільки рівень наукового опрацювання проблеми на час написання праці ще не достатньо високий (на сьогоднішній день в Україні немає дисертаційних літературознавчих робіт, присвячених текстологічному дискурсу творчості В.Винниченка), і з огляду на те, що літературна спадщина письменника стосовно наукових проблем, які ставить перед собою текстологія, з багатьох причин (у першу чергу кон’юнктурно-політичних) майже не вивчалася, аналіз архівних джерел, зокрема нових надходжень відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, введення їх у науковий обіг є надзвичайно актуальним.

Вважаємо за доцільне представити стислий огляд архівних матеріалів, що зберігаються у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України, оскільки на час виходу з друку “Путівника по фондах відділу рукописів” (Київ, 1999) архів В.Винниченка перебував у стадії опису та опрацювання.

Архів налічує 536 одиниць зберігання. Містить 13 розділів. Перший із них, невеликий за обсягом, розділ художніх творів, в якому, зокрема, зберігаються уривки рукопису роману “Слово за тобою, Сталіне!” (1950), ксерокопія машинопису з авторськими правками роману “Лепрозорій”.

Другий розділ – статті, брошури та інші праці містить ксерокопії, фотокопії сторінок з газети “Нова доба”, в якій В.Винниченко друкував свої статті, автографи статей “Демісія сталінізма”, “Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші” (1941), ксерокопію автографа статті “Світовий мир без війни – ні гарячої ні холодної” (1951) та чимало інших архівних документів.

У розділі промови представлені автограф тез виступу “Щастя і конкордизм” та чернетка тексту промови, що призначалась для виголошення на з’їзді Федерації українських робітників та фермерів Північної Америки (1934).

У розділі підготовчі матеріали – автографи планів-проспектів праць “Щастя і конкордизм”, “Світовий мир без бомб і барикад. Заклик до світового суспільства”, вставка до “Заповіту”.

На особливу увагу дослідників заслуговує окремий розділ замітки, записи, записники, щоденники, що містить ксерокопії щоденників В.Винниченка з 1932 по 1951 рік включно. Попри окремі дослідження та публікації, які частково репрезентували щоденникові записи письменника 30-х – початку 50-х років, на часі проблема ретельнішого вивчення щоденних нотаток митця, котрі, маючи самостійне науково-пізнавальне значення, містять велику кількість фактичного матеріалу до характеристики творчого процесу В.Винниченка, історії публікацій його творів.

Епістолярій В.Винниченка представлений найбільшим за обсягом розділом, в якому зберігаються автографи листів письменника до В.Левинського (94 од. зб), І.Кошелівця (2 од. зб.), Г.Паламаря (29 од. зб.), до президента ЧСР Масарика, листування з редакцією “Нової доби”, ксерокопії автографів листів до В.Леніна (1920), К.Радека, Сталіна (1944-1945), а також листування письменника з харківським кооперативним видавництвом “Рух”, що в 1990 р. було передане до Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України із спецфондів КДБ.

Окремий розділ становлять листи різних осіб до В.Винниченка. Крім офіційного листування з письменником вищезгаданого видавництва “Рух” (19 од. зб.) та ксерокопій авторизованого машинопису листів М.Скрипника та О.Шумського, тут зберігаються листи від рідних, яким В.Винниченко надавав матеріальну допомогу (ксерокопії автографів листів батька – К.Винниченка, племінниці письменника Л.Павленко); автографи листів П.Любченка, В.Левинського, ксерокопії автографів листів О.Олеся (10 од. зб.), Т.Осьмачки (8 од. зб.), В.Поліщука (4 од. зб.), А.Ніковського, Остапа Вишні.

Розділ листування інших осіб вміщує листування Р.Винниченко і В.Левинського, листи до видавництва “Рух” від О.Маковей та П.Франка, листування В.Сімовича з В.Левинським, листи до В.Левинського від М.Шаповала та М.Юркевича.

Цінними архівними документами є угоди В.Винниченка з видавництвом “Рух” про видання “Творів”, “Сонячної машини”, “Покладів золота”, “Заповіту батьків”, агентурні дані на В.К.Винниченка (довідка тимчасового жандармського управління – військового генерал-губернаторства у Галичині (26.01.1915) і на В.В.Дорошенка (донесення полковника Мезенцева градоначальнику Львова), декілька заяв Винниченка. Історико-літературні дослідження вітчизняних і зарубіжних винниченкознавців вміщено у розділі про В.К.Винниченка. У розділі інші матеріали – візитівки В.К.Винниченка та Р.Я.Винниченко, афіші вистав та ін.

Архів В.Винниченка містить певну кількість документів, присвячених іншим творчим особистостям (матеріали інших авторів). Тут, зокрема, зберігаються автографи поезій В.Поліщука, ксерокопії автографів віршів Д.Загула, ксерокопія автографа оповідання М.Івченка “В останні хвилини”.

Багатий на цінні фотодокументи розділ іконографії. Серед рідкісних архівних документів – альбом із малюнками В.Винниченка. У травні 2000 р. відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України одержав унікальну малярську спадщину В.Винниченка в кількості 89 одиниць збереження, передану президентом УВАН у США О.Біланюком. Ця мистецька колекція, що стала окрасою архіву, дає підстави говорити про вагомість внеску Винниченка-художника в історію українського мистецтва [100].

Питання текстології художньої творчості В.Винниченка є досить важливими при дослідженні його творчого доробку, однак досі вони не були достатньо висвітлені у літературознавчих студіях вітчизняних науковців. В умовах панування марксистсько-ленінської методології текстологічні проблеми творчості В.Винниченка розглядали лише вчені діаспори, зокрема Г.Костюк, О.Мотиль, С.Погорілий, М.Мольнар, “еміграційний бібліограф” В.Винниченка Р.Маланчук та ін. Серед них особлива роль належить професору Г.Костюку (1902–2002), видатному досліднику, архіваріусу і видавцеві творчої спадщини В.Винниченка, котрого справедливо вважають основоположником українського винниченкознавства. За його ініціативи було створено комісію УВАН для вивчення й охорони літературної та мистецької спадщини В.Винниченка (США, 1951). Заходами комісії УВАН та Канадського Інституту Українських Студій Альбертського університету (Едмонтон) у 1989 році було видано працю “Володимир Винниченко: Анотована бібліографія”, упорядковану й зібрану В.Стельмашенком (Р.Маланчуком). Результатом науково-дослідної праці винниченківської комісії, очолюваної Г.Костюком, стало видання збірника “Володимир Винниченко. Статті й матеріали” (1953). Дослідник здійснив первісне упорядкування особового архіву В.Винниченка, розробив схему класифікації документів. Спостереження над архівними матеріалами знайшли своє відображення у численних історико-літературних та критичних розвідках Г.Костюка, присвячених постаті митця, що згодом увійшли до тематичного збірника “Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка” (1980).

Іншим аспектом проблеми збереження творчого доробку письменника було перевидання його окремих творів та публікація ще не друкованої спадщини. З передмовами Г.Костюка вийшли повість “На той бік”, збірка оповідань “Намисто”, раніше не друковані “Пророк” та невидані оповідання” і останній роман В.Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”. Ретельне вивчення архівної спадщини митця сприяло виданню перших двох томів його “Щоденника” (Едмонтон; Нью-Йорк, 1980, 1983).

Переданий нещодавно до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України архів відомого вченого, який зараз перебуває у процесі опрацювання, містить цікаві матеріали, що стосуються дослідження творчої особистості В.Винниченка та його місця в літературному процесі. Серед них великий за обсягом масив документів про роботу винниченківської комісії у справі збереження і вивчення літературно-мистецької спадщини письменника. Цінним для наукового вивчення є листування Г.Костюка з Р.Винниченко, І.Винників, Ю.Кульчицьким та іншими особами, а також листування з жертводавцями. Серед інших архівних документів – матеріали до книги “Володимир Винниченко та його доба”, рукописи праць Г.Костюка, присвячених винниченкознавчій тематиці (“Архів та його значення”, “Винниченко – прозаїк”, “Неопубліковані романи В.Винниченка та їх ідейно-стилева суть (1930 – 1951)” та ін., нотатки про твори В.Винниченка, рецензії на інсценізацію його п’єс, матеріали до радіопрограм, присвячених постаті митця, 15 нотатників Г.Костюка з виписками із щоденників письменника, підготований до видання третій том “Щоденника” В.Винниченка та багато іншого. Архів містить чимало критично-довідкової літератури про життєвий та творчий шлях В.Винниченка, копії листів до письменника і від нього, ксерокопії авторського тексту роману В.Винниченка “Поклади золота” з редакторськими правками П.Одарченка та Г.Костюка, а також рідкісні видання творів письменника в Україні (видавництвами “Дзвін”, “Рух”, “ДВУ”, “ЛіМ”) та за кордоном.

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на те, що творча спадщина В.Винниченка перебувала в колі пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, ґрунтовних досліджень зазначених текстологічних проблем художньої творчості письменника в сучасному літературознавстві не представлено.

Ретельне дослідження листування письменника з радянським видавництвом “Рух”, котре досі не опубліковане і не вивчається дослідниками, поряд із залученням щоденникового матеріалу, також ще не достатньо вивченого (частину щоденникових записів митця опублікували Г.Костюк та Г.Сиваченко), відкриває нові аспекти дослідження не лише для вчених-текстологів, перед якими стоїть завдання дати критично перевірені тексти творів В.Винниченка, але й для всіх дослідників історії української літератури, політичного життя і суспільної думки першої половини ХХ ст.

Таким чином, вибір дисертаційної теми визначається її актуальністю, суспільною і науковою значимістю і, водночас, малодослідженістю текстологічного та джерелознавчого аспекту літературної спадщини письменника. Нині маємо нагальну потребу введення в науковий обіг невідомих аспектів інформації, що містяться в листуванні та щоденникових записах письменника і стосуються особливостей його творчого процесу. Це дасть змогу відтворити правдивий портрет такої непересічної і суперечливої особистості, як Володимир Винниченко.

У межах одного дисертаційного дослідження просто неможливо було б розглянути весь комплекс текстологічних та джерелознавчих проблем, пов’язаних з творчістю В.Винниченка. Тому хронологічні рамки дослідження обмежено серединою 20-х – кінцем 40-х рр. ХХ століття (час останньої – третьої – еміграції письменника), оскільки цей період його творчості є на сьогодні найменш вивченим. Основну увагу зосереджуємо на висвітленні історії видання 23-томного та незавершеного 12-томного зібрання творів В.Винниченка в Україні в 20–30-х рр., історії написання та видання шести еміграційних романів: “Сонячна машина”, “Поклади золота”, “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Слово за тобою, Сталіне!”, а також збірки дитячих оповідань “Намисто”. Необхідністю наукової репрезентації нових архівних документів пояснюється широке використання та цитування епістолярних джерел і щоденникових записів В.Винниченка на підтвердження висловлюваних положень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України відповідно до пріоритетних завдань відділу, що полягають у науковому опрацюванні, дослідженні й підготовці до публікації архівних документів.

Специфіка об’єкта дослідження, ступінь вивченості обраної теми, а також актуальні завдання сучасного літературознавства дозволяють сформулювати загальну мету дисертаційної роботи як розгляд текстологічних питань літературної спадщини В.Винниченка та аналіз історії видань його творів.

Відповідно до мети в дисертації поставлено такі основні завдання: – простежити історію публікацій багатотомних видань творів письменника на Україні видавництвами “Вік” та “Дзвін”; розглянути передумови, що викликали необхідність публікації 23-томного “Зібрання творів” В.Винниченка на терені радянської України (“Рух”, 1923 – 1930 рр.), дослідити, які твори письменника увійшли до нього, вказати на деякі особливості видання, котрі мають ширший інтерес для текстологічної теорії і практики;

– проаналізувати зміни, внесені В.Винниченком у тексти творів під час редагування поновленого 12-томника, який планувався на початку 30-х рр;

– дослідити історію написання та видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка – роману “Сонячна машина” та збірки оповідань “Намисто”;

– вивчити творчу історію романів В.Винниченка (“Поклади золота”, “Нова заповідь” (1-ша і 2-га редакції), “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Слово за тобою, Сталіне!”), створених протягом останнього еміграційного періоду;

– з’ясувати цензурну історію художньої спадщини В.Винниченка у світлі проблеми основного тексту, а саме: висвітлити характер і наслідки редакторського втручання у тексти творів письменника, дослідити характер авторських переробок окремих творів (насамперед, еміграційних романів “Поклади золота”, “Нова заповідь”, п’єси “Над”) під тиском радянської цензури (з цим пов’язана також проблема міри авторитетності прижиттєвих видань); з’ясувати ставлення самого автора до справи видання його творів та деякі інші, пов’язані з цим питання.

– проаналізувати щоденникові записи В.Винниченка як першоелементи творчого процесу, простежити індивідуальні особливості цього процесу, акцентувати увагу на вивченні творчої лабораторії митця, без глибокого дослідження якої неможливе вирішення багатьох джерелознавчих, текстологічних і едиційних проблем; це, у свою чергу, допоможе глибше зрозуміти письменника, характер його творчості й місце в історії літератури.

Об’єктом дослідження є комплекс архівних матеріалів (щоденники, листи, документи біографічного характеру та ін.), які окреслюють творчу особистість В.Винниченка.

Предмет дослідження – історія написання та видання творів В.Винниченка означеного періоду.

Методологічна основа дисертації. Дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення та ін), порівняльно-історичного, комплексно-системного, типологічного, психологічного та частково історико-біографічного методів літературознавства. Вибір і застосування своєрідного комплексу методів пояснюється основною метою і завданнями дисертації, специфікою об’єкта і предмета дослідження.

Теоретичною і методологічною основою дисертації є літературознавчі дослідження, присвячені текстологічним проблемам. Серед них – наукові праці, статті та розвідки М.Бєльчикова [6; 7], В.Бородіна [9; 10], Г.Бурлаки [11], Н.Вишневської [37], С.Гальченка [44; 47], Л.Гінзбург [49; 50], М.Гнатюк [51], О.Гришуніна [55], Б.Ейхенбаума [61], Д.Лихачова [87; 88], Б.Мейлаха [104; 106], Л.Мірошниченко [108], С.Рейсера [139], М.Сиваченка [149; 150], С.Тіміної [157], Б.Томашевського [159], М.Чудакової [165] та інших учених. Автор пропонованого дослідження спирається також на відповідні текстологічні студії українських науковців, уміщених у тематичних збірниках “Питання текстології” [123 – 128] .

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що на основі аналізу нових джерельних матеріалів і здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства вперше цілісного й багатоаспектного розглянуто текстологічні питання творчості В.Винниченка, досліджено історію багатотомних видань його творів в Україні.

У дисертації систематизуються і доповнюються результати попередніх літературознавчих досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців, присвячених окремим аспектам вивчення текстологічних проблем творчості В.Винниченка з метою виявлення нових перспектив у подальшому дослідженні творчого доробку митця і літературного процесу в цілому. Відповідно до завдань та об’єкту дослідження вперше докладно розглянуто едиційні проблеми літературної спадщини митця, з’ясовано головні питання персональної текстології (творчої волі, вибору основного тексту та ін.). На підставі аналізу авторського листування та щоденникових записів уточнюються деякі факти життя і творчості письменника, висвітлюється історія написання та видання його еміграційних творів. Спеціальне вивчення текстологічних проблем прози В.Винниченка дає підстави доповнити новими істотними спостереженнями та узагальненнями комплекс наявних опрацювань творчої спадщини В.Винниченка, актуалізуючи в сучасному літературознавстві нові парадигми дослідження його художнього доробку.

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні та дослідженні основних текстологічних проблем творчості В.Винниченка.

Практична цінність результатів зумовлена актуальністю теми дисертаційного дослідження. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у вивченні українського літературного процесу першої половини ХХ століття, у вузівських лекційних курсах з історії української літератури й текстології, при підготовці й проведенні спецкурсів та спецсемінарів, присвячених проблемам творчої лабораторії В.Винниченка, в едиційній практиці нових видань, а також у наступних дослідженнях текстологічних питань творчості письменника. Результати дисертаційної праці можуть стати визначальними при укладенні концептуальних засад майбутнього академічного видання творчої спадщини В.Винниченка. Окремі положення можуть знайти застосування при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, при вивченні історії написання еміграційних творів В.Винниченка в шкільному курсі української літератури.

Особистий внесок здобувача полягає у систематизації і науковому опрацюванні архівних матеріалів, які склали основну частину фондів В.Винниченка та Г.Костюка у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Дисертаційне дослідження є індивідуальною роботою, її результати отримані безпосередньо дисертанткою.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на засіданнях відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені у формі доповідей та повідомлень на щорічних науково-теоретичних конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ (2000, 2001, 2002); науковій конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження Володимира Винниченка (Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, 2000), науково-теоретичній конференції, присвяченій 100-річчю виходу в світ повісті “Краса і сила” В.Винниченка (Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, 2002); на V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002).

Обсяг і структура дисертації. Структурна побудова дисертації обумовлюється основною метою і завданнями дослідження, необхідністю розкриття визначеної теми. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатку та списку використаної літератури, в тому числі архівних джерел, який містить 307 позицій. Обсяг роботи – 187 сторінок машинописного тексту, з них – 168 с. основного тексту.

Головні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІї:

1. Видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр.: до проблеми творчої волі митця та цензури // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України . – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2001. – Вип. 2. – С. 85–92 (0,6 друк.арк.).

2. Щоденник В.Винниченка: аспекти текстології художньої творчості // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України. – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2002. – Вип. 3. – С. 64–68 (0,4 друк.арк).

3. До історії написання та видання роману Володимира Винниченка “Нова заповідь” // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2003. – Вип. 4. – С. 98–102 (0,5 друк.арк).

ДОДАТКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ:

1. Текстологічні аспекти дослідження багатотомного видання творів В.Винниченка в Україні в 1923-1932 рр. (на матеріалі листування письменника з видавництвом “Рух”) // Літературознавчі студії – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – C. 162–170 (0,5 друк.арк).

2. Перша малярська виставка В.Винниченка // Слово і Час. – 2001. – № 7. – С. 94–95 (0,2 друк.арк).

3. До проблеми творчої авторської волі в ранніх прозових творах В.Винниченка // Винниченкознавчі зошити. – Ніжин: НДПУ ім.М.Гоголя, 2003. – Вип. 1. – С. 134–146 (0,5 друк.арк).

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладений у дисертаційній праці теоретичний та фактичний матеріал, вважаємо за потрібне наголосити на основних аспектах здійсненого наукового дослідження. На сьогодні текстологія є самостійною наукою, що має свій специфічний предмет вивчення і методи дослідження, основний закон, властивий предмету дослідження, свою проблематику і термінологію. Застерігаючи від звуженого розуміння проблем текстології, яка вийшла за межі суто едиційних завдань, дослідники підкреслюють важливість розроблення для кожної епохи, кожного художнього методу, кожного літературного напрямку “особливих інструкцій” – спеціальних текстологічних підходів і прийомів, що базуються на загальних принципах [91, 73]. Відтак аналіз літературної спадщини певного письменника із застосуванням загальних положень теорії текстології “створює персональну текстологію, в якій вивчаються і особливості творчої манери цього письменника, й історична доля його творів, і особливості його рукописів, і його відношення до публікації своїх творів, і навіть такі, здавалося б, дрібниці, як особливості почерку, знарядь письма, творчих технічних прийомів і звичок письменника і т.ін.” [133, 17]. Водночас вивчення індивідуальних рис творчої лабораторії митця передбачає комплексний, узагальнюючий підхід до постановки ширших питань, які стосуються літературного процесу в цілому.

Наголошуючи на історико-літературому напрямку текстологічних досліджень як на важливій та обов’язковій основі текстологічно-едиційних розшуків, науковці вказують на те, що таке порушення формальних меж власне текстології є цілком виправданим, оскільки “вивчення творчої спадщини конкретних митців не обмежується при цьому нагромадженням теоретичних і практичних здобутків, а супроводжується їх переходом у нову якість, яка, в свою чергу, збагачує загальні засади” [125, 6].

Українськими вченими-літературознавцями, провадилась наполеглива робота зі створення персональних текстологій, яка передбачала застосування загальних принципів текстології до вивчення творчої спадщини певного письменника. Це ґрунтовні наукові праці та монографії В.Бородіна, Г.Бурлаки, Н.Вишневської, С.Гальченка, М.Гнатюк, Л.Мірошниченко, М.Сиваченко, Т.Третяченко, та ін. Дослідниками наголошувалось на тому, що персональна текстологія кожного окремого письменника окрім рис типологічних, властивих персональним текстологіям інших письменників, характеризується також індивідуальними рисами, “оскільки індивідуальною є кожна творча особистість, умови її життя і праці, історична доля літературної спадщини, специфіка творчої манери, творчі прийоми і звички тощо” [132, 9]. Зауважимо, що основна увага у цих наукових працях, за невеликим винятком, зосереджувалась на дослідженні текстологічних питань творчості митців дореволюційної доби. Віддаючи належне внеску цих наукових досліджень у розвиток української текстології, разом із тим змушені констатувати, що українська література ХХ століття все ще характеризується особливою складністю, нерозробленістю текстологічної проблематики й обмеженою кількістю спеціальних текстологічних досліджень.

Попри те, що сучасне винниченкознавство перебуває на досить високому щаблі розвитку, актуальним на часі залишається завдання нових видань багатотомних зібрань творів письменника. У зв’язку з цим об’єктивізується потреба глибшого дослідження текстологічних питань творчості митця, історії видання усіх його попередніх зібрань творів. Ретельне вивчення художньої творчості письменника в текстологічному та джерелознавчому аспектах сприятиме заповненню численних лакун у творчій біографії В.Винниченка.

В окремих зверненнях наших дослідників до текстологічної проблематики творчості В.Винниченка було здійснено перші розробки та напрацювання. Однак у царині текстологічного аналізу залишилося чимало недосліджених питань, пов’язаних із творчим доробком митця, без наполегливого дослідження яких неможливо вповні уявити місце В.Винииченка в історико-літературному контексті. На нашу думку, комплекс текстологічних проблем, що виникають у процесі вивчення і видання творчої спадщини письменника належать до найскладніших проблем сучасного винниченкознавства.

М.Жулинський стверджує: “Жоден український письменник першої третини ХХ століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань творів, як В.Винниченко” [64, 495]. У свій час до творів письменника виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість. Про те, що творчість В.Винниченка далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства, засвідчили видатні критики-сучасники письменника – Леся Українка, І.Франко, М.Зеров, С.Єфремов, М.Грушевський та багато інших. Вказуючи на особливості творчого методу митця, С.Єфремов у своїй “Історії українського письменства” писав: “Володимир Винниченко... – характерний продукт якраз оцього найновішого часу нашої історії, її раптових переходів, бунтівливого настрою та шукання нових шляхів у житті й письменстві з переоцінюванням старих вартостей... стихійно дужий талант з надзвичайно великою здатністю до спостереження” [63, 573]. “Рідко хто з наших письменників умів переносити у твір безпосередньо питання, що хвилювали в якусь хвилину його самого та громадянство. Винниченко мав той природний розмах, що його недоставало навіть Франкові–новелістові: поставити питання руба, вивести тип гостро протиставлений пересічному середовищу”, – зауважував М.Рудницький [140, 309].

Процес естетичного сприйняття читацькою аудиторією літературної спадщини В.Винниченка був нелегким. Вплив ідеологічних чинників, цензурні заборони, замовчування творчості ускладнювали його шлях до читача за життя письменника.

Ярлики-липучки, якими нагороджували В.Винниченка “літературознавці марксистського крила” (“буржуазно-націоналістичний діяч”, “ворог радянської влади”, “один із ватажків націоналістичної контрреволюції в Україні” і т.ін.) – це реакція партійної номенклатури на різке, безкомпромісне осудження письменником диктатури комуністичної партії та її шовіністичної політики, зокрема, в статтях і заявах митця: “Лист до українських робітників і селян”, “Не в усьому чесні з собою”, “Справозавдання в подорожі на Україну”, памфлет “Революція в небезпеці”. Тому вже на час V Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (25 лютого – 3 березня 1921 р.), лише через кілька місяців після того, як В.Винниченко, відмовившись від участі в уряді радянської України, востаннє залишив батьківщину, припадають перші спроби “ідеологічних розвінчань” В.Винниченка-політика. Але дискредитувати Винниченка-письменника пануюча влада довгий час не наважувалася, оскільки на той час він був найпопулярніший і найчитабельніший з усіх письменників – як класиків, так і сучасних.

Інтерес до особистості, суспільної діяльності і творчості В.Винниченка був завжди великим, тому багатотомні зібрання його творів перевидавались декілька разів. Незважаючи на те, що письменник у 1919 р. емігрував за кордон, у 20–30-х роках саме у нас, а не в еміграції, друкувалися не лише його численні окремі збірки, а й багатотомні зібрання творів, постать митця привертала увагу літературної критики, він вивчався у вищих навчальних закладах та середніх школах.

Підсумовуючи наше дослідження, зауважимо, що питання вибору текстів для публікації творів письменника порушувалось ще в 20–30-х роках у зв’язку з підготовкою до друку видавництвом “Рух” багатомного видання його доробку. Однак текстологічним проблемам упорядники та редактори цього видання не приділяли достатньої уваги, насамперед маючи на меті якомога ширше представлення художньої творчості письменника (відповідно до зростання попиту на друковані твори письменника серед української читацької аудиторії). Перші 9 томів вийшли до врегулюванння договірних питань із автором. Серед недоліків цього видання, особливо помітних із сучасної наукової позиції, слід назвати відсутність текстологічних та історико-літературних коментарів (виняток становить лише 8-й том другого видання, у якому подано бібліографію усіх наявних на той час публікацій творів, уміщених до перших восьми томів). Редактори та упорядники художньої спадщини В.Винниченка, лише частково вмотивовували вибір джерел, за яким подавались оповідання, нариси, романи, повісті, та драматичні твори письменника. Треба вважати нендопустимими редакторські втручання у тексти автора (маються на увазі нічим не виправдані мовностилістичні виправлення, що інколи утруднюють розуміння тексту), коректорські помилки.

Цензурні втручання у тексти В.Винниченка, що були істотним порушенням творчої волі автора є тими істотними моментами, котрих не можна оминати при принциповому підході до подальшого історико-літературного вивчення художнього доробку митця. Лише цензурним втручанням можна пояснити те, що багато вартісних творів письменника, які становлять велику цінність для української літератури (драма “Пророк”, романи “Поклади золота” та “Нова заповідь”), так і не увійшли до зібрання творів, а отже, не дійшли до читацької аудиторії. Порушили авторську волю видавці, не включивши до видання творів історіографічну працю “Відродження нації”, хоча існує чимало свідчень про прагнення Винниченка до найширшого ознайомлення українських читачів з його поглядами на революційні події в Україні в 1917–1920 рр. [153]. Не ввійшла також до жодного із зібрань творів В.Винниченка повість з доби боротьби за національне державотворення України “На той бік”. Написана ще в 1919 р., вона уперше побачила світ у 1923 р. (в 11 та 12 числах журналу “Нова Україна”, з наступним перевиданням окремим відбитком у однойменному видавництві наступного року). Припускаємо, що ця повість не потрапила до зібрання також із цензурних причин, оскільки офіційна радянська критика характеризувала твір як “наклеп на трудящі маси”, докоряючи за її “контреволюційний” зміст [див.: 137]. З огляду на це видання творів видавництвом “Рух” не можна вважати повним (хоч саме так визначали самі видавці це видання).

П’єси “Великий секрет” і “Над” після зроблених автором правок за настійними вимогами цензури вийшли у видавництві “Рух” окремими виданнями – відповідно у 1928 та в 1929 рр. Однак проблема співвідношення творчої волі митця і поступок цензурі в творах письменника вимагає докладнішого текстологічного дослідження. Обмеженість доступу до головної джерельної бази, яка зберігається за межами України, досить відчутна на даному етапі текстологічного вивчення творчості В.Винниченка, утруднює роботу щодо відтворення справжньої авторської редакції цих творів, а також усунення цензурних спотворень. Крім того, складність дослідження цього питання полягає ще й у тому, що проблема цензурних спотворень перебуває у тісному взаємозв’язку із творчими переробками тексту і відповідно з творчою волею автора. В окремих випадках стає надзвичайно складним, а часом і зовсім неможливим повернення до первісних фрагментів тексту, перероблених пізніше під цензурним тиском.

Лише один роман “Сонячна машина” з трьох еміграційних романів, надісланих В.Винниченком для багатотомного видання, було видано. Іншим прикладом порушення авторського волевиявлення стало зникнення присвяти “Моїй соняшній Україні. В. В.” у першому виданні роману “Сонячна машина” (наступні видання були вже без неї). Оскільки присвята мала важливе естетико-ідеологічне навантаження, ніби компенсуючи відсутність згадки про Україну в самому творі, подібну цензурну заборону слід також вважати грубим порушенням творчої волі письменника.

Припинення видання зібрання творів, відредагованих самим автором, було ще одним негативним моментом досліджуваної історії видання. Усе вищезгадане слід урахувати при підготовці до публікації багатотомних видань творів письменника в наш час.

Водночас, не слід забувати і про позитивний аспект здійсненого видавництвом “Рух” та іншими українськими видавництвами видання творів письменника, котре залишається і до сьогодні єдиною більш-менш повною публікацією художньої спадщини В.Винниченка. У 1937 році, коли усі спроби видань нових творів автора у будь-яких європейських чи американських видавництвах будуть приречені на неуспіх, до рук В.Винниченка потрапить книга його вибраних творів, виданих Держвидавом, з передмовою О.Парадиського [15]. Написана стаття, хоча й з елементами “езопової мови”, і з обов’язковим відданням данини прославлянню комуністичної ідеології, справила на нього позитивне враження. Загострене почуття самотності й трагічності свого відрубного існування в умовах жорсткої ізоляції серед української еміграції, ставлення більшості представників котрої було байдужим або й відверто ворожим до політичних поглядів письменника, сугестіювало складний і трагічний психологічний стан В.Винниченка: “Так, коли б не конкордизм, то ситуація склалася якраз така, яка дуже пасує до самогубства”. Згадана вступна стаття О.Парадиського вселяла надію у власні сили й бажання продовжувати літературну роботу над новими творами в ім’я “свого народу”: “Є для кого працювати, хоч би “партвлада” й викреслювала мої праці й моє ім’я з усіх своїх історій і бібліотек” [Ф. 171. – Од. зб. 68. – С. 76].

Віддаючи належне численним публікаціям творів письменника протягом двох останніх десятиліть, необхідно вказати і на певні недоліки цих видань, пов’язаних із станом вивчення джерел. Незважаючи на те, що упорядник збірки вибраних повістей та оповідань “Краса і сила” (К., 1989) зазначав, що вміщені до неї твори “звірені з останнім за часом радянським виданням (К., “Рух”, 1931)” [19, 746], не було взято до уваги хронологічно останні два томи творів письменника, видані видавництвом “Рух” у 1931 – 1932 рр. Двотомник творів В.Винниченка, що вийшов у рамках відзначення ювілею письменника в 2000 році, не мав належних наукових коментарів (зокрема текстологічного коментаря, де б вміщувалася інформація, за якими джерелами подавався той чи інший твір). Для багатьох творів митця ще залишаються відкритими проблема вибору основного тексту як такого, “що здобув безсумнівне наукове обґрунтування й не підлягав би дальшим уточненням чи змінам” [9, 3] та пов’язане з нею питання творчої волі автора.

Проблема вибору основного тексту для подальших видань є однією з найважливіших у сучасній текстології. Її складність стосовно прозових творів В.Виниченка пояснюється кількома чинниками. По-перше, через брак доступних архівних матеріалів на сьогодні досить складно відслідкувати і розмежувати авторські правки, спричинені автоцензурою, та ті, що є наслідком авторської обробки тексту. Крім того, подальших досліджень потребує проблема редакторських та цензурних спотворень прози В.Винниченка. Редакторські правки, навіть якщо вони спрямовані на умовне “покращання” авторського тексту в більшості випадків слід вважати викривленнями його. Перші напрацювання в цьому плані створять передумови для подальших текстологічних студій.

Усвідомлюючи надзвичайно велику роль архівних матеріалів у вивченні літературного процесу, життєвого і творчого шляху, переконані, що подальше дослідження нових архівних матеріалів розширять і доповнять коло текстологічних проблем художньої спадщини письменника, внесуть нові корективи в зроблене.

Вивчення творчої лабораторії митця, його роботи над художнім словом є ще одним вагомим аспектом дослідження творчого процесу. Показовим у цьому плані є здійснений нами аналіз друкованих джерел текстів ранніх творів письменника. Проаналізовані тексти творів двох томів, підготовлених до друку самим автором (“Рух”, 1931-1932 рр.), містять значну кількість авторських доопрацювань і виражають його творчу авторську волю. Проблема встановлення основного тексту ранніх творів письменника вимагає додаткових досліджень, однак подані в дисертації матеріли про разючі різночитання потрібно враховувати у сучасній едиційній практиці. Крім того, лише такий науково-критичний підхід допоможе вирішити питання вибору текстів творів письменника для подальших багатотомних видань, котрі б виражали його істинну творчу волю і послужили надійною базою для наукового вивчення творчості митця дослідниками історії української літератури, політичного життя і суспільної думки першої половини ХХ століття

Спостереження над щоденниковими матеріалами як першоелементами творчого процесу дають можливість проникнути в таємниці творчої лабораторії митця, прослідкувати особливості з’яви та кристалізації рис його творчого методу від початкової стадії виникнення задуму твору до етапу створення цілісного тексту.

Уважне вивчення щоденникових нотаток митця дозволило нам внести ряд уточнень та доповнень до історії написання еміграційних романів письменника, які частково досліджувались літературознавцями діаспори.

Зрозуміло, що дане дисертаційне дослідження не вичерпує усього обсягу текстологічних проблем художньої творчості В.Винниченка і передбачає подальші грунтовні дослідження цього суттєвого напрямку персональної текстології. Маємо надію, що наступні напрацювання сприятимуть подальшій розробці основних положень, теоретичних узагальнень та наукових методів української текстології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арнаудов М. Психология литературного творчества / Пер. с болг. Д.Д.Николаева. – М.: Прогресс, 1970. – 654 с.

2. Багрій-Пікулик Р. Розум та іраціональність у Винниченковому романі “Записки кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. – 1987. – Ч. 4 (312). – С. 11–22.

3. Багряний Іван. Листування: У 2-х т. Т. 1. – К.: Смолоскип, 2002. – 706 с.

4. Баран Г. Роман-пантопія В.Винниченка “Сонячна машина”: проблематика, особливості поетики. – Дрогобич: Вимір, 2001. – 193 с.

5. Баран В. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. – 1994 – № 6. – С. 104–117.

6. Бєльчиков Н.Ф. Литературное источниковедение. – М.: Наука, 1983. – 272 с.

7. Бєльчиков Н.Ф. Пути и навыки литературоведческого труда. Изд. 2-е. – М.: Высш. школа, 1975. – 238 с.

8. Білецький О. Сонячна машина В.Винниченка // Критика. – 1928. – № 2. – С. 31–42.

9. Бородін В. Над текстами Т.Г.Шевченка. – К.: Наук. думка, 1972. – 222с.

10. Бородін В. Текстологія // Шевченкознавство: Підсумки й проблеми – К: Наук. думка, 1975. – С. 499–558.

11. Бурлака Г. Літературна спадщина Маркіяна Шашкевича. Проблеми текстології. – К.: Наук. думка, 1989. – 116 с.

12. Вашків Л.П. Епістолярна літературна критика: становлення, функції в літературному процесі. – Тернопіль: Поліграфіст, 1998. – 135 с.

13. Вдовина И. Исследуя человеческий опыт // Рикёр Поль. Герменевтика. Этика. Политика. – М.: Akademia, 1995. – 154 с.

14. Винниченко В. Вибрані п’єси / Упоряд. М.Г.Жулинський, В.А.Бурбела. – К.: Мистецтво, 1991 – 605 с.

15. Винниченко. В. Вибрані твори / За заг. редакцією О.Олексієва. – Харків: ДВУ, 1929. – 376 с.

16. Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. – К.: Політвидав України, 1990. (Препринт. вид.: Відень, 1920).

17. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991. – 128 с.

18. Винниченко В. Краса і сила / За редакцією В.Славка (псевд. В.Давиденка). – Авгсбург: Заграва, 1946. – 117 с.

19. Винниченко В. Краса і сила: Повісті та оповідання / Упоряд., авт. приміт. П. Федченка, авт. передм. І. Дзеверіна. – К.: Дніпро, 1989. – 752с.

20. Винниченко В. Лепрозорій // Вітчизна. – 1999. – № 1–2. – С. 2–64, № 3–4. – С. 22–73, № 5–6. – С. 20–81.

21. Винниченко В. Над. – Харків: Рух, 1929. – 108 с.

22. Винниченко В.К. Намисто: Оповідання / Упоряд. Й.Й.Трояк; передм. С.А.Крижанівського. – К.: Веселка, 1989. – 380 с.

23. Винниченко В. Оповідання / [Підготовка тектів, упорядкування та критико-біографічний нарис Михайла Мольнара]. – Пряшів, Словацьке педагогічне в-во в Братіславі, Відділ української літератури в Пряшеві, 1968. – 302 с.

24. Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою, Сталіне!”, п’єса “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. – К.: Наук. думка, 1999. – 440 с.

25. Винниченко В. Публіцистика / Передм. П.Федченка; Упорядкування, коментарі, післямова В.Бурбели. –Нью-Йорк; Київ, 2002. – 392 с.

26. Винниченко В. Раб краси: Оповідання, повість, щоденникові записи / Упоряд., передм., приміт. В. Є.Панченка. – К.: Веселка, 1994. – 383 с.

27. Винниченко В. Соняшна машина / За редакцією і з статтею-післямовою В.Чапленка. – Вид. 4-те. – Ч. 1. – Нью-Йорк: Прометей, 1962. – 312 с.

28. Винниченко В.К. Сонячна машина: Роман / Післямова Павла Федченка. – К.: Дніпро, 1989. – 619 с.

29. Винниченко В. Твори: Т. 1. Оповідання / Видання до друку підготовив автор. – Харків: Рух, 1931. – 388 с.

30. Винниченко В. Твори: Т. 2. Оповідання / Видання до друку підготовив автор. – Харків: Рух, 1932. – 310 с.

31. Винниченко В.К. Твори: В 2 т.– К.: Дніпро, 2000. – 624 с.

32. Винниченко В. “Уміркований” та “щирий”: Повісті та оповідання / Вступ. ст. та упоряд. М.Ф. Слабошпицького. – К.: Молодь, 1992. – 416с.

33. Винниченко. В. Щоденник. Т. 1. (1911-1920). – Едмонтон; Нью-Йрк: Видання Канадського інституту Українських студій, 1980. – 500 с.

34. Винниченко В. Щоденник. Т. 2. (1921 – 1925). – Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського інституту Українських студій, 1983. – 700 с.

35. Винниченко Р. Володимир Кирилович Винниченко (Біографічна канва) // Володимир Винниченко. Статті й матеріали. – Нью-Йорк, 1953. – С. 9–15.

36. Выготский Л. Психология искусства. – Изд 3. – М.: Искусство, 1986. – 573 с.

37. Вишневська Н.О. Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження. – К.: Наук. думка, 1976. – 294 с.

38. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника: Дослідження. – К.: Дніпро, 1982. – 335 с.

39. Выдержки из писем Р. Винниченко за последние два года жизни В[ладимира]К[ириловича]В[Винниченка]. – 1941–1951 гг. // До двадцятиліття з дня смерті. – Мельбурн, 1971. – С. 9–19.

40. Від видавництва // Твори. Т.1. Краса і сила та інші оповідання. – К.: Дзвін, 1919. – 259 с.

41. Войцехівська І.Н., Ляхоцький В.П. Епістолологія. Короткий історичний нарис. – К., 1998. – 54 с.

42. Галич О.А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи. – Луганськ: Знання, 2001. – 244 с.

43. Галич О.А. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ: Знання, 1999. – 146 с.

44. Гальченко С. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К.: Наук. думка, 1990. – 130 с.

45. Гальченко С.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. К.: Т-во “Знання” УРСР, 1990. – 48 с.

46. Гальченко С. Створено фонд: (архів В.Винниченка) // Літ. Україна. – 1990. – 25 жовтня.

47. Гальченко С.А. Феномен таланту, або Захалявна творчість Володимира Сосюри // Сосюра В.М. Розстріляне безсмертя: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 2000. – С. 5–17.

48. Гамаш Д. Щоденниковий рік Василя Симоненка // “З його Духа печаттю...”: Зб. Наук. праць на пошану професора Івана Денисюка. Т.1. –Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – С. 203–209.

49. Гинзбург Л.Я. О лирике. – М.: Интрада, 1997. – 407 с.

50. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. – М., 1999. – 411 с.

51. Гнатюк М. Над текстами Івана Сенченка. – К.: Наук. думка, 1989. – 112 с.

52. Гончарук М. До творчої історії прози Степана Васильченка // Питання текстології. Вип. 1– К.: Наук. думка, 1968. – С. 335 – 371.

53. Гординський С. Малярські твори В.Винниченка // Статті й матеріали. Нью-Йорк, 1972. – С. 57–62.

54. Грифцов Б.А. Психология писателя. – М.: Худож. лит., 1988. – 462 с.

55. Гришунин А.Л. Исследовательские аспекты текстологии. – М.: Наследие, 1998. – 416 с.

56. Гуменюк В. Тенденції символізму в Європейській драмі і творчі зацікавлення Володимира Винниченка // “З його Духа печаттю...”: збірник наукових праць на пошану професора Івана Денисюка. Т. 2. Львів, 2001. – С. 64–68.

57. Гуменюк В. Сила краси: Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. – Сімферополь, 2001. – 340 с.

58. Давиденко В. Найгірший роман Винниченка (“Поклади золота”) // Свобода. – 1972. – 21 жовтня.

59. Дуб К. Новела В.Винниченка в дискурсі української новелістики // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 114–116.

60. Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. – 2001. – № 4. – С. 15–23.

61. Эйхенбаум Б. Основы текстологии // Редактор и книга: Сб. ст. Вип.3. – М.: Искусство, 1962. – С. 41–87.

62. Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н.Шумило. – К.: Основи, 1998. – 658 с.

63. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 686с.

64. Жулинський М. В.Винниченко (1880 – 1951) // Історія української літератури. ХХ століття. У 2-х кн. Кн. 1: 1910 – 1930-ті роки: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1993. – С. 481–502.

65. Жулинський М. “Щоденник” Володимира Винниченка // Київ. – 1990. – № 9 – С. 90.

66. Зеров М.К. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – 601 с.

67. Зубков С. Від редактора // Питання текстології. Вип. 1. – К., 1968. – С. 3–10.

68. Ісаєвич Я. Українське книговидання впродовж століття: здобутки, втрати, перспективи // Сучасність. – 2001. – № 1. – С. 107 – 117.

69. Калганова А. Новые дороги литературных героев. – Минск.: Выш. шк., 1990. – 192 с.

70. Качкан В. Письмо “свіже, стихійне, оригінальне...” (штрихи до естетики Влодимира Винниченка) / Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч.1. – К.: Либідь, 1994. – С. 263 – 271.

71. Коваленко О.В. Читач про письменника // До двадцятиліття з дня смерти. – Мельбурн, 1971. – С. 3–6.

72. Кононенко П. Українська література: Проблеми розвитку. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.

73. Конференція УВАН у ЗСА, присвячена В.Винниченкові // Свобода. – 1980. – Ч. 112. – 15-го травня. – С. 4.

74. Копач О. Про жанр щоденників та Ольгу Кобилянську // Сучасність. – Ч.11(283). – Мюнхен, 1984. – С. 58–60.

75. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. – Нью-Йорк, 1980. –283 с.

76. Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і література, 2001. – 300 с.

77. Кошелівець І. Два листи В. Винниченка // Слово і час. – 1991. – № 8. – С. 21.

78. Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст. – К.: НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка, 1998. – 305 с.

79. Крутикова Н.Е. Романы В.Винниченко (1911 – 1916) в русском литературном контексте // Крутикова Н.Є. Дослідження і статті різних років. – К.: Стилос, 2003. – С. 393 – 537.

80. Лавров Н.П. Книгоиздание и литературный процесс: Читатель – писатель – издатель в 20-е годы. – М.: Книга, 1988. – 198 с.

81. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 628.

82. Ленобль Г. Писатель и его работа. Вопросы психологии творчества и художественного мастерства. – М.: Советский писатель, 1966. – 392 с.

83. Леоненко Р. Володимир Винниченко та український національний театр (Київ, 1917 – 1918) // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 150–159.

84. Лисенко Н. Архів О.Олеся еміграційного періоду: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2001. – 17 с.

85. Листи до М.Коцюбинського. Т. 1. // Упоряд. та коментарі В.Мазного. – К.: Українські пропілеї, 2002. – 367 с.

86. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Громяк, Ю.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

87. Лихачев Д. Текстология. На материале русской литературы Х – ХVІІ в.в. – М.; Л.: Изд.-во. Академии Наук СРСР, 1962. – 606 с.

88. Лихачев Д. Текстология. Краткий курс. – М; Л: Наука, 1964. –102 с.

89. Лакиза І. Про новий роман Вол. Винниченка “Сонячна машина” // Життя і революція. – 1928. – Кн. ІV. – С. 99–109.

90. Лившиц Л.Я. Вопреки времени: Избр. работы. – Иерусалим, 1999. – 400 с.

91. Лощинская Н. О своеобразии текстологической проблематики академического издания лирики А.А. Блока (к постановке вопроса) // Русский модернизм. Проблемы текстологи: сб. статей. – СПб.: Алетейя, 2001. – С. 73–91.

92. Лощинська Н.В. Журнал “Червоний шлях” та літературний процес 20-30-х рр. в Україні: Дис... канд. філол. Наук. – К., 1998. – 173 с.

93. Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 – 1934. –К.: Гелікон, 2000. – 248 с.

94. Макаров А. М. П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нариси з психології творчості. – К.: Рад. Письменник, 1990. – 285 с.

95. Малик А.О. Мемуари як джерело до історії української революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. філол. наук. –Львів, 1999. – 20 с.

96. Марко В. Драма В.Винниченка “Пророк”: основні проблеми й колізії // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 35–47.

97. Маслянчук Т. Видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр.: до проблеми творчої волі митця та цензури // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України . – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2001. – Вип. 2. – С. 85–92.

98. Маслянчук Т. До історії написання та видання роману Володимира Винниченка “Нова заповідь” // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2003. – Вип. 4. – С. 98–102.

99. Маслянчук Т. До проблеми творчої авторської волі в ранніх прозових творах В.Винниченка // Винниченкознавчі зошити. – Ніжин: НДПУ ім.М.Гоголя, 2003. – Вип. 1. – С. 134–146.

100. Маслянчук Т. Перша малярська виставка В.Винниченка // Слово і Час. – 2001. – № 7. – С. 94–95.

101. Маслянчук Т. Текстологічні аспекти дослідження багатотомного видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр. (на матеріалі листування письменника з видавництвом “Рух”) // Літературознавчі студії – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – C. 162–170.

102. Маслянчук Т. Щоденник В.Винниченка: аспекти текстології художньої творчості // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України. – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2002. – Вип. 3. – С. 64–68.

103. Масненко В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика // Сучасність. – 1997. – № 6. – С. 81–91.

104. Мейлах Б.С. Процесс творчества и художественное восприятие: Комплексный подход – М.: Искусство, 1985. – 318 с.

105. Мейлах Б.С. Талант писателя и процессы творчества. – Л.: Сов. писатель, 1969. – 446 с.

106. Мейлах Б.С. Художественное мышление Пушкина как творческий процесс. М; Л.: Изд-во АН СССР, 1962. – 249 с.

107. Мережинська Г.Ю. Щоденники 20-х років як літературні та історичні джерела” // Вісник Київського Університету. – К.: Либідь, 1992. – Вип. 6 – С.61–68.

108. Мірошниченко Л.П. Над рукописами Лесі Українки. Нариси з психології творчості та текстологі. // К, 2001. – 264 с.

109. Мірщук Д. Щоденник Володимира Винниченка. Стаття // Нові дні. – 1982. – Ч. 9–10. – С. 6–8.

110. Миронець Н. Епістолярна спадщина Володимира Винниченка як джерело просопографічної інформації // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 9–18.

111. Миронець Н. Таємниці кохання Володимира Винниченка // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 138. – С. 92–131.

112. Могилянський М. Лист до М.Коцюбинського [1910, березень] // Листи до Михайла Коцюбинського. Т.3. – Ніжин, 2002. – С. 371–372.

113. Моэм У.С. Подводя итоги: [Эссе, очерки] / Сост., вступ. ст., коммент. Г. Э. Ионкиса. – М.: Высш. шк., 1991. – 559 с.

114. Молчанов В. Писательский замысел и пути формирования читательского восприятия: Автореф. дис... канд. филол. наук. – Л., 1972. – 15 с.

115. Мороз Л.В. Об’єктивне і суб’єктивне у жанрі літературної біографії: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2000. – 16 с.

116. Новохатський К. Архів і особа: аспекти виміру // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий наук. зб. – Вип. 1: Архів і особа. – К., 1999. – С. 8–12.

117. Одарченко П. Популярність В.Винниченка серед української молоді // Одарченко П. Українська література: Зб. вибр. ст. – К., 1995. – С. 244–255.

118. Остапенко Л.М. “Щоденник письменника” Ф.М. Достоєвського в його художньому світі: пошуки пророчого слова: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 1999. – 20 с.

119. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с.

120. Павлишин М. Мистець чи моралізатор? “Сонячна машина” Володимира Винниченка // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.: Час, 1997. – С. 316–331.

121. Панченко В. Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. – Кіровоград, 1998. – 272 с.

122. Панченко В. “Я хочу собою возвеличити українське...” Риси психологічного портрета Володимира Винниченка // Березіль. – 1997. – № 11–12. – С. 155–167.

123. Питання текстології. Вип. 1. – К.: Наук. думка, 1968. – 372 с.

124. Питання текстології. Поезія. – К: Наук. думка, 1977. – 409 с.

125. Питання текстології. Поезія і проза. – К: Наук. думка, 1980. – 304с.

126. Питання текстології. Іван Франко. – К.: Наук. думка, 1983. – 295с.

127. Питання текстології. Дожовтнева та радянська література: Зб. наук. праць. – К: Наук. думка, 1989. – 246 с.

128. Питання текстології. Т.Г.Шевченко: Зб. наук. праць. – К: Наук. думка, 1990. – 260 с.

129. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. – Нью-Йорк, 1981. – 212 с.

130. Подкур Р. Ю. Документи радянських спецслужб як джерело до вивчення політичних, соціально-економічних, культурних процесів в Україні (20–30 –ті рр. ХХ ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук. –Дніпропетровськ, 1999. – 18 с.

131. Приходько В. Володимир Винниченко // Свобода. – 1951. – Ч. 870. – 14-го квітня.

132. Прохоров Е.И. Текстология. – М.: Высш. шк., 1966. – 226 с.

133. Прохоров Е.И. Текстология как научная дисциплина // Лебедева Е.Д. Текстология русской литературы ХУІІІ – ХХ вв. – М., 1978. – 208с.

134. Прохоров Е.И. Текстология новой русской литературы: Краткий обзор теоретических взглядов // Лебедева Е.Д. Текстология. Вопросы теории. – М., 1982. – С. 9–40.

135. Прохоров Е. Текстологические принципы академического полного собрания сочинений М.Горького // Текстология славянских литератур: Докл. конференции. – Ленинград, 1971. – С. 81–90.

136. Пушкаренко Т. Текст і автор (“Записки Кирпатого Мефістофеля” та “Щоденник” В.Винниченка) // Слово і час. – 2000. – № 9 (477). – С.26–32.

137. Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. Збірка статей. – Харків.: ДВУ, 1928. –78 с.

138. Революція на Украине по мемуарам белых / Составил С.А. Алексеев под редакцией Н.Н. Попова. – М; Л.: Государственное издательство, 1930. – 436 с. (репринтное издание).

139. Рейсер С.А. Палеография и текстология. – М.: Просвещение, 1970. – 336 с.

140. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. – Львів: Діло, 1936. – 438 с.

141. Руденко-Десняк А. “Вся Украина уйти не может...” // Винниченко Владимир. Золотые россыпи / Перевод с украинского. – Минск; Москва: Полифакт – Дружба народов. – С. 133–135.

142. Русанівський В. Сила і краса (особливості мови творів В.К.Винниченка) // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 2. – С.41–46.

143. Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія / Відп. Редактор Г.М. Сивокінь. – К., 1999. – 160 с.

144. Сартр Жан Поль. Нудота. Мур. Слова / Перекл. з французької В. Борсука та О. Жупанського; Післямова Н.Білоцерківець. – К.: Основи, 1993. – 464 с.

145. Семенюк О. Мова доби в творах Володимира Винниченка (відображення лінгвокультурної ситуації) // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 176–187.

146. Сиваченко Г. “Кому повім печаль мою?..” (Неопубліковані щоденники В.Винниченка) // Київська старовина. – 2000. – № 3 – С. 145–153.

147. Сиваченко Г. “Лепрозорій”: текст роману в контексті історії та долі // Слово і час. – 2000. — № 7. – С. 29 –37.

148. Сиваченко Г. Сонячна машина В.Винниченка в магічному колі експресіонізму // Слово і час. – 1998. – № 1. – С. 65–71.

149. Сиваченко М.Є. Текстологія поетичних творів П.А.Грабовського. К.: Наук. думка, 1988. – 288 с.

150. Сиваченко М.Є Над текстами українських письменників. – К.: Наук. думка, 1985. – 308 с.

151. Слабошпицький М. Письменник світового масштабу // Винниченко В.К. “Уміркований” та “Щирий”. – К., 1992. – С. 5–21.

152. Смолич Ю. Нові п’єси В.Винниченка (“Над”, “Великий секрет”, “Кол-Нідре” // Критика. – 1929. – № 4 (15). – С. 33–48.

153. Солдатенко В. Сторінки життя емігрантської долі Володимира Винниченка // Плав’юк М. Україна – життя моє. Т. 3 : Та долю іншу він обрав – душі неспокій. На пошану Миколи Плав’юка. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002. – С. 986–999.

154. Стельмашенко Вадим (Роман Маланчук). Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. – Едмонтон: КІУС, 1989. – 760 с.

155. Стрельський Г.В. Мемуари як джерело вивчення окремих проблем новітньої історії України // Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства: [Навч.вид.] / Ю.М.Алексєєв, Я.В. Верменич, А. Г. Слісаренко та ін.; За ред. Ю. М. Алексєєва. – Вища шк., 1993. – 187 с.

156. Тарнавська М. Щоденник Володимира Винниченка. – Свобода. – 1981. – Ч. 224. – 28 листопада. – С. 2–3.

157. Тимина С.И. Путь книги: Проблемы текстологии советской литературы. Спецкурс. – Ленинград, 1975. – 152 с.

158. Толмачев М.В. Марсель Пруст // Пруст М. По направлению к Свану. – М.: Республіка, 1992. – С. 3–6

159. Томашевский Б.В. Писатель и книга. Очерк текстологии. Изд. 2. – М.: Искусство, 1959. – 279 с.

160. Франко І. Володимир Винниченко. Краса і сила // ЛНВ, – ІV.1907. – Т. 38. – С.139–141.

161. Федченко П., Мороз Л. Повернення із забуття // Культура і життя. – № 52. – 1988 – 25 грудня. – С. 4.

162. Федунь М.Р.Українська мемуаристика в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття: жанрово-стильові особливості: Автореф. ...дис. канд. філол. наук. – Івано-Франківськ, 2001. – 19 с.

163. Христюк П. Письменницька творчість В.Винниченка (Спроба соціологічної аналізи). – Харків: Рух, 1929 . – 204 с.

164. Черноиваненко Е. Автор и герой. Проблема автобиографичности в прозаическом произведении: Автореф. дис... канд. филол. наук. – К., 1983. – 24 с.

165. Чудакова М.О. Рукопись и книга: – М.: Просвещение, 1986. – 174с.

166. Шевченко Л. Інтелектуальна інсталяція літературної мови. Дискурс Володимира Винниченка // Літературознавчі студії. – К.: ВПЦ Київський університет, 2001. – С. 339–348.

167. Шерех Ю. Третя сторожа: Література, мистецтво, ідеологія. – Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1991. – 455 с.

168. Щоденники Володимира Винниченка / Підготовка текстів Г.Сиваченко; коментар Г.Сиваченко, Г.Костюка // Слово і час. – 2000. – № 7. – С. 82–89; № 8. – С. 76–86; № 9 – С. 52–65; № 10 – С. 76–90; № 11. – С. 79–89; № 12. – С. 61–68; 2001. – № 1. – С. – 65–80; № 2. – С.68–78.

169. Щупак С. Винниченко та його трубадури // За марксистську критику. – № 4. – 1934. – С. 61–73.

170. Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. Збірка статей. – Харків: ДВУ, 1928. – 78 с.

171. Revutskiy V. How to Save Your Marriage and Other Matters of Love // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., INS. Volume XVI 1984-1985 Namber 41/42 Studies in Ukrainian Literature. Edited by B. Rubchar. Published by The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Inc., 1986. C. 353–359.

Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України:

171 – 294.

Фонд 171. – Од. зб.: 3, 6, 7, 25, 58, 60, 62–124, 128, 129, 293–312, 325, 327, 345, 353–355, 389, 358–375, 384–390, 394–399, 402, 403, 407–412, 416–420, 432–435, 440–443, 457–459, 463.

295 – 300.

Ф.114. – Од.зб.: 566, 567, 803 а, 568, 278.

301 – 306.

Ф. 217 (матеріали фонду Г.Костюка є ще не опрацьованими; дисертант користувався машинописом із правками Г.Костюка щоденників В.Винниченка за 1926 р., 1927 р., 1928 р., 1929 р., 1930 р., 1931 р., а також іншими архівними документами)

307. Опис архіву В.Винниченка (Колумбійський університеті, США). Підготував М.Г.Жулинський.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Маслянчук Тетяна Володимирівна

УДК 821.161.2 – 3.09:808.1

У творах Винниченка майже завжди проявлялася схильність коментувати, більш чи менш безпосередньо, питання прак­тичної етики, які захоплювали європейську громадську думку того часу. З огляду на це, критика часто зосереджувалася на питанні: чи не зменшує естетичну цінність його творів відверте формулювання у них конкретних світоглядних позицій? У кон­тексті повернення українському читачеві колись широко чи­таної “Соняшної машини” було б відповідно знову підійти до цього твору з питанням: “Винниченко — моралізатор чи мис­тець?” Таке категоричне “або — або”, очевидно, символізує протиставлення дещо тонше й складніше. Йдеться про те, по- перше, чи Винниченка, або, точніше, його літературну персо­ну, взагалі слід називати моралізатором. (Термін вживається тут в обох його значеннях: пропагандист конкретного набору правил поведінки і людина, яка осмислює моральні питан­ня). По-друге, якщо погодитися, що Винниченко справді мо­ралізатор в одному із щойно наведених значень, мусимо далі з’ясували, як цей факт співвідноситься з естетичним успіхом

його твору. Якщо моральний намір залишається, на наш по­гляд, зовнішнім щодо естетичного виміру тексту, або, вис­ловлюючись більш ідеалістично, якщо він ламає єдність ху­дожнього твору, ми маємо право твердити, що автор раділе моралізатор, ніж мистець, і трактувати цей висновок як не­гативну оцінку. З другого боку, можемо переконатися, що виголошення моральних імперативів або обговорення мораль­них питань творять гармонійний елемент твору. В такому випадку можна було б оцінити Винниченка так, як багато хто оцінює Толстого — як моралізатора і мистця, і вважати таку оцінку схвальною.

Нашою метою, таким чином, буде аналіза та оцінка взаємодії морального переконування, з одного боку, та мистецького уміння викликати читацьку насолоду — з другого. Останнє, як по­відомляє риторика, тісно пов’язане з першим, як засіб з метою. І взагалі наше первісне запитання з погляду риторичного могло б звучати так; чи осягає Винниченко задовільного і тому пере­конливого балянсу між моралізаторством і мистецтвом?

Звичайно, відповіді тут слід шукати тільки залежно від істо­ричного контексту. Хоча й не можна виключити з поля зору питання про переконливість “Соняшної машини” д ля нас — західніх читачів кінця 20-го століття,— ми як критики зобо­в’язані передусім обговорити вірогідну переконливість твору для українського читача 1920-х років.

Варто пригадати, що культурні умови, в яких відбулася зустріч між “Соняшною машиною” та її першими читачами, були незвичними для української літератури. В час написан­ня роману, між червнем 1921 і січнем 1924, Винниченко жив на периферії Берліну, в столиці культури “Нової об’єктив- носги” (Neue Sachlichkeit) ваймарівської Німеччини і, в очах сучасників, найбільш космополітичного, хвилюючого та мо­дерного міста Европи.2 Олександр Білецький у рецензії на “Со- няшну машину” в 1927 році називає Винниченка одним із найбільш міських українських письменників,3 маючи на увазі не так зміст його творів, як середовище його життя. Публіка, до якої дійшла “Соняшна машина” 1928 року, також була найбільшою і найосвіченішою, яка до того часу існувала на Україні. Хоч ми не маємо емпіричних соціологічних студій українського читача цього періоду, можна припускати — і це підтверджують спогади Григорія Коспока та його сучасни­ків— що динаміка українізації та урбанізації, як також поши­рення соціального обсягу освіти, починали створювати нову молоду читацьку публіку. Вона складалася з новосгвореної інтелігенції та інших жителів міста, які походили з села, але

набували досвіду урбаністичної модерности. Ці читачі здо­були освіту на засадах марксизму. Вони звикли до публічних дебатів на теми культури та ідеології. Літературна дискусія, яка роздмухала пристрасті довкола культурних та національ­них питань, щойно закінчилася і культурне відродження, по­в’язане з українізацією, ще не було припинене.4

Винниченко сподівався на ще ширшу, загальноєвропейсь­ку публіку для своєї книги. Такої публіки, однак, створиш не вдалося. Ще працюючи над манускриптом, Винниченко до­мовлявся про переклади німецькою, французькою, англійсько­го, чеською та російською мовами. “Це ж візигова картка ук­раїнської літератури в Европі”,— писав він у щоденнику 14 січня 1924 року,5 а 24 жовтня — “шпорами торкає серце цікавість, що скаже про “Соняшну машину” німецький літе­ратор? Чомусь вона здається, копи відійшов від неї, зовсім не такою, що мала б блискуче стати в ради кращих творів євро­пейської літератури”.6 Він сподівався, що передмову напише хтось із провідних особистостей європейської літератури — Ґеорґ Брандес, Ґеорґ Гавптман чи Анатоль Франс, і перего­вори з Брандесом зайшли досить далеко перед тим, як вия­вилось, що датський літератор занадто старий та хворий для такого проекту. Але жоден із цих плянів не реалізувався. На противагу п’єсам Винниченка, які широко перекладалися і йшли на багатьох європейських сценах у 1920-х і на початку 1930-х років,7 “Соняшна машина” залишилася невідомою за межами України.

Винниченко назвав “Соняшну машину” утопічним рома­ном. Дія відбувається в Берліні в кінці 20-го століття. Сюжет розвивається цротягом трьох частин, з яких кожна відповідає одному з трьох томів. У першій частині капіталізм розвинув­ся до етапу імперіалізму. Европу контролює невелика жменя монополій, настільки могутніх, що вони заступили інститути державної влади. В Німеччині економічним володарем є Фрідріх Мертенс, колись виробник Гумових товарів. Він бажає одружитися з принцесою Елізою, яка належить до старої ди­настії монархів. Вона, однак, кохає Рудольфа Штора, молодого вченого плебейського походження, який цри кінці першої час­тини винаходить соняшну машину.

Соняппта машина — це інструмент для перетворення тра­ви на хліб, використовуючи для каталізації людський піт та соняшне світло, профільтроване крізь склоподібний сплав, до якого входить мінерал, що його відкрив Штор. У другому томі анархо-терористична група Інарак роздає соняшну ма­

шину пролетаріатові, проти чого запекло бореться економіч­ний істеблішмент. Розв’язавши проблему постачання їжі і, таким чином, унезалежнивши виживання людей віл праці в експлуатаційних капіталістичних умовах, соняшна машина доводить капіталізм до повного краху.

Замість того, щоб безпосередньо ввести утопічну свободу, кінець економічного насильства спричинює у третій частині повернення до варварства. Транспорт і зв’язок, розподіл то­варів, постачання енергією та оборона громадського спокою —всьому настає край. Народ повертається до вегетативного стилю життя, а невелика ірупа реакціонерів плянує насильну реставрацію колишнього стану. Союз Східніх Держав, який сам бореться з наслідками впровадження машини, домовляєть­ся з монархістами цро напад на Европу. У відповідь на це колишні діячі Інараку під проводом Макса Штора, брата Ру­дольфа, закликають населення до “творчої добровільної праці”, їхня агітація має успіх, і населення Німеччини переборює свою недавню бездіяльність і знаходить щастя в новому та пози­тивному ставленні до праці. Колишні головні противники руху, принцеса Еліза та Мертенс, приєднуються до його рядів. При­бічники соняшної машини підривають зсередини ворожі війська. Роман закінчується близькою всесвітньою перемо­гою соняшної машини.

“Соняшна машина” вражає незвичними прийомами тех­ніки оповіді. Її вісімсот сторінок написано повністю в те­перішньому часі. Разом з експресіоністичним надміром об­разности, вигуковим і часто патетичним стилем та дивовижним прийомом переходу від розповіді в третій особі до непрямої мови (яка також, всупереч граматичним традиціям української мови, подається в третій особі), це створює характерну для ро­ману атмосферу наглости, схвильованости та непевносги. В ро­мані декілька переплетених між собою сюжетів, кожен з яких багатий на події та інтриги; виступають елементи детективного роману та наукової фантастики на взір ГДж.Велса. Для збуд­ження інтересу читача нерідко з’являються еротичні момен­ти. Як показав Білецький, в романі представлено відносно широке коло чітко індивідуалізованих персонажів.8

Коротко кажучи, “Соняшна машина” досить читабельна. Нас цікавить, однак, наскільки переконливо, здобувши увагу читача, роман контролює балянс між моральним тверджен­ням та естетичною формою, який ми вважаємо центральним і для його “мистецькосга”, і для його “моралізаторства”.

Можна твердити, що роман утопічний своїм духом, якщо не керуватися суворим визначенням, на якому наполягає

Білецький. Безсумнівно, роман не висуває претензії, аналогіч­ної до амбіції Ернста Блоха у його майже сучасному трактаті “Дух утопії” (1918; другий варіянт 1923), що “тут, саме в цій книзі, пропонується початок; схоплюється нерозпорошена спадщина”.9 Все ж таки, “Соняшна машина” вицромінює дух утопічного оптимізму. Роман повний нецинічної готовности мріяти про кращий світ. Його проект історії майбутнього на­бирає форми діалектичної тріяди: історія веде від гвдот висо­кого капіталізму через антитезу антиутопії до синтези утопії справжньої. Фальшива утопія уявляється як порочний наслідок занадто спрощеного та механістичного уявлення, мовби людсь­ке щастя стане наслідком ліквідації єдиного джерела людсь­кої відчуженосте: залежности фізичного виживання від праці в умовах експлуатації. “Справжня” утопія формується — так підказує логіка роману — як результат зміни в людській свідо­мості.

Чи виникає в курсі такого окреслення утопії якась моральна система або, принаймні, моральна дискусія? У “Соняшній ма­шині” дві сфери людської діяльносте особливо виразно підля­гають оцінці з перспективи імгонцигного автора: економічна (сфера праці) і сфера людських стосунків (зокрема, сексуаль­них). Відповідь на наше запитання випливатиме з обговорення кожної з них.

Вихідним пунктом послужить Винниченкова кришка ви­сокого капіталізму, на тлі якої вимальовується його утопія. Сатира, як відомо,— потужний засіб моралізаторства: вона здатна генерувати високі моральні норми шляхом заперечен­ня та засудження певних негативних явищ У Винниченка зоб­раження капіталізму імперіялістичного етапу включає певні са­тиричні елемента. Держава, наприклад, “розмасковується” як маріонетка монополій, а політичні противники капіталізму — як його вірні слуги. Поліція та парлямент цілковито потрапили до кишені Мертенса, настільки, що один з його посіпак може твердите принцесі Елізі: “народу, як і пролетаріягу, немає, ваша світлосте. Є держава — це Фрідріх Мертенс, князівно. А копи Фріцріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччи­на.” (I, 91).10

. Але ми розчаруємося, якщо шукатимемо систематичну кри­тику капіталістичної системи — “розмаскування” її механізмів у різних ділянках економіки, яке могло б розкрити неспра­ведливості чи утиски, які заперечують якусь високу моральну норму. Сатира в “Соняшній машині” спрямована менше проти капіталізму, ніж проти капіталіста. Винниченкові портрети Мертенса, наприклад, можна розглядати як вдалі прозові

відповідники карикатур промисловців, відомих з картин Ґео- рґа Гроша: “пан президент увесь із голови до ніг починає труситись од стриманого, скаженого сміху; як сміх цей що далі, то дужче розгортається, як виривається вогниками і, нарешті, переходить у бурхливе, веселе полум’я реготу. Пан президент так сміється, що аж жили випинаються на висках червоними мотузками, все тіло підскакує, як на коні у скаже­ній ристі, голова закидається назад, квадратові зуби випина­ються з рота, а короткі товсті ноги тупотять із усіх сил по підлозі: А-ха-ха-ха! А-ха-ха-ха!” (І, 230).

Навіть коли граф Елленберґ, представник ультраконсерва- тивних монархістів, намагається подати теоретичний опис капіталізму, він змушений користуватися Гротескною пер­соніфікацією: “Хто пан і владика сучасности? На кричущо- золотому троні по нігті у брилянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний усекупуючий, усеїрабуючий, усезадоволений капітал. Черевата потвора з вузенькою крихіт­ною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевнености губами й вузлуватими руками професій­ного ката” (І, 36).

Тут засіб критики — зображення тіла капіталіста як об’є­кту гидоти: в цьому випадку тіло — зовнішній вираз внутрі­шніх гріхів. Відповідно до цієї критичної стратеги, Мертенс, переходячи на бік соняшної машини (і таким чином зроста­ючи в чеснотах), стає фізично менш бридким. Він пітніє, на­приклад, менше і не так неприємно, як раніш (ПІ, 212). Гріхи Мертенса, коли вони взагалі зображені,— це традиційні відхи­лення від християнської моралі: надмірні бажання (сили, людей, речей), цинічна неувага до індивідуумів і похітливість. Немає зображення експлуатаційних чи антигуманних наслідків таких гріхів для суспільства: атрибути технології — відеотеле­фони та інші засоби зв’язку, які наповняють кабінет Мертен­са,— не перетворилися на інструменти контролю, як в анти- утопіях Замятіна, Орвелла чи Гакслі. Роман Винниченка ство­рює не так моральну критику капіталізму, як її демонізацію, оскільки він не вказує на вади, притаманні капіталізму як економічному явищу. Заперечуючи вади капіталізму, Винни­ченко не подає читачеві протилежних чеснот.

Повернімося, однак, до гидкого тіла. Винниченко оголює його, показуючи Мертенса, зайнятого плаванням та — євро­пейська мода 1920-х — боксуванням. Намір цієї стратегії — додати ще і сексуальний вимір до почуття відрази, яке має з’явитися в читача супроти Мертенса, оскільки останній вирі­шив одружитися з принцесою Елізою. А її Винниченко зоб­

ражує (голою, одного разу) як красуню просто з полотен Гюс­тава Клімта: волосся —’’червоно-золоте”, довге; плечі — “пінисто-білі”; тіло -’’золотисто-біле”; стегна — високі; но­ги — довгі (І, 65). Альянс капіталу та старої аристократії че­рез подружжя був явищем досить поширеним на початку 20-го століття. Це знайшло відображення не в одному літературно­му творі — найменш тривіально, можливо, в романі “Ко­ролівська величність” Томаса Манна (1909).11 Для Винни- ченка, однак, подружжя Мертенса й Елізи — це далеко більше, ніж просто зображення однієї з стратегій високого капіталізму (ще більша концентрація влади через закуп тра­диційної леґітимности аристократії). Це подружжя задума­не як гидкий та збочений акт, який повинен мобілізувати інстинктивні (естетичні та сексуальні) реакції читача про­ти Мертенса. Читач — а імшііцитний читач у Винниченка, очевидно, гетеросексуаліст та і чоловік — повинен відчути обурення, заздрість та опосередковану фрустрацію, як ре­зультат уявлення про те, що найбажаніший із сексуальних об’єктів стане власністю фізично бридкого" чоловіка на підставі самої тільки сурогатної мужносте, втіленої в його багатстві і владі.

Для Мертенса шлюб подвійно бажаний, оскільки він буде і помстою монархістам за їхнє презирство супроти капіталу, і приниженням Елізи, яку таким чином буде зрівняно з його ранньою пролетарською коханкою Мартою-Пожежею (1,186). Оклад думки, зображений тут, відповідає буржуазному анти-' аристократичному ресантаменту, що його на початку століт­тя описав соціолог Макс Шелер.12

Таким чином, аж занадто енергійний наступ на капіталізм та його комплекс ресантаменту парадоксально доводить ро­ман Винниченка до критики капіталізму з консервативних позицій, яка практично унеможливлює моральне засудження монархістів. Чшач бачить, що Еліза ароґантна й жорстока і що її монархістачні прибічники готові на вбивства і навіть на геноцид. Але все це нейтралізується асоціяцією аури аристо­кратичности з привабливістю сексуальної недоступности — асоціяцією, яка реалізується в особі Елізи. Змішування по­няття аристократизму з символікою сексуального прагнен­ня — сили, гідність якої Винниченко абсолютизує — обороняє аристократію майже повністю від моральної критики. Спро­ба впровадити парадигму моральних оцінок, базованих на класовій належності, принаймні щодо вищих прошарків суспільства, призводить, з одного боку, до морального спро­щення, з другого — до парадоксу та підміни понять.

Інший аспект культурної критики в романі — негативне зоб­раження “декадентної” високої культури та життєвого стилю (які в 1920-х роках розглядалися і лівою, і правою критикою як характерні для останніх етапів капіталізму) — можливо, задума­ний як засіб для приємного збудження читача Але як елемент моральної дискусії такий прийом вельми невиразний. Приятелька Макса Штора, Сузанна, є господинею літературного салону, де збираються розбещені, зманіжені, жалюгідні та тривіальні пред­ставники мистецької богеми — типи, яких мав на увазі Освальд Шпенглер, твердячи у “Занепаді Заходу” (1919, 1923): “те, що сьогодні практикується, як мистецтво,— це безсилість і брех­ня”. 13 Естетичну імпотентність бездарних поетів з їхньою феміні­зованою модою (вони користуються косметикою — у світогля- довій системі роману це подається ж максимальне збочення) доповняє розпусність жінок салону. Вигляд, поведінка та одяг останніх, здається, надхнений образом стереотипної кінемато­графічної секс-бомби 1920-х років; правда, салонних жінок так зображено радше для того, щоб створити негативний модель поведінки, ніж для стимулювання еротичної фантазії читача Та змалювання капіталістичного світу не мало б на цьому зупинитись. Де ж пролетаріат? Архипроникливий Білецький зауважив, що робітники та коло їхніх естетичних питань зай­мають досить непомітне місце в “Соняппгій машині”.14 Про- летаріяг стає об’єктом досить примітивного теоретизування одного з персонажів (“ТУт дуже проста справа. Є дві сторони. Грабіжники і грабовані. Буржуазія і пролетаріат. Так?” — 1,149). Поза цим, робітників представляє в романі сім’я Наделів, членів якої ми зустрічаємо тільки вдома, ніколи не на місці праці. Дещо із їхніх колективних злиднів та викликаного цим морального озлоблення передається у роз­думах Гюстава Наделя, який до нагород за тридцять років праці в цеху зараховує відрізану руку, невпинну боротьбу за виживання, виснаження та нездоров’я своєї дружини Марґа- рети, брудну й неприємну квартиру та постійні сварки між синами, які належать до різних лівих угруповань (І, 98). Па- тос цих описів передається читачеві прямо, без двозначнос- тей. Але роман таким чином створює умови для емоційного співчуття жертвам капіталізму, а не підстави для аналітично­го розуміння проблеми. Як виглядають умови праці Наделів? Чому один із синів Наделя став “анархо-натуралістом”, дру­гий —’’неокомуністом”, а третій — членом таємної поліції? Як впливає на цих людей діяльність мертенсів цього світу? На такі запитання роман не дає відповіді, як не подає чита­чеві також вірогідних свідчень для морального оцінення капі­

талістичної системи; він створює тільки можливість культи­вувати моральні інтуїції.

Дивно, що пролетаріат поза рамками затишного житла Наделів стає зовсім несимпатичним. Нам ще доведеться по­вернутися до пасивности (щоб не сказати лінивства), яка ха­рактеризує в романі робітничий клас, коли він входить у свій “природний” стан. Поки вистачить ствердити, що в “Соняш- ній машині” немає ні натяку на марксистське приписування пролетаріятові авангардної ролі в історичному процесі; та­кож немає похвал, оживлених патосом соціал-демократії, на адресу чеснот робітничих мас. Виходить, що читача залише­но без морального путівника для оцінок капіталізму. Читаче­ві не доводиться засуджувати Мертенса за злигодні Наделів, адже роман не показує, що саме Мертенс відповідальний за їхню долю. З огляду на це, засобом моральної критики капі­талізму залишається тільки Гротескне зображення персонажів.

Важко перебороти враження, що при кінці 19-го століття Іван Франко в таких творах, як “Борислав сміється”, знай­шов далеко ефективніший балянс між аналізою соціяльних процесів та викликанням морального обурення читачів. На­слідками у випадку Франка були “сильні” твори, рівночасно естетично задовільні та обдаровані внутрішньою моральніс­тю, базованою на чітких поняттях справедливости, рівности та гуманности.

З огляду на все вищесказане, не можна вважати Винничен- кову критику капіталізму актуальною для 1920-х років. Це підтверджується ще іншими, дивовижно архаїчними, рисами “Соняшної машини”. Так, “гуркотить камінно-залізний, бага- томільйоновий Берлін, неначе клекоче велетенський казан під вогнем самої Землі” (1,26), але дія роману зосереджена у віллах і садках, відокремлених від міста високими мурами. У цих зеле­них місцях Білецький — можливо, трохи злісно —впізнає кля- сичне місце хуторянської українськости — садибу.15

Так само і соняшна машина, інструмент, який уможлив­лює утопію, виступає як символ не модерний, а романтич­ний. Її винахідник — за всіма ознаками вчений доби романти­ки, самодіяльний дивак, подібний до персонажів Е.ТАГофма- на та Адельберта фон Шаміссо. У ньому знаходить вираження дилетантський, передіндустріяльний ідеал точних наук: мо­тивом винахідника є особиста цікавість; замість робочої дис­ципліни в нього ентузіязм аматора; його досліди фінансує аристократичний меценат. Навіть його лабораторія — це оран­жерея в аристократичному саду. Концепція самої машини, яку винаходить романтик-дилетант, радше магічна, ніж тех-

нологічна. Її ключовий елемент — це мінерал “геліоніт”, який не синтезований в лабораторії, а знайдений в горах після зем­летрусу — природного явища, яке виносить на поверхню загадки нутра Землі. Функціонування машини надзвичайно просте. Вона нагадує кавовий млинок, а їжа, яку вона вироб­ляє, це не якийсь витвір футуристичної уяви, а хліб — речо­вина, наділена в українському, і взагалі слов’янському, фол- кльорі святістю й містерійністю та пов’язана з релігією ідеєю перетворення хліба на тіло Христа. В українській літературі існує давня традиція, яка поєднує мотив штучного хліба з питаннями моралі власносте. Уже в “Києво-Печерському патерику” знаходимо розповідь про Прохора^ який з лободи вмів робите хліб, солодкий для всіх, кому він його давав, але гіркий для тих, що його крали.16 Аналогія до “Соняшної ма­шини” очевидна: соняшний хліб солодкий тільки для його виробників та членів їхніх родин. Гіркота хліба стає рівно­часно карою та відохоченням як для середньовічних злодіїв, так і для сучасних експлуататорів. “Проблема хліба” Валерія- на Підмогильного, твір 1920-х років, “На полі смиренному” Валерія Шевчука (1982) та дієтичні утопії Олеся Бердника також належать до романтичної традиції вважати утопію про­сто урухомленням гармонійних законів, уже присутніх у кос­мосі. Така традиція передбачає модель світобудови, який, якщо не прямо пантеїстичний, то бодай гармонійний і наділений всеохопним значенням. Символ соняшної машини, таким чином, підказує читачеві, що має існувати послідовна етична система, яка б відповідала такому потенційно ідилічному світо­ві. Але роман “Соняшна машина” такої моральної системи не подає.

Ми бачили, що Винниченкова критика капіталізму позбавлена морального ірунту. Так само його утопічні моделі та залежні від них моральні тези взагалі позбавлені вірогід­носте. Вірогідність як технологічна, так і історична, необ­хідна для утопічного роману: як підкреслив Юрій Штрітер, “сучасний читач сприймає світ своєї дійсносте як процес істо­ричний та технологічний”.17 Треба додати, що психологічна вірогідність — наближеність до того розуміння людської при­роди, що панує серед суспільного загалу,— також необхідна, якщо читач сприймає постуляти літературного твору як акту­альні для життя.

Чи Винниченкові вдається осягнути та втримати таку со- ціяльно-психологічну вірогідність? Навряд. Економічну мо­раль, яка імпліцитна в утопічних експериментах Винничен- ка, можна сконцентрувати в реченні, “шукатимеш свободу

не від праці як такої, а від праці, яка тебе експлуатує та при­нижує”. Перша реакція робітників, визволених соняшною машиною,— кинути працю (“Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу і роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?” — 11,191). Тільки пізніше, внаслідок пропаґандивної роботи для підвищення рівня свідомосте, люди починають зголошуватися на вищу, “творчу” працю. Обидва ці переходи, як їх уявляє собі Винниченко, позбавлені ознак вфогщности. Просто неясно, чому люди реагують так, як показано в романі. Можливо, “історичний зв’язок між працею та невигодою”,18 як висловлюється Ів Сімон, занадто очевидний, щоб вимагати окремого доведення; але таке до­ведення потрібне у випадку дивовижної тези, що головна при­чина праці в капіталістичному суспільстві — це забезпечення їжею. Чи не є попит на інші блага — житло, тепло, вигоди цивілізації — настільки високим, щоб і далі мотивувати пра­цю за гроші, навіть після того, як проблему хліба розв’язано? Що саме переконує робітників, які так неправдоподібно за­лишили працю, повернутися до неї? Винниченко взагалі не звергає уваги на моделі праці, перетвореної на насолоду, відомі з Фур’є та Маркса. Робітники в “Соняшній машині” повер­таються до своїх первісних, незмінених місць і видів праці, які б вони не були; це стосується навіть шахтарів. В одному тільки місці є натяк на те, що праця приваблива сама собою. Промисловий робітник, походжаючи садом, раптом відчуває бажання фізичного зусилля: “Але рубонути що-небудь проте хочеться. А ще приємніше б оце закачати рукава, стати біля верстату й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зі-і-і!” (III, 127). Це єдиний “матеріял” в романі, який можна б віднести до психології праці, і навіть цей приклад суперечить загальній тенденції сюжету, яка показує людину від природи лінивою. Неясно, також, що саме в риториці заклику Інараку поверну­тись на роботу надає їй переконливосте. “Через три дні”,— проголошує маніфест,— “ми приступаємо до праці. Присту­паємо без терору, примусу й обов’язку. [...] Хто почуває себе переповненою молоком матір’ю, хто, як брунька на дереві, невтримно, радісно розприскується цвітом сили, хто чує со­лодку тугу творчосте, той сам до нас прилучиться” (III, 146). Єдина причина вважати цю аргументацію переконливою по­лягає в тому, що люди в романі реагують відповідно. Але свідчення самого тільки сюжету не виходить поза рівень схе­матичносте; воно не ґрунтується на психологічному мімезисі.

Основою для таких закидів є реалістична естетика, яка надає ваги вірогідному мотивуванню зв’язку між причинами

й наслідками. Можна твердиш, що роман не обов’язково роз­глядати з висоти таких принципів (чи пак, упереджень). Можливо, роман не ставить за мету простежити в марксистсь­кому дусі розвиток суспільства в часі відповідно до якихось неминучих законів причинности. Стилістичний прийом роз­повіді в теперішньому часі можна розглядати, навпаки, як символічний вираз того, що хронологія, і разом з нею вірогід­ний розвиток історії, для цього роману не важливі. Можна б твердиш, що для Винниченка важливіші природа та зміст утопії, ніж обгрунтування кожного кроку в її генезі: все ж таки, синхронний образ утопії, що його створює роман, до­сить повний. Винниченкова утопія анархічна, оскільки вона передбачає заникнення держави, грошової економіки та інсти­тутів, які регулюють відносини між людьми. Вона комуніс­тична, оскільки втілює принцип “Від кожного за здібностя­ми, кожному за потребами”. Вона популістична, оскільки надає важливої ролі таким масовим пережиггям, як всена­родні святкування. Вона вітаїстична, оскільки пропонує новий балянс між вдоволенням сексуальних бажань та їхньою суб­лімацією у творчій соціальній та індивідуальній праці.

Така оборона “Соняшної машини” не була б безпідстав­ною. Але так довго, як утопія Винниченка не може знайти психологічного зв’язку з життєвим досвідом читача, вона не може захистити себе як учасника в моральній дискусії і зали­шається не більш авторитетною чи переконливою, ніж вільна вигадка.

Паралельно з новою мораллю праці, “Соняшна машина” пропонує нову сексуальну мораль. Так само, як працю у світі утопії добровільно приносять в жертву в інтересах загального суспільного добра, роздають і сексуальну любов. Перемогу соняшної машини здобувають жінки, які, заохочені Коміте­том Соняшної Машини, вільно віддають себе солдатам за­гарбницьких військ для того, щоб ознайомиш їх із спокусами соняшного хліба. Цей дещо сенсаційний маневр представле­ний у романі як позитивний: дія, яка, пов’язана з грошовим зиском, була гріховною, тепер перетворюється на дію благо­родну, оскільки виконується для загального добра: “Хіба мільйони жінок за старого життя не продавали свою любов за гроші, за титули, за громадське становище? Хіба не обіймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це зва­лося законним шлюбом?!” (III, 213).

Чи Винниченко, в такому разі, в знайомішій для нього ролі літературного експериментатора в ділянці сексуального, ося­гає статусу моралізатора? Здається, що ні Бо ж задумане ним

переоцінення всіх цінностей, так само як і його критики капі­талістичної декадентности, застрягає в намаганні прислужи­тися уявному воєристичному нахилу читача — нахилу, який, як це не парадоксально, сам є наслідком тієї сексуальної мо­ралі, на яку Винниченко нападає. Коли доводиться зображу­вати реалізацію політики підривної сексуальної щедрости, “Соняшна машина” користується образом військових офіце­рів, які відвідують бордель: “Голі плечі й руки жінок, кудлата шевелюра негра з фіялковими губами, спини військових френчів, знову жіночі оголені шш, іруди, руки” (III, 213).

Знову, як у протиставленні Мертенса та Елізи, шоковий ефект цієї сцени має бути підкреслений гидкістю чоловіків, яка цим разом ототожнюється з расовими ознаками (“он той зализаний плискуватий монгол”— III, 232). Читачеві пропо­нується насолода, пов’язана з ламанням табу — у цьому ви­падку табу, про значення якого для українського читача 1920- х років ми можемо тільки здогадуватись — на міжрасовий секс. В додатку, текст пропонує читачеві ще й вдоволення від садистського натяку на сексуальне насильство, яке обов’яз­ково пов’язане з ідеєю сексу з щдким партнером.

Можна б вказати на подібну самозншцувальну двозначність в кожному випадку, де спочатку з’являється елемент нової моралі. Моральний намір раз у раз розмагнічується ламанням табу задля збудження читача. Таким чином, на початку рома­ну Труда стає речником багатосторінкової критики христи­янського сексуального лицемірства. Вона обстоює, натомість, свободу від сексуальних обмежень та відхилення уявлення про надмірно цнотливе божество, мотивоване сексуальною цікавістю та схильне до помсти й кари. Але контекст, в якому виголошуються такі високопарні принципи — це одна з най- традиційніших масних сцен західньої літератури від часу Бо­каччо: сповідь прекрасної жінки священикові. Сексуальна відкритість з боку жінки та пікантний зміст її дискурсу, за­гострений контрастом зі святістю оточення — усі ці хвилю­ючі елементи подаються читачеві під плащиком мімезису.

Ці спостереження підтверджують те, що Данило Сгрукв іншо­му контексті сказав про відданість Винниченка ідеї щирости — ”чесносги з собою”, в його власній відомій фразі, та про його ворожість супроти лицемірства.19 Щодо “Соняшної машини”, однак, “чесність з собою” означає, що природа твору радше сповідальна, ніж моральна. Твір безпосередньо виражає бажан­ня, радше, ніж осмислює такі бажання етично. Нелегко позбу­тися враження, що, коли “Соняшна машина” порушує сексу­альні питання, вона відтворює з небагатьма модифікаціями осо­

бисті сексуальні нахили та страхи, так дбайливо описані авто­ром в його щоденнику. Можливо, у “Соняшній машині” зна­ходимо сировину для моральної позиції; чіткої моральної по­зиції як такої тут не зустрічаємо.

Штрітер намагався довести, що модерний утопічний ро­ман має схильність ставати антиутопією. Його багатоперспек- тивність, в якій Штрітер, за Бахтіном, вбачає важливий засіб для вірогідного наслідування життя, веде до іронії. Жанр стає речником “критичного реалізму як розчарованого революцій­ного романтизму”.20 У “Соняшній машині” не зустрічаємо такої іронії, базованої на поліфонічності. Не отримуємо на­віть того далеко менш софістикованого продукту літератур­ного мистецтва — послідовного “монологічного” голосу, який міг би виразити, логічно і без внутрішніх суперечностей, об’є­днану систему поглядів. Можливо, “Соняшна машина” — це хвилюючий, добре написаний та цікавий твір, але вона недо­статньо вдумлива, аналітична, послідовна та складна в своїх судженнях, щоб стати твердженням мисщя-моралізатора. Але книжка, оскільки вона претендує на право вказувати шлях до доброго суспільства, вимагає, щоб персона автора в ній по­стала як моральний авторитет. Неспроможність виконати це завдання, на наш погляд,— це неспроможність пристосува­тися до правил, імпліцитних у власному творі, і, таким чи­ном, ознака естетичної невдачі. Було б занадто великою щедрістю супроти “Соняшної мангани” вважати цей твір успішним експериментом у тому, що Струк назвав мораль­ною лябораторією Винниченка.21 Умови експерименту занад­то випадкові, гіпотеза занадто наївна, експеримент не доведений до кінця, а результати — занадто вигадані.

В основі статті доповідь під назвою “Persuasion in Fiction: Volodymyr Vynnychenko’s Solar Machine”, виголошена під час 20-го з’їзду Амери­канської Асоціяцп Сприяння Славістичним Студіям у Гонолюлю 18—

21 листопада 1988. Вперше опубліковано як: Artist or Moralist? Volody­myr Vynnychenko’s The Solar Machine. // Australian Slavonic and East Europeian Studies.—1989.— N 2.— C.17—33.

1 “Хоч і жорстокий, але добровільно заслужений, по-своєму спра­ведливий присуд історії”, як твердив один критик, “оскарженню не підлягає. І цілком недоречні з цього приводу всілякі сентиментальні жалі”.— Павло Федченко, Оцінюємо з класових позицій. Про політич­не обличчя і художню творчість В.Винниченка. // Київ.— 1987.— N 12.- С.49-59, тут С.59.

2 Див., напр., Jost Hennand і Frank Trommler, Die Kultur der Weima- rer Republik.— Мюнхен: Nymphenbuiger, 1978.

3 О.І.Білецький, “Соняшна машина” В.Винниченка. // Критика.— 1928.- N 2.- С.31-43, тут С.40.

4 Григорій Костюк, Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша.— Цдмонгон: Канадський Інститут Українських Студій, 1987 і, напр., Юрій Лавріненко, Чорна пурга та інші спомини.—[Мюнхен]: Сучасність, 1985. Дух часу описали George S.N.Luckyj у кн. Literary Politics in the Soviet Ukraine 1917—1934.—Нью-Йорк: Columbia University Press, 1956 та Myroslav Shkandrij у вступі до кн.: Mykola Khvylovy, The Cultural Renais­sance in Ukraine: Polemical Pamphlets 1925—1926.—Едмонтон: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986.

3 Володимир Винниченко, Щоденник.— T. 2, 1921—25.— Едмонтон і Нью-Йорк: Канадський Інститут Українських Студій і Комісія УВАН у СІЛА, 1983.- С.279.

6 Там же,— С.430.

7 Див. Григорій Костюк, Володимир Винниченко та його останній роман. // Григорій Костюк, Володимир Винниченко та його доба: До­слідження, критика, полеміка.— Нью-Йорк: УВАН у СІЛА, 1980.— С.23-84, тут С.60.

* Біледький.— С.43.

9 Ernst Bloch, Geist der Utopie.— Франкфурт на Майні: Suhrkamp, 1974.- С.13.

10 Володимир Винниченко, Соняшна машина, частина перша.—Нью- Йорк: Прометей, 1962.— С.91. У посиланнях у тексті на перший том подаються сторінки цього видання. Що ж до посилань на томи II і III, то вони відповідають виданню: Володимир Винниченко, Сонячна ма­шина.— 2-ге видання.— [Харків]: ДВУ, 1929.

11 Див. Burghard Dedner, Uber die Grenzen humoristischer Liberalitat: zu Thomas Manns Roman “Konigliche Hoheit”. // Wirkendes Wort— 1974.— T. 24.- C.250—267.

12 Max Scheler, Uber Ressentiment und moralisches Werturteil // Max Scheler, Gesammelte Werke, ред. Maria Scheler.— T. 3.— Берн: Franke, 1955.- C.33-148.

13 Oswald Spongier, Der Unteigang des Abendlandes: Umrisse einer Mor- phologie der Weltgeschichte.— T. 1.— Gestalt und Wiiklichkeit.— 7—10 видання.— Мюнхен: Beck, 1920.— C.397.

14 Біледький.— С.40.

15 Там же.— С.41.

16 О Прохоре чернориздь, иже молитвою въ былин, глаголлемый лобода, творяше хльби и въ пепелу соль. // Памятники литературы древней Руси: XII век.— Москва: Художественная литература, 1980.— С.554—63.

17 Jurij Striedter, Three Postievolutionaiy Russian Utopian Novels. // Three Russian Novels from Pushkin to Pasternak, ред. John Garrard.— Нью Гейвен і Лондон: Yale University Press, 1983.— C.177—201, тут С. 190.

18 Yves R.Simon, Work, Society and Culture.— Нью-Йорк: Fordham University Press, 1971.— C.18.

19 Данило Гусар Струк, Винниченкова моральна лябораторія. // Су­часність.- 1980.- N 7-8.- С.94-105.

20 Striedter.— С.199.

21 Струк.— С.94.

http://chtyvo.org.ua/authors/Marko_Pavlys...

В інших великих державах Заходу – Англії, Франції, Північній Америці – стан менше-більше такий самий, а тому капіталістична верхівка Заходу для зміцнення свого панування хоче об’єднатися в формі «Світової Республіки», або «Республіки Землі», веде облудну агітацію в масах за знесення митних кордонів, ліквідацію постійного війська (армій), воєн, знаючи, що ці гасла принадні для широких мас. Мертенс мріє про «корону Землі», тобто про пост президента Світового Уряду, що його має вилонити Світовий Конгрес у Парижі. Але йому треба скріпити свою позицію ще авторитетом традиції і роду, авторитетом спадкової монархічної влади. Для цього він хоче одружитися з принцесою Елізою, нащадком колишніх німецьких королів. Цим самим він розбив би опозицію проти себе з боку родової німецької аристократії і мав би проти себе лише крайню ліву опозицію, репрезентовану терористичною організацією «Інарак» («Інтернаціональний авангард революційної акції»).

Відданим і вельми спритним помічником Мертенса в цих його планах є граф Адольф Елленберґ, начальник особистої охорони Мертенса, практично (хоч неофіційно) міністр внутрішніх справ усієї Німеччини.

Родова німецька аристократія має свою монархічну законспіровану організацію, що формально очолена князем Шванебахом, але справжнім промотором її є власне та принцеса Еліза, що про неї, як про дружину, мріє Мертенс. Спочатку аристократи планують фізично зліквідувати Мертенса, щоб відновити монархію. Але потім ухоплюються за план Адольфа Елленберґа (цей вірний слуга Мертенса водночас працює і для монархістів): здобути Мертенса для аристократів шляхом одруження його з Елізою. Адже цей шлях і реальніший, і відкриває Німеччині перспективу світового панування. Еліза врешті погоджується на одруження з Мертенсом (хоч Мертенс сам по собі їй осоружний), але ставить такі умови: Мертенс мусить стати на чолі «Республіки Землі», а по-друге – розшукати «коронку Зіґфріда» – спадковий знак-символ влади німецьких королів, яку в неї хтось украв.

На Світовому Конгресі в Парижі Мертенс найменований як перший кандидат на Голову Світового Уряду (остаточне обрання затримується через опозицію азійсько-африканських держав). Але коронку Зіґфріда, незважаючи на всі зусилля, знайти не вдається. Тому одруження відкладається – не виконано другої умови, поставленої Елізою.

Тим часом шалену діяльність розвиває «Інарак». Він має своїх агентів не тільки в державному апараті, зокрема в поліції, але і в найближчому оточенні Мертенса та Елізи, і планує вбити Мертенса саме в домі старого графа Елленберґа (батька Адольфа), де живе й Еліза; вбивство має статися під час візиту Мертенса до Елізи.

Але в домі графа Елленберґа живе, як управитель дому, Ганс Штор з дружиною і їхній син Руді – науковець, який у графській оранжереї роками провадить якісь наукові експерименти. (Пізніше виявляється, що він працює над конструюванням «Сонячної машини»). Другий син Штора, молодший брат Руді, на ім’я Макс – видатний інаракіст, член Центрального Бюра Інараку Німеччини.

Оскільки бомбовий замах на Мертенса в домі Елізи знищив би всіх мешканців, отже старе подружжя Шторів, то Макс, всупереч присязі Інараку, попереджає телефонічно Елізу, щоб вона не приймала в себе Мертенса.

Але перед цим трапляються важливі події в лабораторії Руді: він нарешті добився потрібного ефекту – «сонячного хліба» з трави. З великої радости він демонструє свій винахід перед усіма пожильцями дому Елленберґа: старим графом і графинею, своїми батьками, принцесою Елізою і Адольфом Елленберґом. Цей же негайно повідомив про винахід «сонячного хліба» свого шефа – Мертенса. Останній зорієнтувався, який соціальний переворот несе такий винахід, і розпорядився знищити апарат, а винахідника ізолювати від суспільства, посадивши в дім для божевільних. Проте головне в апараті – скло з геліоніту, а його запаси Руді передбачливо сховав і листом доручив Максові ці запаси забрати. Через кілька днів Інарак викрав Руді з дому божевільних, Макс привіз на конспіративну квартиру запаси геліоніту – і продукція «сонячних машин» пішла повною парою. Наслідки поширення «сонячного хліба» були надзвичайні: розколовся Інарак (бо частина його вважала терор вже непотрібним), розкололась Управа Об’єднання Банку (на ґрунті незгоди – як саме боротися з поширенням «сонячних машин»). Кінець-кінцем Мертенс упланував продукувати фальшиві апарати, які давали отруєний «сонячний хліб». Від цього поширилась у суспільстві велика паніка, інаракісти знову вдаються до терору, а уряд з допомогою провокатора Рінкеля (бувшого члена Центрального Бюра Інараку) заарештовує більшість провідного активу інаракістів.

Це однак не спиняє поширення «сонячної машини» щораз далі в масах люду столиці (Берліну). «Сонцеїсти» (тобто прихильники «сонячної машини») мають вже свій прапор (золотисто-зеленої барви) і утворили Комітет, який постановляє оголосити генеральний страйк під гаслом «Свобода сонячній машині»; це ж гасло, як вимога, звучить в устах численних делегатів від робітничих організацій, професійних спілок, різних клубів та товариств, що нескінченним потоком пливуть до уряду і парламенту. Управа «Об’єднаного Банку» і взагалі противники сонячної машини тим часом докладають усіх зусиль, щоб спонукати Лондон і Париж до оповіщення війни Союзові азійсько-африканських держав, сподіваючись патріотичним піднесенням і дисципліною воєнного стану скасувати сонцеїстів і врятувати існуючий державний лад.

Це їм вдається: Лондон повідомляє, що оголосив війну Сходові. Німецький рейхстаг (парламент) збирається й собі винести таку ухвалу. Але величезний натовп, що зібрався перед будинком рейхстагу, ентузіастично вітає Руді, який прибув, щоб особисто дати членам рейхстагу вияснення про свій винахід. Рейхстаг спочатку поділений: ліва частина вітає автора-винахідника, права – проти нього. Але слово Рудольфові доводиться дати, і рейхстаг приймає ухвалу: за сонячну машину, але разом з цим і за війну проти Сходу (бо тільки таким способом удається помирити праву і ліву сторону рейхстагу).

По виході із рейхстагу тріумф Руді на вулиці ще збільшується: «Урра! Слава Рудольфові Шторові! Все на жертву сонячній машині! Все!» – лунає невгамовний крик юрби.

До Рудиного авта летять з усіх боків гроші, гаманці; юрба розпалюється власними криками, скидає з себе перстені, сережки, всякі дорогоцінні прикраси й кидає в авто.

Що ж на це Мертенс?

«А в кабінеті Мертенса відбувається засідання Управи Об’єднаного Банку. Вікна позачинювані, штори позапинані, холодники провівають і холодять повітря, але обличчя червоні, пітні, гарячі не сонячним палом. Немає ні поважности, ні врочистости, навіть порядку немає в цьому зібранні піднятих, стурбованих, пригнічених, розлючених людей. Мертенс, набігаючи сідластим чолом на рейхсканцлера, гнівно трясе великим червоним кулаком. «Йолопи! Дурні! Як сміли допустити цього божевільного Штора?! З якої речі? Що? Ситуація? Загроза вибуху? Кого? Як? Хіба в уряду сили нема? Хто, маючи в руках силу, робить такі уступки? Хто? Ідіоти тільки! Прийняти компроміс! Свободу сонячній машині! Це значить дати розбити себе вщент... Поліція на вулицях обнімається з юрбою. Поліцаїв засувають головами в апарати – і вони крутять сонячний хліб, а юрба круг них танцює танець дикунів...»

У листі до Руді брат його Макс, бувший член Центрального Бюра Інараку, а тепер видатний член Каесему («Комітету Сонячної Машини») пише:

«...Руді, відбувається величезний, грандіозний, ніколи нечуваний в історії людства процес... Без крови, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад... Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхні на їхніх очах розвалюються, розсипаються, дірявіють... Із дня на день канцелярії, бюра, міністерства, всякі урядові і навіть громадські установи рідшають, стають бідні на персонал. Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?

Отже більше ніж сто тисяч людей щодня увільняються від своїх дотеперішніх «обов’язків». Більш ніж сто тисяч довічних каторжан щодня виходять на волю. Руді!.. Вони сотнями тисяч вилазять за місто з своїми сонячними машинами, з дітьми, батьками, вони напівголі отарами лежать на траві, в лісі, в холодку скрізь... Руді, ти вбив страшного диявола: працю-конечність, працю-обов’язок. Тільки сонячна машина показує, що праця-каторга є прокляттям людини...»

По змертвілих, спорожнілих покоях свого палацу ходить Фрідріх Мертенс у важких думах. Він, очевидна річ, не піддався спокусі сонячної машини; він аналізує створений стан і силкується передбачити дальший хід подій.

«Що особливо страшне в усій цій блискавичній катастрофі – це знищення дії руху, діяльности. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це – порох, дим. А втрата активности. Вся Німеччина, вся Европа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже втято паси від джерела енергії.

Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! (Це Мертенс скеровує на адресу «сонцеїстів» – А. Ю.). Вони обтяли рушійний ремінь, гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людях – активність. Сонячна машина вбила мікроб інтересу. Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків».

Справді, вся суспільна й державна машина розладналась: маючи легку можливість харчуватися «сонячним хлібом», ніхто не бачить потреби виконувати як слід своїх звичних функцій праці. Внаслідок цього телефони майже не чинні, трамваї і інші засоби транспортації – також, службові бюра порожні; більшість людности гуляє в парках, садах, на лоні природи і тут же збирає траву і «пече» з неї «сонячний хліб». У магазини заходять, беруть одяг, різні речі і сміються з продавців та власників, коли ті вимагають за взяті речі заплатити. Навіщо? Кому тепер потрібні гроші?!

Ще більш невідрадну картину застає в Берліні винахідник Руді, коли він по кількамісячнім перебуванні в горах на провінції (де він керував виготовленням дальших запасів геліоніту) повертається в столицю. Цілковита ліквідація всіх здобутків цивілізації: ні електрики, ні водопроводу й каналізації, ні торговельного, ні індустріального життя – все стоїть без руху.

Тим часом у колах родовитої аристократії пожвавлений рух: приїхав здалека принц Ґеорґ, кузен принцеси Елізи, людина рішучої, вольової вдачі, і разом з деякими недобитками урядових діячів та генералів – також аристократів – заходився творити організацію «Друзі Ладу», щоб терором примусити «сонцеїстів» узятися за працю: кожному повернутися до старого заняття, а сонячну машину геть знищити. Принц Ґеорґ сподівається успіху – адже «сонцеїсти» – ця безжурна, розледащіла маса, нездатні до жодного активного спротиву. Але Мертенс у русі «Друзів Ладу» участи не бере – він вже іншої думки.

Одного дня Берлін стрясає гук гармат, по вулицях їздять кінні сурмачі і проголошують: «Всім збиратися на майданах міста!» А на майданах вже висять величезні таблиці з відозвами до людности: завтра рано всім дорослим громадянам прибути до будинку рейхстагу для реєстрації до праці. Насамперед закликається залізничників, машиністів, інженерів і техніків. Відозва попереджає, що в разі людність не прибуде для реєстрації і взагалі ухилятиметься від праці, то батальйони «Друзів Ладу» обійдуть усі квартали міста і розстрілюватимуть усіх, виключаючи хворих, дітей до 15 років і старих після 50-ох років.

Другого дня біля рейхстагу з’явилося ледве дві тисячі людей, але реєстрація їх показала, що це – професори, банкіри, генерали, фабриканти та різного роду митці, усе люди до технічної та фізичної роботи незвиклі й нездатні.

Вночі декілька кварталів, дальших від рейхстагу, було висаджено в повітря з наказу Найвищої Ради «Друзів Ладу». Мета – застрашити робітничу людність і таким способом примусити їх реєструватися до праці.

Проте людність ще звечора, захопивши по апарату сонячної машини кожен, масово втекла з Берліну, а решта поховалася в підвалах, уникаючи реєстрації.

Тоді принц Ґеорґ відлітає в Азію, щоб намовити Союз Східних Держав окупувати Німеччину, бо іншого рятунку від загибелі людства і культури «Друзі Ладу» не бачать.

Через півроку принцеса дістала від Ґеорґа лист, в якому він повідомляв, що Союз Східних Держав дав себе намовити на окупацію Европи і вирушить, як змобілізує потрібну військову силу. Та Еліза цьому не радіє: річ у тому, що вона давно хвора на потайну, скривану від усіх, любов до Руді, як і він не може вгамувати свого, також глибоко захованого від усіх, любовного потягу до Елізи.

Настала весна, і сонцеїсти відчувають потребу активности, діяльного руху, праці. Ініціативу до праці найдужче виявляють мешканці комуни, де живе чимало бувших інаракістів, серед них Штор – чудовий агітатор. Ряди охочих до праці сонцеїстів бурхливо, швидко зростають. По кількох днях організовано десять поїздів, які доставили в місто вугілля і нафту. Берлін почав оживати.

Але Союз Держав Сходу і Півдня (Азії та Африки) нарешті зважився виступити збройно проти сонцеїстів Европи та Америки. Не так для порятунку европейсько-американської старої цивілізації, як у власному інтересі, бо «сонячна пошесть» стала ширитися і у них. Німеччину окупувала азійсько-африканська армія під проводом японського генерала Сукурамі. З нею повернувся до Берліну і принц Ґеорґ, який наполягає, як воєнний дорадник окупаційного штабу, на немилосердному винищенні всього проводу німецьких сонцеїстів – Ради «Вільної Спілки Творчої Праці», очоленої Руді Штором. Не знаючи про глибоку любов принцеси Елізи до Руді, принц Ґеорґ і далі вважає її своєю нареченою й раз-у-раз інформує її про плановані окупантами проекти та заходи нищення сонцеїстів. Еліза ж повідомляє про них Руді, який негайно організує протизаходи. Найдійовішим протизаходом виявляється братання сонцеїстів з вояками окупаційної армії, в якому найголовнішу роль відіграють сонцеїстки – жінки і дівчата, масово «романсуючи» з окупаційними солдатами й офіцерами.

Внаслідок такої «любовної тактики» сонцеїстів, окупаційне військо почало дуже швидко розкладатися, ставати сонцеїстами і повернуло свою зброю проти власного штабу, розташованого в колишньому палаці Мертенса (сам Мертенс пристав до сонцеїстів). Під час переможного штурму окупаційного штабу вояками-сонцеїстами в повітрі появилася ескадрилья повітряних сил, яка величезними плакатами в повітрі проголосила:

«Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога сонячної машини на всій планеті!...»

І аж тепер принцеса Еліза одверто прилучається до сонцеїстів і поєднується з Рудольфом. На протязі довгого часу вони мріють одне про одного, але, належачи до різних соціальних світів, не могли піти за голосом своїх сердець.

***

Повість цікава ідейним задумом (звільнити людство від примусу праці, заступивши примус вільною охотою до праці як вияв власних сил), цікава й сюжетом (хоч надто розгалуженим до тої міри, що деякі сюжетні лінії здаються зайвими), цікава багатою мовою – багато слів цілком свіжих у нашій літературі, є низка справжніх неологізмів. Для ілюстрації наведемо бодай десяток. «Замоток» (від замотувати), «коліносхилений», «тягітно-тоскно», «чекально», «сласність» (і «сласний»), «пропад» (від пропасти, загубитися), «уступливо», «насила» (насильство), «сокируватий ніс», «палахкий» (від палахкотіти), «прожогливість», «уникливі очі», «богозневажник», «невміло-неуважний», «оповзини» (землі або снігу з гори).

В тексті повісти дуже багато яскравих порівнянь і метафор, наприклад: «В банькуватих свіжих очах павутиниться задума». «За муром, як спіймане порося, пронизувато й злякано верещить автомобіль». «В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осінній туман у старій пожовклій тирсі, вогка сумна посмішка». «З пащі густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи». «Зачучвірений, набитий гудінням бджіл сад». «В парку стоять густі завіси весняного дихання, які треба, як воду, проривати грудьми, ідучи». «Високо вгорі стоїть тоскне лице місяця, і широка блакитно-сталева смуга лежить на морі аж до обрію». «А в душі скоками, вибриками гасає радість, як юрба школярів, у яких захворів на сьогодні учитель». «Звідти через хвилину вибігає кругленький, чорненький, як кузочка, добродій, підкочується до принцеси і, силкуючись зігнути своє туге кругле тіло, віддає себе до розпорядку її світлости». «Сивий присмерк, як зігнутий пристаркуватий чоловік, цілий день тоскно блукає по лабораторії». «А сонце сипле відозвами, і від нього до примружених вій тягнуться кошлаті віники променів». «Торішнє жовте задубіле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить». «З землі куряться у прозору блакить пахощі засоромлено-білих черешень, ніжно-рожевих яблунь, молодих кущів із дитячими щічками листочків»...

У повісті чимало уступів, присвячених життєдайному сонцеві, яке автор раз-у-раз називає «Велика Мати», що дає людям радість. Цю велику, незмірну радість і вдячність «Великій Матері» відчуває Рудольф Штор особливо тоді, коли осягнув спосіб «випікання сонячного хліба». Ось він іде на поле, щоб чути себе ближчим до природи.

«За віллами поле й ліс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотисті хвилі з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку...

Доктор Рудольф лягає на траву на саме сонце й заплющує очі. Дзвенять мухи, дзвенить сум і ніжність, грає невтримна, буйним фонтаном, іскриста радість, цілує пекуче благосно Велика Мати».

А ось другий, насичений сонцем високомистецький образ природи:

«А клен собі мрійно перебирає погризеним листям, граючим сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнатих фіолетових кущах бузку ляскотить батогом і ніжно ухкає соловейко – рідкий гість Німеччини. Діловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрібнесеньким чорним намистом, як караван у пустелі, тягнуться через доріжку в гущавину трави».

З образами Природи-Матері контрастує образ берлінської Біржі і гарячкової хапанини людей, охоплених страхом за свої гроші:

«Хе! Ось воно, серце Німеччини. Величезна, темно-сіра буддійська пагода, шаршава, важка, як велетенська черепаха, що міцно вперлася на лапи й роззявила пащу – двері. Круг неї, як стривожені комахи, шамотяться авта, приїжджають, від’їжджають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують із них і прожогом несуться в роззявлену пащу черепахи. Другі вилітають із неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екіпажі, вибиваються з юрби й женуть кудись стрімголов...»

У повісті раз-у-раз натрапляємо на яскраві, колоритні образи-портрети людських персонажів.

Ось Вінтер, особистий секретар Фрідріха Мертенса:

«...високий, тонкий, з підібраним животом і довгою фізіономією хорта, безшумно й легко то входить, то виходить із дверей кабінету... Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собі найменшу різницю в еманації істот у фотелях. Він, як черв’як, здається, має здатність то робитись іще довшим і тоншим од поштивости, то зіщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстішим і меншим од погорди».

А ось член бюра Інараку доктор Тіль, детективний геній (він керує розвідкою в Інаракові і, разом з цим, має репутацію найкращого детектива в урядовій поліції, де зовсім не підозрівають його приналежности до революційного Інараку):

«...високий, тонкий, із сокируватим носом і гарними, ніжними очима... вклоняється і посміхається такою ніжною і уважною посмішкою, наче він уже давно й гаряче любить графа Елленберґа і йому зразу можна довірити найінтимнішу справу. Слухаючи його Світлість, він схиляє гладеньку зачіску, з блискучим проділом посередині голови, то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею».

Ось постать Наделя, батька трьох синів і доні – всі інаракісти (сам він – ні):

«...підбирає три крихти хліба, кладе на тарілку, бере газету і йде собі до другого вікна, йде дрібними, строгими кроками, такий собі сам увесь строгенький, чистенький, із гострою жовто-сивою борідкою; щічки рум’яненькі з фіолетовими жилочками, як на осіннім червонуватім листі, сиве волосся довгеньким їжачком підстрижене».

Щодо головних персонажів твору: Рудольфа Штора, принцеси Елізи, Фрідріха Мертенса, то В. Винниченко практикує для їх характеристики дуже цікавий засіб: він їх змальовує не тільки безпосередньо від себе як автор, але й через враження, яке вони справляють на інших чільних персонажів. Ось Руді в сприйманні старого графа Елленберґа:

«...як усі люди, що мріють їздити на возі слави, наш Рудольф людина дуже амбітна, як усі анахорети, мовчазна й соромлива. Як усі вчені, добра й саможертовна... в розмірах людськости й жорстока до найближчих людей. А загалом, надзвичайно рідкий екземпляр людини, що здатна на героїзм…»

А ось той же Руді очима (тобто в сприйманні) Елізи:

«...трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило... От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто-гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі – одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна».

Сам граф Елленберґ, також принцеса Еліза належать до вельми змістовних і ваговитих персонажів «Сонячної машини»: зійшлись-бо двоє видатних аристократів, представників відмерлого вже світу. Лише старий граф це повністю усвідомив, а молода ще принцеса не хоче з цим примиритися, ще повна завзяття до боротьби за втрачений блиск і славу монархічної Німеччини. Елленберґ в успіх такої боротьби зовсім не вірить і, дивлячись на Елізу, думає:

«Який благословенний, чарівний дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не знає ощадности, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона – любовна і самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини…»

Це вже загальні розумування, актуальні для всіх часів і суспільств. І їх чимало в повісті; одні з них подані як думки того чи іншого персонажа, інші не приписані нікому зокрема, подані ніби від самого автора. Але як перші, так і другі тісно пов’язані з розгортуваним сюжетом і не звучать як нарочите, «голе» метикування автора.

Ось, наприклад, уступ про такий дар людини, як надія:

«Чудодійна, страшна річ – надія. То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть, на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі.

І вона ж оживлює мертвяків, ставить на ноги калік, робить видющими незрячих; висхлих, безживних, інертних сповнює соками й енергією».

А ось апологія родини як єдиної остої, єдиної тривкої вартости в житті людства всіх віків: «...все – скороминуще, все – мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, вічного, святого, це – родина. Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати».

Варто ще навести міркування про кохання і любов, викладені в листі Макса Штора до Сузанни:

«Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, зі скрюченими пальцями накидається на все, що може його задовольнити...

Любов – повільна, видюща, вростати може тільки в одну душу, і тільки одна душа може прийняти всю другу істоту до кінця.

Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого.

Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цієї радости.

Кохання є дикий, кричущий цвіт, з якого виростає рідкий-рідкий плід – любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід».

В українському письменстві, скільки нам відомо, «Сонячна Машина» В. Винниченка – хронологічно перший великий твір жанру суспільно-фантастичної повісти. Та й досі в еміграції не появилось скільки-будь вартих уваги творів цього жанру. Тим часом, поруч з історичними повістями, суспільно-фантастична повість належить до порівняно вітаної молоддю лектури. Тому ми підносимо питання про перевидання «Сонячної машини» до 25-річчя з дня смерти її автора.

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...